А ви вважаєте образливим гумор про блондинок, альтистів, негрів, гомосексуалістів, реднеків і т. д.?

Як на мене, є кілька можливих ситуацій:

  1. Людина, яка входить до такої категорії, точно знає, що в неї немає стереотипних недоліків цієї групи. Такій людині немає ніяких підстав ображатись на анекдот.
  2. Людина справді має стереотипні недоліки, які висміюються в жарті. Такій людині ображатись не варто.
  3. Жарт чіпляє людину за живе — їй приписується і висміюється те, що вона старанно виправляє, але або не впевнена в результаті, або не впевнена, що результат оцінений оточуючими, і тому будь-яка критика, в т. ч. жарти, сприймаються болісно.

З моєї точки зору, 1 і 2 пункти взагалі не можуть слугувати аргументами проти подібних жартів. В третьому випадку, строго кажучи, людині теж ображатись не варто було б, але зрозуміло, що це може бути складно. Тому, як особиста поступка людським труднощам, я можу уникати таких жартів у колі людей, яких вони можуть зачепити. Однак це не означає, що я вважаю ці жарти недопустимими взагалі. Також я не вважаю нормальною вимогу утримуватись від таких жартів з апеляцією до широкого кола можливих «постраждалих». Особиста поступка надається особисто.

Почитав у [livejournal.com profile] noddeat про «тупих клієнтів», які задовбали нетупих офісних робітників, і згадав, що у мене за кілька днів до того виникала аналогічна думка з приводу іншої історії.


«Работаю в саппорте местного провайдера. Однажды пришло мне такое письмо:

Здравствуйте, %name% — к сожалению, не знаю, как по отчеству. Знаете, у меня в ходе сложившейся ситуации возник ряд вопросов:

Почему ваша организация не защищает своих клиентов от вирусных программ и от различных «умельцев» по части пакостей в интернете? Разве нельзя при регистрации сразу устанавливать на компьютеры пользователей антивирусные программы и подключать их к серверу автоматического обновления? Почему я второй день сам, в одиночку «барахтаюсь» в этой ситуации?

Почему ваши операторы на телефоне ##-##-## не могут понятно объяснить, что надо делать в критических ситуациях? Почему нет оперативной связи с техническим персоналом? Я не смог связаться напрямую со специалистами, только по заявке через оператора, а это длится часами — отвратительный сервис! Почему надо так долго слушать музыку и магнитофонную запись автоответчика?

Почему всё так долго, неудобно, непонятно? На всех сайтах надо часами регистрироваться, а потом стараться запомнить все эти логины, пароли, имена? Без этих игр в храбрых советских разведчиков никак нельзя?

Почему нельзя сделать небольшое окно 1 на 2 см, в котором в течении всей работы компьютера будет отображаться стоимость текущего соединения в рублях? Можно также создать окно информации, что открылись какие-то вкладки-паразиты, о которых узнаёшь, только когда выходишь из интернета? Может, это и есть те самые «вирусы»?

Знаете, я вот сейчас пишу вам эту записку, а внутри такой мутный осадок раздражения, потому что мне неприятно писать вам всё это, но я вынужден это делать... Я думаю, что профессионалам должно быть стыдно получать вот такие письма от клиентов. И что самое паршивое в этой ситуации — я не уверен, что получу от вас быструю и эффективную помощь...»

От що я скажу: клієнт правий стовідсотково, до останнього слова. Єдине, його претензія дещо не за адресою — він не знає (та і не зобов’язаний знати) особливостей внутрішньоайтішного розподілу праці. Проблема, насправді, дуже глибока і пов’язана з відсутністю на ринку комплексного продукту для користувача. Є окремі продукти під окремі завдання, а разом подружити їх до потрібної міри, щоб вони складали одну систему, ще не вдалося. (Можливо, щось подібне реалізоване в Маках, не знаю. З Маками я стикався рівно один раз, в Бельгії, і більшість зусиль пішло на війну з бельгійскою розкладкою клавіатури та незвичною плутаниною між запуском програми та переключеннями між програмами. Розібратися я так толком і не розібрався, хоча те, що мені треба було — зробив, а от ставити оцінку макам я не візьмусь). Антивірус не ставиться в комплекті з налаштуванням доступу до Інтернету. Централізована реєстрація на сайтах в зародковому стані. Автоматично поставити аддон до браузера, який би зв’язувався з біллинг-центром провайдера і відображав стан рахунку зараз не можна — провайдери не роблять таких аддонів, справедливо вважаючи, що мороки з цією затією буде більше, ніж толку від неї.

