...мене найбільше турбує те, що серед дискусій прогресивної громадськості взагалі не проглядається єдине можливе рішення ситуації — приватизація землі. Причому, бажано, за принципом «а хто тут у нас»? (с)

... або «Патріотичний українець прагне максимального скорочення бюджету».

У мене в журналі майже немає перепостів, але цей текст здався мені важливим і вартим уваги.

В. Золоторёв. «Частный сектор»-2015. Непартийная программа.

Широкую публику всегда интересуют не некие абстрактные рассуждения, а вещи более конкретные, прямо-таки, из жизни взятые. Вот как относиться к тому или к этому и что вы будете делать, если вдруг. Ну, и конечно, как спасти Украину от. Разумеется, автор этим текстом не надеется ответить на все вопросы. Отвечаю лишь на наиболее важные, с моей точки зрения. Форма псевдопрограммы псевдопартии позволяет это сделать наиболее простым способом. И, подчеркиваю, я не собираюсь «идти в политику» и никого тут не пиарю.

  1. Никто лучше вас не знает, что вам нужно.
  2. Никто лучше вас не знает цену вашей гривны.
  3. Хозяин устанавливает правила на своей собственности.
  4. Никто не должен выполнять чьих-то распоряжений, если это не распоряжения собственника территории\объекта\имущества.
  5. Каждый имеет право защищать себя, своих близких и свою собственность всеми доступными способами. Мнение третьих лиц («меры необходимой самообороны») не имеет здесь никакой силы.
  6. Не бывает нечастной собственности. «Общественная» или «государственная» собственность тоже принадлежит частным лицам — чиновникам. Это обстоятельство не является результатом халатного недосмотра или преступного умысла. Это экономическая закономерность, с которой ничего невозможно поделать.
Read more... )
...коли інтернети наповнилися криками про непідконтрольні збройні формування, дуже не зайвим буде пригадати, що добровольчі батальйони разом з волонтерами були і залишаються головним, якщо не єдиним, запобіжником від договорняка українських можновладців з російськими.
Серед моїх читачів є прихильники лібералізму, які, однак, далекі від анархо-капіталістичних ідей, і питання, в першу чергу, до них. Як би ви поставились до ситуації, коли певна група існуючих зараз держав уклала договір, відповідно до якого будь-який власник землі/нерухомості на території однієї з держав міг вільно з нового кварталу перевести свою територію під юрисдикцію іншої з цих держав, без обмежень на кількість подібних переходів?

Із циклу «Роздержавлення».

Демонополізувати нормоконтроль дуже просто: потрібно, щоб наслідком проваленої перевірки санстанції, пожежної та інших рекетирів було, як максимум, вивішування таблички «Увага! Заклад не відповідає вимогам санепідембанди!».

Нормоконтроль, або перевірка відповідності якості продукту, послуги чи процесу деякому стандарту, потрібен споживачу цього продукту чи послуги. Тому споживач, і тільки він повинен вирішувати, який саме контроль над виробником йому потрібен. Саме він має вирішувати, чи варті накладні витрати, що пов’язані з контролем, того покращення якості, яке цей контроль дає. Простіше кажучи, споживач повинен мати можливість вибрати: споживати дешевший несертифікований товар, чи дорожчий товар з підтвердженою будь-ким якістю.

Цей «будь-хто», або, інакше кажучи, поставник стандарту/методики, має свій бізнес і свій продукт. Цим продуктом є стандарт, цінність якого як бренду визначається тим, наскільки поставник зміг переконати населення в тому, що сертифікація виробника справді свідчить про якість його продукції. На сьогоднішній день прикладом такого стандарту є ISO 900x — багато хто вимагає від своїх контрагентів дотримуватись цього стандарту, і він є свого роду брендом, значок якого вивішують на продуктах в рекламних цілях. Різного роду професійні сертифікати теж є приватними брендами, цінність яких полягає в реальній високій якості сертифікованих спеціалістів. Ще приклад: кошерність продуктів теж з деяким успіхом просувають як бренд. Такими самими брендами повинні стати значки: «Перевірено санстанцією» або «Київським Приватним Сертифікаційним Центром Харчової Промисловості», «Безпечно згідно висновку пожежного нагляду», «Рекомендовано міністерством освіти для учнів 7-го класу» та їх приватні аналоги. При цьому перевірка має проводитись не за бюджетний кошт, а за кошт підприємства, що сертифікується, і за його бажанням.