Але це все не проблеми клієнта — це проблеми айтішників. Проблеми, які поки що не можуть бути вирішені через неймовірну складність сучасних комп’ютерних систем, яка не йде ні в яке порівняння зі складністю інших систем, створених людиною. Ну що ж, електроніка теж колись була немислимо складною, а зараз 30000 транзисторів процессора 8086 виглядають просто смішно — люди навчилися добиватися стабільної та ефективної роботи значно більш складних електронних систем. Тому залишається сподіватися, що з ринком програмного забезпечення рано чи пізно відбудеться те саме, і людині не потрібно буде компонувати щось своє з окремих продуктів, а можна буде просто купити пакет софту для домашнього вжитку.

У випадку, коли людина проводить якусь діяльність автоматично, то найголовніша умова її комфорту — це передбачуваність навколишніх факторів.

Якщо людина керує автомобілем, їй важливо, щоб ситуація на дорозі не мінялась раптово.

Коли людина виконує в текстовому редакторі послідовність з півдесятка дій гарячими кнопками або набирає пароль, то менш за все її порадує нове вікно, яке раптом виникне у неї перед носом після третьої дії і, в кращому разі, зіб’є їй роботу, а в гіршому — виконає неочікувані дії в цьому вікні (або відобразить в ньому півпароля).

Ви звертали увагу, що в метро значно більше людей не тримаються за поручні, ніж в маршрутках? Це також пояснюється передбачуваністю: руху метро передбачуваніший, набір швидкості і гальмування складається з багатьох окремих переключень сили тяги, і для утримання рівноваги слід лише на момент наступного переключення стояти в такому положенні, щоб це переключення не призвело до втрати рівноваги. Маршрутка ж рухається мало того, що з переключеннями передач у невгадувані моменти часу (а при кожному переключенні передачі сила тяги падає до нуля), так ще і в залежності від навколишньої дорожньої ситуації.

Звідси можна вивести дуже просте правило ввічливого поводження з людиною, яка діє «на автоматі»: будь передбачуваним.

Інколи на вулиці трапляється ситуація, коли двоє людей на відстані метрів 15 помічають, що зіштовхнуться, якщо продовжуватимуть рухатись так далі. При цьому буває, коли обоє намагаються запобігти цьому, звертаючи синхронно то ліворуч, то праворуч, затримуючи один одного. Неодноразово випробуваний рецепт на такі випадки: видимо звернути на деякий кут з прямолінійного руху і відвернути очі вбік або вниз, нібито я не бачу ту другу людину. З цього моменту я стаю для неї повністю передбачуваним: оскільки я її «не бачу», то так і буду йти трохи правіше (лівіше) від неї, отже їй очевидно, з якого боку слід мене обійти.

До речі, раз уже згадувалося про метро. Багатьом неочевидно, як ввічливо поводитись при проходженні дверей метрополітену, коли відпустити двері. Наше правило дає наступну рекомендацію: якщо потік пасажирів щільний і ти відкрив двері на 90°, то слід відпустити двері тоді, коли наступний пасажир почав притримувати двері; якщо наступний пасажир находиться досить далеко, так, що двері встигнуть виконати півперіода коливання до його підходу, і йому не прийдеться їх ловити на повній швидкості, то найкраще просто відпустити двері одразу; якщо ж наступний пасажир досить близько, але не впритул, то найкраще відпустити двері за долю секунди до того, як він почне їх притримувати. Чому не після? Тому що втратиться передбачуваність. Якщо двері пролітають на пружині 5-10 см, то здорова людина встигає зреагувати на їх рух і піймати їх так, щоб пройти, не міняючи особливо темп руху. Якщо ж вона береться за двері, поки їх тримає попередній пасажир, то вона не може тримати двері з повною силою, допоки їх не відпустять. В момент відпускання дверей на пасажира з боку дверей почне діяти повна сила реакції, і, якщо він не вгадає точно цей момент, то раптовий поштовх дверей його зупинить. На півсекунди, але неприємно. Вгадати ж цей момент, як показує практика, виходить далеко не завжди. Чому ж тоді у випадку повного відкривання дверей можна відпускати двері після того, як їх почав притримувати наступний пасажир? Тому що в цьому випадку поштовх буде не назад, а вбік, такий поштовх не заважає рухатися.

Можна придумати ще багато прикладів застосування цього правила, приміром, у випадку, коли людина, не знаючи цього, несе посуд на стіл, на якому немає для нього місця, то звільнити це місце, доки вона не ще не дійшла, буде приклад саме такої ввічливості. Або у відповідь на прохання подзвонити з вашого домашнього телефону, щоб людині не прийшлось здогадуватися, як на вашому телефонному апараті підняти трубку (а виробники проявляють фантастичну винахідливість у призначенні цієї функції різним кнопкам), краще подати їй трубку уже з зумером.

До речі, одне із подібних правил увійшло в правила дорожнього руху і в конструкцію автомобілів у вигляді поворотних сигналів та сигналів гальмування — вони потрібні саме для передбачуваності поведінки транспортного засобу для інших водіїв.

Пропоную читачам самим згадати приклади таких правил.

Перш ніж приступати до написання цього запису, я провів міні-опитування серед знайомих на тему «Як Ви відноситесь до політкоректності?». Думки розділилися приблизно навпіл. При цьому, що цікаво, практично не зустрічалася позиція нейтральна — всі були або за, або різко проти.

Отже, для початку, визначимося з термінами. В цій замітці політкоректність — це набір суспільних правил, направлених на те, щоб уникати згадування про особливості тої чи іншої людини, які є незалежними від волі цієї людини і згадка про які може бути для неї образливою. Близьким є поняття толерантності, яке вимагає аналогічної поваги до, наприклад, релігійних переконань людини, які, хоч і є від неї залежними, однак признаються річчю настільки особистою, що ніхто, крім самої людини, не може виказувати судження щодо її релігійних переконань.

Виходячи з приведеного означення, аргументи «за» політкоректність досить очевидні: безглуздо ображати людину, виходячи з ознак, які від неї не залежить. Інвалід не винен, що він інвалід, негр не винен, що він негр. І походження політкоректності в цьому аспекті чітко проглядається — в другій половині XX століття людство нарешті зрозуміло, що така річ, як ненависть — ненависть міжетнічна, міжрасова або, наприклад, відчуження хворих (теж свого роду ненависть) — є неконструктивною і нічого, крім шкоди, не приносить. Ця проста думка чомусь є настільки неочевидною, що суспільству прийшлося закріплювати її на рівні табу, тому що окремі люди самі по собі не достатньо твердо переконані в тому, що ненависть потрібно викорінювати.

З аргументами «проти» трохи складіше. Почнемо з того, що політкоректність у тому вигляді, у якому вона існує зараз, є річчю формальною, хай навіть і установленою мораллю, а не прописаною в законі. А формальна річ повинна не містити внутрішніх протиріч та суттєвих протиріч з існуючою практикою в тих областях, які вона регулювати не покликана. Політкоректність утворилася в результаті деякої підміни — замість заборони образ на підставі деяких відмінностей між людьми вона забороняє згадувати про самі ці відмінності, назви яких які набули негативного забарвлення, таким чином, заносячи деякі поняття в табуйовану лексику. Оскільки самі поняття при цьому залишаються потрібними, для них підбирається евфемізм, який з часом також може стати образливим (оскільки, як правило, умови, що призвели до набуття образливого відтінку оригінальному слову, відразу не зникають). Я чув, що для поняття «інвалід» в якійсь з європейських країн уже використовують шостий чи сьомий евфемізм. Тобто політкоректність перешкоджає нормальній діяльності людей в галузі, в якій вона некомпетентна (просте спілкування) плюс регулярно утворює безглузде завдання пошуку нового слова для позначення всім відомого поняття. Гарно показав це [livejournal.com profile] lex_kravetski в своєму «кое-каком законе».