Важливе зауваження: якщо людина сама не може оцінити необхідності використання сертифікованих продуктів, до вибору сертифікованих продуктів людину може підштовхувати інший її контрагент. Скажімо, медичне страхування для людини, що вживає лише сертифіковані продукти харчування, може коштувати помітно дешевше.

В результаті:

  • У контролюючих органів повністю зникає мотивація «придертись, щоб злупити грошей». Їхні претензії до організації будуть вигідні їм самим лише в тому випадку, якщо вони реально покращують якість контрольованого продукту, з точки зору споживачів.
  • З’являється різноманіття рівнів якості замість сучасного єдиного монопольного рівня. Бідні можуть вибирати доступні продукти з більш поверхневим контролем, багаті — дорожчі з ретельнішою перевіркою.
  • З’являється різноманіття типів перевірки якості. У мене, скажімо, немає ні найменшого бажання, щоб мої продукти харчування перевіряли на наявність генетично модифікованих організмів або синтетичних домішок. Звільнені кошти хай краще направлять на перевірку безпечності вживаних технологій. Хтось, навпаки, бажає вживати мінеральну воду з наклейкою «без ГМО» і має на це повне право.
  • Найголовніше — система починає працювати в інтересах покупця, без всяких складних політичних торгів і інших наявних зараз маразмів.
← ч.14. Інтелектуальна власність ч.15. Нормоконтроль  ч.16. Міжнародне представництво, дипломатія →

Із циклу «Роздержавлення».

Нагадаю, що таке власність. Інститут власності — це набір шаблонів поведінки людей, пов’язаний з розподілом можливостей розпорядження рідкими ресурсами. Існує він для захисту людських планів діяльності від нестачі ресурсів. Таким чином, власність можлива тільки на рідкий ресурс, тобто той, який, якщо використаний одним чином, не може бути використаний іншим чином. Звідси можна зробити дуже важливий висновок: інтелектуальної власності не існує, оскільки інтелектуальний продукт не є рідким. Він може повторно використовуватись будь-яку кількість разів. «Інтелектуальна власність» — це метафора, яка може застосовуватись із застереженнями, тобто з розумінням, що власністю в прямому значенні слова вона не є.

Звісно, певний набір правил, що пов’язані з розповсюдженням інтелетуального продукту, може існувати на договірних підставах. Вище йшла мова про ринкове утворення законодавства, коли суди вибирають набори правил, які найбільш точно відповідають побажанням клієнтів суду, тобто потенційних сторін конфлікту. Ніхто не забороняє суду включати до свого набору законів подібні обмеження. Також ніхто не забороняє виробникам інтелектуального продукту передавати його лише людям, які погодилися з підсудністю подібним правилам або підписали відповідний договір. Отже, якщо користь від подібного закону чи правила, тобто вигода, яку отримують виробники інтелектуального продукту, перевищує складнощі, що створюються ним для користувачів цього продукту, і подібна схема зможе конкурувати з вільним інтелектуальним продуктом, то вона матиме своє місце на ринку.

Процес роздержавлення цієї послуги співпадає з процесом роздержавлення нормотворчості. Як тільки системи законодавства почнуть конкурувати, втримати людей в рамках систем з примусовим обмеженням розповсюдження інформації зможуть тільки реальні вигоди від такого обмеження, що дають суттєве покращення якості інтелектуального продукту.

← ч.13. Грошова емісія ч.14. Інтелектуальна власність  ч.15. Нормоконтроль →

Із циклу «Роздержавлення».

Цей запис для мене є водночас і дуже простим, і складним. Простим, тому що відповідь на пряме питання, яке перед ним стоїть — «як демонополізувати грошову емісію» — займає навряд чи більше двох-трьох абзаців. Складним — тому що, по-перше, навколо фінансів взагалі і валют зокрема накручена неймовірна кількість міфів, домислів і інших дурниць, по-друге, така реформа неминуче запустить декілька досить неочевидних механізмів, які вкрай суттєво повпливають на навколишню реальність, і я просто не можу їх обійти, бо без них тема подібної демонополізації буде незавершена.