Очевидно, що формальний закон, який має протиріччя сам із собой, непридатний до застосування. Тому політкоректність, яку ми знаємо, можна сміливо викидати на смітник. Однак назвати її чисто негативним явищем рука не підіймається. Вперше людство підняло питання про те, що люди взагалі не мають сваритися. Людство до цієї думки, нарешті, доросло. І не біда, що перша спроба вирішення поставленого завдання виявилась неуспішною. Буде успішною друга, третя чи п’ята. Тому сам факт появи політкоректності мене дуже радує.

Продовжу про онлайн-спілкування.

IRL прийнято перед початком розмови здороватися, у випадку паузи в розмові вибачатися, а при закінченні — прощатися. Спробуємо розібратися в тому, звідки ростуть ноги в цих правил і як можна їх з розумом перенести на онлайн-спілкування.

Привітання. Ставить на меті:

1) при зустрічі — показати, що ми помітили і впізнали співбесідника

2) звернути його увагу на себе

3) показати, що ми хочемо щось йому сказати

Слід зазначити, що не обов’язково це досягається привітанням у прямому значенні слова — в ролі «привітання» може бути і вибачення, і звертання. Однак мета при цьому не міняється.

Вибачення. Застосовується для повідомлення, що розмову треба призупинити і для моральної компенсації співбесіднику, якому це може створити незручності.

Прощання. Як правило, складається з двох фаз — спочатку ми повідомляємо людині, що розмова закінчується («Ну, я тоді побіжу», «У мене, здається, все», «Ну що ж, буду збиратися»), потім відбувається власне прощання. Перша фаза потрібна для того, щоб не трапилось так, що людина ще має що сказати, а ми вже пішли кудись. Власне ж прощання, як правило, відбувається після того, як нам самим нема чого сказати і коли ми переконалися, що співбесідник свою думку також закінчив. «Прощання» може обмежуватися першою фазою, якщо, скажімо, людина йде в сусідню кімнату — тут варто лише переконатися, що людина закінчила свою думку.

Тепер про аську.

Привітання. Коротко — зазвичай воно в асьці непотрібне і навіть шкідливе.

Непотрібне — тому що клієнт нашого співбесідника з першим же нашим повідомленням виконає всі три пункти, які вимагаються від привітання: напише, від кого прийшло повідомлення, голосно співатиме і яскраво блиматиме на екрані, щоб привернути його увагу і дасть знати, що ми щось бажаємо сказати. Якщо так важливо дотриматись ритуалу, можна включити привітання в перше повідомлення разом з інформацією по суті питання. Ще як варіант — поздороватися «заднім числом», другим повідомленням. Такий варіант створить деяку динаміку спілкування, покаже, що Ви активно зайняті даною розмовою.

Шкідливе — тому що, на відміну від живого спілкування, коли ми можемо відразу після привітання пререйти до суті розмови, в Інтернет-пейджерах людина зможе почати читати наше друге повідомлення лише тоді, коли ми наберемо його повністю і відправимо. Увесь проміжок часу між приходженням привітання і власне повідомлення «по суті» людина, ймовірно, проведе в тупому спогляданні порожнього вікна чату. Якщо це буде 5-10 секунд, то, в принципі, це цілком прийнятно. Якщо ж людина написала «привіт» і на хвилину застрягла в глибокому «typing», то мене це, чесно скажу, дратує.

Є, щоправда, виключення: коли є деяка запланована розмова і про це пам’ятають обоє, то привітання дозволить нашому співбесіднику почати готувати відповідь на наше питання ще до того, як ми його напишемо.

Вибачення. Тут все просто — якщо ми активно спілкуємось, то перед тим, як відійти від комп’ютера, слід вибачитися і повідомити про це. Якщо в спілкування сама собою виникла пауза, і посеред неї виникла потреба відійти, то у випадку, якщо не очікується якась важлива розмова, то можна обмежитись зміною статусу. Хоча якщо відійти треба надовго і людина може не дочекатися Вашого повернення, то повідимити про це буде не зайве.

Ну і прощання. Тут ситуація ускладнена тим, що ми не можемо по співбесіднику побачити, бажає він ще щось сказати чи ні, і навіть чи присутній він за комп’ютером. Зазвичай я прощаюсь в два повідомлення, що відповідають фазам прощання — першим повідомляю про причину, чому я іду, і, якщо мені нічого не пишуть або просто прощаються, то я теж прощаюсь. У випадку, якщо від людини немає відповіді, я витримую деякий тайм-аут, в залежності від того, наскільки поспішаю, зазвичай це 1-3 хвилини. Це дозволить людині зупинити мене, якщо вона хотіла щось сказати.

Ну і наостанок. Якщо відключаєшся ненадовго (в межах години), наприклад, щоб доїхати з роботи додому, і ніяких важливих розмов не передбачається, то можна і взагалі не прощатися — це буде такий собі своєрідний аналог статусу «відійшов».

Мені закидають, що я виводжу деякі правила ввічливої поведінки, але що таке ввічливість — не говорю і звідки беруться ці правила, не уточнюю. Виправляюсь.

Ввічливість для мене — форма поведінки, метою якої є мінімізувати незручності для оточуючих у тих випадках, коли особливих труднощів це не становить. До ввічливості можна віднести:

1) виконання загальноприйнятих формальних правил «ввічливості». Така поведінка, хоч і є ритуальною, все ж часто може бути віднесена до ввічливої. Наприклад, якщо людину про щось попросити і не вжити при цьому ввічливих ритуальних слів на кшталт «будь ласка», прохання прозвучить як наказ, що однозначно створить людині деякі незручності;

2) виконання сформованих особисто правил ввічливої поведінки. При цьому ці правила зовсім не обов’язково мають бути загальноприйнятими чи хоча б загальновідомими. Людина може зовсім не помічати, що по відношенню до неї хтось дотримується таких правил. Саме про такі правила — мій цикл;

3) ввічлива поведінка «по ситуації» в унікальному положенні. Якщо мати навички формування для себе правил з другого пункту, то потрібні шаблони поведінки автоматично утворюються в голові, навіть не потрібно особливо задумуватися.

Зауважу, що два останні пункти не можна звести до такту, тому що такт — це характеристика лише ввічливості при спілкуванні, та і то не всякої. Скажімо, із двох написаних на даний момент частин циклу в обох йдеться про ввічливе спілкування, однак до тактовного спілкування можна з натяжкою віднести хіба що другу.

Продовжу тему ввічливості при спілкуванні. Цього разу — електронному.

Часть трапляється, що сказану співрозмовником фразу можна зрозуміти по-різному. Однак перепитати для уточнення змісту фрази не завжди доречно. По-перше, це може бути така несуттєва деталь, що відволікати людину на неї не варто. По-друге, у будь-якому випадку таке питання створює враження, ніби Ви маєте проблеми з розумінням того, що Вам говорять, і водночас ніби ваш співрозмовник не може сформулювати свою думку таким чином, щоб її всі правильно зрозуміли. І тут в пригоді стане наступний прийом, призначений для уточнення змісту почутого висловлювання.

Ми задаємо питання, яке б виглядало простим продовженням розмови, однак відповідь на яке з великою ймовірністю буде містити потрібну нам деталь. Якщо таке не вдається з першого разу, можна задати наступне аналогічне питання. Як показує практика, зазвичай потрібно не більше двох-трьох питань.