Тому по порядку — спочатку про те, як демонополізувати емісію. Власне, так само, як і будь-яку діяльність: дозволити на території країни вільний обіг будь-яких валют, в тому числі приватних, включаючи ціноутворення, виплату заробітної плати, кредитування та іншу діяльність в цих грошах. Про те, як це може працювати, детально написав Фрідріх Хайек у своїй книжці, яка так і називається: «Приватні гроші». Раджу почитати, вона невелика. Тут же я викладу тільки дуже конспективний опис того, як може виглядати запуск оператора (емітента) приватної валюти.

Для початку, основним активом такого емітента є, як і у випадку з судом, довіра — користувачі валюти мають бути переконані, що вони не залишаться з порожніми папірцями на руках. Тому, на місці емітента, я би, принаймі, на перших етапах гарантував би обов’язковий обмін своєї валюти на певний пакет відомих цінностей. Простіше кажучи, оформлював би валюту як розписку за ці цінності, здані мені на зберігання. Найпростіші варіанти: золото; пакет існуючих валют; товарна корзина, бажано з природних ресурсів. При цьому я, знову ж таки, на першому етапі обов’язково підтримував би стовідсотковий резерв на весь об’єм випущеної валюти — тому що якщо в мене відсутні цінності, що здані мені на зберігання, то мені дорога в тюрму. В силу певних обставин цей «перший етап», найімовірніше, триватиме не менше кількох десятиліть. Загалом же резерв — далеко не єдиний спосіб утримувати довіру до валюти. Скажімо, якщо емітент де-факто утримує біржову ціну на свою валюту на одному, наперед оголошеному рівні (по відношенню до вказаного пакету валют чи товарів) протягом досить тривалого часу (як мінімум — кілька т. зв. «екномічних циклів», тобто періодів експансії — буму — кризи), цей факт сам по собі може бути для людей досить переконливим свідченням надійності валюти; в такому разі вони можуть користуватись нею навіть без утримання емітентом резерву. Тому пізніше можна буде перейти з розписок на незабезпечену валюту. Але цей варіант є дуже ризикованим, принаймі, доки існують регулярні кризи, спричинені частковим резервуванням. В будь-якому випадку резерв, в тому чи іншому вигляді, має складати суттєву частину випущеної грошової маси.

Яким чином емітент отримуватиме прибуток? Read more... )

Із циклу «Роздержавлення».

Цей розділ в даному циклі взагалі не планувався, тому що для мене настільки очевидна безглуздість сучасної державної діяльності з захисту вітчизняного виробника від вітчизняного споживача, що я навіть не знав, що тут можна писати. Однак, беручи до уваги деякі недавні розмови, все-таки зауважу дещо.

При обговоренні даного питання просто не можна не згадати теорему Рікардо про відносні переваги. Я її викладу разом з доведенням, бо воно займає рівно три строки. Стверджує ця теорема ось що: якщо з двох виробників (в широкому розумінні слова, зазвичай йдеться про держави) одна абсолютно програє іншій у виробництві двох чи більше товарів, але має відносну перевагу в виробництві деякого товару (тобто вартість виробництва цього товару по відношенню до виробництва іншого товару менша за таке саме відношення у другого виробника), то спеціалізація на цьому товарі і подальший обмін його на другий товар є вигідною обом державам. Приведу приклад, який, я сподіваюсь, зійде за доведення (я б дав строге математичне доведення, але воно, боюсь, не всім буде прозоре): якщо в країні А два товари x і y виробляються відповідно за 2 і 4 години штука, а в країні Б — за 5 і 12 годин, то при обміні цих товарів по будь-якому курсу між 2 і 2.4 штуки товару x за одиницю y, кожна країна при вказаній спеціалізації в обміні отримує більше, ніж могла б виготовити за зекономлені людиногодини.

Отже, відкидаючи прямий економічний зиск для країни від протекціонізму (його просто не може бути), розглянемо інші можливі плюси, якими виправдовують його існування:

  1. Аргумент «від патріотизму», який звучить так: сам факт, що країна виробляє даний продукт, є плюсом, тому вітчизняного виробника слід підтримувати, навіть якщо він не може конкурувати з іноземними.
  2. Національна безпека, яку зазвичай бачать в тому, що країна матиме вітчизняне виробництво того, чого її можуть позбавити у випадку конфлікту з іншою державою.
  3. Інколи підтримку виробників виправдовують тим, що вони «створюють робочі місця».