Зразу як приклад згадується інспектор Глебскі зі Стругацьких, який намагався з’ясувати стать «чада покійного брата» пана дю Барнстокра:

„ 

Тут мне пришло в голову, что пора наконец выяснить, парень это или девушка, и я раскинул сеть.

— Значит, вы были в буфетной? — спросил я вкрадчиво.

— Да. А что? Полиция не разрешает?

— Полиция хочет знать, что вы там делали.

— И научный мир тоже, — добавил Симонэ. Кажется, та же мысль пришла в голову и ему.


Незважаючи на те, що у Стругацьких задум інспектора не вдався, мені неодноразово вдавалося застосувати такий прийом на практиці. Ось свіжий приклад.

xxx: А я — уезжаю.

Мова, швидше за все, про відпустку.

me: Куда, когда?

xxx: В Закарпатье, жить собираемся в Мукачево.

Жити збираємось? Двозначна фраза. Мова може йти про поселення на час відпустки, однак в таких випадках люди частіже вживають слова «поселимось», «розмістимося», «зупинимось». Якось сама собою виникла підозра, а чи не про переїзд, бува, мова. Я знав, звичайно, що ймовірніть цього невелика — людина ні про що подібне не згадувала в останні місяці, та і прив’язана в Києві багато до чого. Однак кілька відсотків такій ймовірності я би дав, саме тому, що була вжита фраза, більш характерна для опису переїзду, ніж для опису поселення на відпустку. Тому вирішив перевірити — все-таки якщо людина переїжджає, то це багато на що впливає. Наступне питання я задав так, щоб, з одного боку, воно не виглядало дурнуватим в жодному з двох випадків (переїжджає людина чи ні), а з іншого, щоб в людини виникло бажання відповісти більш, ніж на це питання. Варіант виник практично одразу:

me: Когда тебя ждать на связи?

(Зауважу, що спілкуємося ми останнім часом майже виключно по асьці). Якщо людина переїжджає, вона розкаже, коли у неї буде забезпечений нормальний доступ до Інтернету на місці. Якщо ж просто їде відпочивати, то або скаже, коли повернеться, або розкаже про те, які можливості доступу до Інтернету у неї будуть там в найближчий тиждень.

xxx: Ну, назад должен приехать 11-го, в понедельник... На мобилке буду постоянно, а вот в инете — скорее всего вообще не буду.

Розрахунок справдився. Мій співрозмовник відповів на інші питання: коли він буде вдома (і, очевидно, з’явиться в асьці), чи буде у нього там Інтернет, і як ще з ним можна зв’язатися.

Отже, якщо треба дізнатися, що саме мала на увазі людина, і якщо вона сама не підозрює про двозначність того, що вона сказала, то часто найкращим варіантом є спитати у неї що-небудь так, щоб вона сама захотіла уточнити те, що вона мала на увазі.

Давно збирався написати про ввічливість, однак бачу, що питання настільки широке, що ні в один, ні в три записи журналу помістити його не вдасться. Тому почну з малого: буду писати замітки з окремих аспектів цього питання. Сьогодні хочу почати розмову про ввічливість при спілкуванні. Точніше, про неочевидну ввічливість. Зразу скажу: те, про що я писатиму, для багатьох очевидне. Однак, як показує досвід, так само для багатьох це не є очевидним. Тому якщо Ви відноситесь до перших багатьох, то просто пропустіть цей текст.

От, скажімо, підходимо ми до перехожого на вулиці і звертаємось: «Пробачте, Ви не підскажете, де знаходиться вулиця Сагайдачного?». Ніби-то все пристойно, всі правила ввічливості витримані. Однак ввічливість — це не ритуал. Ввічливість — це піклування про того, по відношенню до кого її дотримуються. Спробуємо подивитися, що ж може не сподобатися людині, до якої звертаються з таким питанням.

По-перше, людині може не сподобатися, що її раптово смикають посеред вулиці. Будь-яка несподівана ситуація трохи вибиває людину із колії, це нормально. Однак у нашому суспільстві прийнято, що спитати маршрут на вулиці — цілком прийнятно, тому ображена вона за це на нас не буде.

По-друге, людина, швидше за все, в цей час кудись йшла. Затримка на кожну секунду буде її напружувати, і наш двохсекундний пасаж до появи у фразі назви вулиці вона буде напружено слухати, намагаючись виловити ключовий момент запитання. Тут, окрім власне втрати часу, негативно сприйматиметься також і саме напруження уваги: дві секунди старанного вслуховування — не саме приємне проведення часу, особливо, якщо перед цим ти раптово вирваний із свого потоку думок і змушений переключитися на далеку тобі в даний момент тему.

По-третє, після того, як людині стане зрозуміле запитання, вона повинна буде: а) згадати потрібну інформацію, б) прокласти маршрут до цієї самої вулиці і в) сформулювати відповідь. У нормальної людини це займе десь від півсекунди до пари секунд, і в цей час їй буде віддано в очі заглядати той, хто задав питання. Придуркувате положення, перебувати в якому дві секунди немає ніякого бажання.

Тому спробуймо послідовно позбавитися цих мінусів. Очевидно, що позбавитись затримки можна, викинувши весь початковий пасаж: «Де вулиця Сагайдачного?». Однак тут з’являються два інших мінуси: по-перше, таке звернення надто фамільярне, виглядає як наказ, ніби-то ми маємо якесь право вимагати у людини цю інформацію. По-друге, людина не схильна слухати усіх зустрічних перехожих, і, ймовірно, до неї дійде, що звертаються саме до неї, слові на другому-третьюму. Плюс потрібен час на те, щоб переключити думки, в результаті може скластися положення, коли людина до того моменту, коли зрозуміла, що їй треба відповісти на питання, уже забула назву вулиці, якою ми цікавилися. Щоб такого не сталося, варто привернути увагу людини до того, як задавати питання. Слово «пробачте» із початкової версії звернення у цьому випадку — саме те, що потрібно. Додатковий його плюс у тому, що мова передбачає після цього слова паузу, яку можна розтягувати в залежності від того, як швидко людина зреагує на звернення, і задавати питання тоді, коли її увага переключилась на Вас.

Отже, маємо «Пробачте, де вулиця Сагайдачного?». Уже краще, але проблема потрібного людині часу «на подумати» залишилась. Тут нам у пригоді стане чудова властивість української мови (як і російської) — відносно вільний порядок слів у реченні. Чому б нам не перенести весь довгий пасаж в кінець речення? Отримаємо: «Пробачте, вулиця Сагайдачного де знаходиться, не підскажете?».

В цьому варіанті ми отримуємо ще один безсумнівний плюс: речення може бути обірване в кількох місцях: після «де», після «знаходиться», ну і може бути сказане повністю. Це корисно тоді, коли ми бачимо, що людина вже готова відповісти на наше питання — в такий момент довга балаканина її почне напружувати. Якщо ж людина задумалась, то наші теревені слугуватимуть для неї відстроченням моменту затребування відповіді, і їй буде представлено комфортний час для обдумування питання.

Підсумую: якщо необхідно людині неочікувано задати питання, потрібно сформулювати речення таким чином, щоб: 1) початок речення привертав увагу, 2) відразу після цього йшла ключова інформація, після якої людина зможе приступити до обдумування відповіді, 3) після неї варто поставити різноманітні реверанси, щоб дати людині можливість подумати.

Я не злой, просто я пишу без смайлов

Мені тут популярно пояснили, навіщо потрібні смайли. Пояснили мені наступне: в живій розмові є багато виразних засобів (міміка, інтонація та ін.), які доповнюють собою мовлення. В текстовому ж онлайн-спілкуванні ці засоби відсутні, тому заміна їх певними значками є цілком нормальним явищем.