Тут зроблю ліричний відступ для того, щоб проаналізувати спосіб, яким відомі нам протекціністські заходи перерозподіляють ресурси на користь виробника. Отже, бенефіціаром цих заходів є виробник, конкурентів якого стримують тими чи іншими обмеженнями імпорту, а втрати несуть три категорії споживачів:

  1. Споживачі, що купили вітчизняний продукт і заплатили за нього більшу суму, ніж заплатили би на вільному ринку.
  2. Споживачі, що купили імпортний продукт і заплатили, окрім його ціни, ввізне мито.
  3. Споживачі, що були готові купити продукт за конкурентну ціну, однак відмовились від покупки у зв’язку з підвищеною ціною.

При цьому, очевидно, втрати третьої категорії абсолютно безглузді, оскільки їм не відповідає нічий зиск. Іншими словами, якщо перерозподілити іншим чином відповідну суму на користь виробника і зібрати відповідну суму в бюджет, то ми можемо, не погіршивши положення першої та другої категорії спостерігачів, покращити становище третьої категорії. Отже, якою б не була мета перерозподілу коштів на користь виробника, імпортні бар’єри не є задовільним засобом.

Тепер повертаємось до можливих цілей, якими пояснюють протекціонізм.

Якщо люди вважають, що сам факт вітчизняного виробництва (хай навіть збиткового) є благом, такі люди можуть самостійно передати гроші виробнику — або покупкою його продукції, незважаючи на наявність кращого імпортного продукту, або напряму. Якщо люди вважають, що вітчизняне виробництво має існувати на випадок конфлікту з іншими державами, вони, знову ж таки, можуть фінансувати свого виробника, або можуть застрахуватись від подібного конфлікту в страховій агенції. Якщо страхові внески будуть достатньо високими, страховикам може стати вигідніше утримувати збиткового виробника, ніж ризикувати великими виплатами.

Щодо «створення робочих місць»: легко побачити невалідність цього аргументу, якщо прослідкувати логіку подій більше, ніж на один крок вперед. Розглянемо «найгірший» випадок:

  1. Знімаються імпортні обмеження.
  2. Вітчизняний виробник банкрутує.
  3. Робітники виробника залишаються без роботи.
  4. Виробництво збанкрутілого виробника заміщується імпортом.
  5. Розпочинається відтік валюти за кордон.
  6. Ціна національної продукції стає вигіднішою для закордону.
  7. Збільшується попит на продукцію експортних галузей.
  8. Експортні галузі займають звільнене населення.

Наголошую, що шляхом експорту можна отримати той самий рівень благоустрою країни з меншими трудозатратами, ніж в початковій ситуації (та сама теорема Рікардо). Іншими словами, звільнені робітники на новому місці можуть отримати більшу кількість цінностей за той самий об’єм виконаних робіт.

Перехід до норми простий: необхідно просто відмінити всі імпортні обмеження. І обов’язково довести собі до повної свідомості, що будь-які «торгові війни» імпортних обмежень вигідні виробникам і урядам, але шкідливі нам.

← ч.10. Антимонопольна діяльність ч.11. Протекціонізм  ч.12. Інфраструктура →

Із циклу «Роздержавлення».

Для початку з’ясуємо, що таке монополія і чим вона шкідлива.

Найзручніше визначити монополію через монопольну ціну. Зазвичай ціна складається з трьох компонентів: витрати на початкові ресурси (природні та трудові), процент на капітал і підприємницький прибуток. Перші два купуються на ринку, і їх ціна відома. Підприємницький прибуток є наслідком знаходження вдалих рішень і з часом прямує до нуля, оскільки ці рішення підхоплюються іншими. Однак в деяких обставинах підприємець має можливість не знижувати ціну до суми витрат на ресурси та проценту на капітал шляхом обмеження об'єму випуску продукції. В конкурентному середовищі такий недовипуск зразу буде заповнений товаром конкурента. Якщо з певних причин це не відбувається, то саме таку завищену ціну назвемо монопольною, а підприємця, що може її утримувати — монополістом.

Дуже важливим є ось який момент: будь-яка потреба людини може бути задоволена різними способами, тому говорити про відсутність конкуренції в строгому розумінні слова не можна. Надалі я вважатиму можливим говорити про монополію тоді, коли ефекти заміщення подібними товарами не дозволяють повністю захиститися від встановлення монопольної ціни. Зазвичай це пов’язано з тим, що заміна не є достатньо задовільною для споживачів.

Підкреслю, що проблемою є не сама монополія, а монопольна ціна. Підприємець, який є монополістом, може при цьому з якихось причин не утримувати монопольну ціну, і в цьому випадку ніякої шкоди його монопольне становище не приносить. Тобто сам по собі факт, що на якомусь ринку є лише один продавець, ще не є показником шкоди такого становища. Спочатку треба встановити причини ситуації.

Розглянемо випадки, коли може утворитись монополія.

1. Ефект маштабу

Собівартість одиниці продукту може сильно варіюватися в залежності від об’єму випуску. Для багатьох видів діяльності збільшення маштабу виробництва може давати дуже суттєвий виграш в собівартості. При цьому, як правило, присутнє і протилежне явище: зростання маштабу виробництва (організації) призводить до серйозного ускладнення завдань управління та зростання інших непрямих витрат. Разом ці ефекти утворюють деякий оптимальний об’єм виробництва, при якому собівартість мінімальна. Монополія може виникнути у випадку, якщо цей об’єм перевищує повний об’єм попиту на цю продукцію (або, принаймі, вони співставні). Найважливішою ознакою такої монополії є той факт, що, незважаючи на факт наявності монопольної ренти, ціна продукту в цьому випадку завжди нижча за конкурентну. Це випливає з того, що якби монополіст підняв ціну настільки, що вона перевищила б конкурентну, то конкуренція стала б вигідною, і монополіст перестав би бути ним, при цьому поніс би втрати, по-перше, від падіння долі ринку, по-друге, від зменшення маштабу (а, отже, ефективності) виробництва.

2. Ресурсна монополія

Будь-які початкові ресурси, що використовуються у виробництві, можуть стати джерелом монополії, якщо суттєва частка якогось певного важкозамінюваного ресурсу знаходиться в одних руках. Це стосується як природних ресурсів, так і трудових. Особисто мені не вдалось згадати такого природного ресурсу, який би був одночасно і незамінним (в певному розумінні), і сконцентрованим в одних руках такою мірою, щоб утворювати монополію. Навіть картелі в цій сфері тримати важко (в тій самій ОПЕК практично всі члени приторговують нафтою понад квоту, тобто монополія толком не працює). Якщо ж говорити про трудові ресурси, то тут монополія може виникнути у якогось екстраунікального спеціаліста: він може собі дозволити скоротити об’єми роботи з метою підняття ціни на свої послуги. Наголошую, що профсоюзи не відносяться сюди і, строго кажучи, взагалі не є монополією у вищезазначеному розумінні. Про них ниже.

Важливим є той момент, що навіть якщо власник обмежених ресурсів може встановити на них монопольну ціну, він ризикує тим, що великі ресурси будуть вкладені в пошук альтернатив до його ресурсу. Таким чином, йому може бути вигідніше отримувати тривалий час невелику монопольну ренту, ніж після деякого проміжку часу з великими прибутками повністю втратити монопольне становище.

Зауважу, що далеко не очевидною є шкідливість ресурсної монополії, оскільки завищена ціна дозволяє зберегти невідновлювані ресурси на більш тривалий термін.

Read more... )

Із циклу «Роздержавлення».

В цьому розділі я розгляну конфлікт держави (зовнішньої) з приватною особою.

Я бачу такі форми такого конфлікту (якщо хтось нагадає форму, яку я забув, буду вдячний):

  1. Партизанська війна.
  2. Тероризм.
  3. Відкритий територіальний конфлікт.
  4. Війна барона Мюнхгаузена проти Англії.

Перші два випадки — відомі нам сучасні конфлікти, як вони протікають, нам відомо. Якщо говорити про армію як послугу, то слід розглянути саме третій варіант.

Одразу зауважу, що армія — не єдиний і, можливо, навіть не головний спосіб захисту від іншої держави. Дипломатія та інші форми несилової взаємодії можуть давати не гірший результат. В цьому записі я говорю лише про силові конфлікти, про інші способи убезпечення мова йтиме пізніше. Відмічу лише, що в багатьох випадків до стадії відкритої війни справа просто не дійде.