Я чекав цього пояснення. Воно було би все саме так, якби стояла мета замінити живе спілкування. Мета ж стоїть зовсім інша — спілкуватися он-лайн.

У кожного виду спілкування є свої засоби передачі нюансів. В живого спілкування вони, безперечно, багатші: інтонація, міміка, жестикуляція. В текстового спілкування — скромніші: різноманітні прийоми на кшталт регістру, курсиву, ну і, звісно, усі літературні засоби, вироблені за багато століть. Однак, як казав один політик, маємо те, що маємо. Якщо вибираєш текстове спілкування, то варто освоїти характерні для нього виразні засоби, а не застосовувати костилі засобів усного мовлення.

Уявімо, наприклад, що в людей на лобі була б лампочка, яка могла змінювати колір і яскравість за бажанням людини. Можна не сумніватися, що вона поряд з голосовим мовленням могла бути застосовувана для спілкування. Також можна не сумніватися, що люди при цьому вважали б телефонне спілкування сильно обмеженим у порівнянні з живим у зв’язку з відсутністю можливості поблимати лампочкою. Зараз ми бачимо, що насправді спілкування без лампочки цілком достатньо насичене усіма необхідними засобами для передачі настрою, відтінків змісту та ін. Однак якби люди придумали спеціальні звуки-замінники для різних кольорів лампочки і стали б використовувати їх у телефонних розмовах, то це уже було би деяким збоченням. І як їм пояснити у цьому випадку, що такі замінники насправді не потрібні абсолютно?

Я, загалом, погоджусь, що зрідка трапляються випадки, коли смайл був би доречний. Але такі випадки доволі рідкі.

Якщо, до речі, комусь цікаво, можу проілюструвати на конкретних прикладах, як можна замінювати смайли.

От, скажімо, смайли. Типографський прийом, покликаний передавати емоційну складову текстового повідомлення. Я їх сам часто вживаю. Але я їх вживати не люблю. Чому? Дуже просто: смайли — це спрощений варіант передачі того, що можна передати і без смайлів. Нормальною мовою. Таке спрощення і сплощення може бути виправдане інтерактивністю спілкування і коротким часом на відповідь, однак навіщо виправдовуватися?

Або, скажімо, аватарки. Їх ще називають юзерпиками, від чого мені дуже смішно. Я довго не розумів, нащо ж вони потрібні. Тобто я розумів, що самовиразитися можна у візуальному образі, однак ні найменшої потреби у такому самовираженні у мене не було. Збагнув тоді, коли почав читати онлайн-журнали — аватарки дозволяють більш-менш орієнтуватися у діалозі, хто що говорить і яку позицію захищає. Тобто відіграють піктографічну роль. Користуватися підпорами в онлайн-спілкуванні буває необхідно, аватарки в журналах — саме той випадок.

Чи от, наприклад, статуси в асьці. Я довго сприймав custom статуси як ознаку, що людина викаблучується. Тепер можу погодитися, що це цілком нормальний спосіб подолати проблему невидимості співрозмовника, коли не можна сказати, в якому настрої зараз людина, чи варто лізти до неї зі своєю розмовою. Хоча сам статуси використовую лише для повідомлення про відсутність. Мабуть, тому, що у всіх інших випадках я готовий відповісти людині.

Можливо, я зануда і консерватор, але я намагаюсь використовувати подібні підпорки мінімально. Тобто з міркувань ввічливості — повідомлення про відсутність, щоб людина не говорила з /dev/null, аватарка в ЖЖ (обов’язково зроблю), щоб зручніше було читати мої бійки в коментарях. А для всього іншого вистачить чистого тексту.

ЗІ englishman, прохання не вбивати за «статус». alexuol, прохання не вбивати за «custom».

Profile

ichthuss

May 2017

S M T W T F S
  123456
78910111213
1415 16 17181920
21222324252627
28293031   

Syndicate

RSS Atom

Style Credit

Expand Cut Tags

No cut tags
Page generated Jul. 27th, 2017 08:47 am
Powered by Dreamwidth Studios