Почнемо з причин, чому держава нападає на приватну особу з іншої території. Варіанти є два:

  1. Держава не розуміє, що має справу не з іншою державою, а з приватною особою, і намагається діяти згідно зі старими звичками. Незалежно від перебігу конфлікту держава не отримає бажаного результату, оскільки вона не зможе диктувати умови уряду супротивника. Методи убезпечення для приватної особи в цьому випадку такі ж самі, як і в наступному, але, незалежно від них, подібні випадки нападу не будуть частими, оскільки не дають державі дивідендів.
  2. Держава воює з приватною особою саме як з приватною особою. Таке може відбутись у випадку, коли втручання в діяльність цієї особи може дати уряду держави політичні дивіденди. Приміром, особа вирощує опіумний мак. В такому випадку убезпеченням її діяльності буде організація такого захисту, який зможе нанести державі адекватний політичний збиток. Це, звісно, дуже недешево, і тому, ймовірно, подібні види діяльності сильно здорожчають. Таке здорожчання є загальним правилом для будь-якого виду діяльності, що притягує до себе серйозну агресію — згадаймо, наприклад, екотероризм.

Здається, що ефективний захист від державної агресії буде більше схожий на спецназ — невеликі гарно оснащені і навчені групи — ніж на призовну армію. Саме така група може в конфлікті завдавати державі політичного збитку. Підготовка і утримання такої «армії» — більш ніж реальна справа для охоронних агентств. В цілому, немає таких способів захистити людей, які були б доступні державі і не могли б бути забезпечені приватно. Це питання виключно об’єму інвестицій, а об’єм інвестицій — виключно питання того, потрібна така «армія» чи ні. До речі, точно так само питання стоїть і щодо державної армії. Тобто якщо хтось вважає, що українська армія захистить його від інших держав краще, ніж приватні агенції, то я не заперечую, щоб така людина оплачувала цю саму українську армію своїм коштом.

← ч.8. Армія. Конфлікт приватних осіб ч.9. Армія. Конфлікт приватної особи з державою  ч.10. Антимонопольна діяльність →

Із циклу «Роздержавлення».

Послуга, яка надається армією — це та сама охорона від агресії, яку ми вже розглянули у попередніх записах. При цьому існує два зовсім різних явища: серйозний силовий конфлікт двох приватних осіб і конфлікт приватної особи з державою. Хочу звернути увагу на суттєву відмінність обох цих варіантів від того, що ми називаємо «війною».

Війна — це збройний конфлікт між державами. Кожна держава у своїй діяльності орієнтується на політичну доцільність своїх дій, тому війна продовжується доти, доки дає політичні дивіденди. Відповідно, для того, щоб змусити ворога до чогось, потрібно поставити його в ситуацію, коли йому політично вигідніше здатись, ніж продовжувати воювати. Метою війни завжди є певні дії держави-супротивника — від переходу всієї ієрархії примусу в руки переможця, до різноманітних менших поступок держави державі.

Звертаю увагу, що вся логіка цього процесу руйнується, якщо хоча б однією стороною не виступатиме держава, тобто територіальний монополіст у примусі. Найяскравіший приклад цього — зброя масового ураження. Немає сенсу вбивати сотні тисяч і мільйони чоловік мирного населення, крім випадку, якщо є готова ієрархія примусу, якій ці люди (в тому числі, деякою мірою, і їх підтримка) потрібні для існування. Або, наприклад, позиційна війна: сенс цього явища полягає у захопленні території, причому не як засобу виробництва, а як інструменту монополізації певної діяльності (судочинство, охорона порядку та ін.). Тобто ми можемо сказати, що відоме нам поняття війни змінюється до невпізнанності, якщо мова йде не про конфлікти держав, а про маштабні силові конфлікти за участі комерційних охоронних (воєнних) організацій. Поки що такі організації (які, до речі, є і вітчизняні) не брали участі в конфліктах проти держав в інтересах приватних клієнтів, тому емпіричних даних у нас нема, залишаються спекуляції.

В цьому розділі йтиметься про силовий конфлікт двох приватних осіб aka «маски-шоу». Війну держави проти приватної особи розглянемо далі.

Можна виділити два різних варіанти такого конфлікту:

  1. Сторони конфлікту не мають договорів щодо судового урегулювання такого конфлікту. В цьому випадку силовий конфлікт може виникнути у випадку, якщо хоча б одна зі сторін не вважає для себе укладення договору про підсудність конфлікту, який виник, кращим варіантом, ніж силове протистояння. Це відбудеться, якщо ця сторона, по-перше, бачить шанси програти суд досить високими, по-друге, оцінює втрати від силового протистояння як менші за втрати відповідно до рішення суду.
  2. Сторони мають механізми судового регулювання, однак одна зі сторін не бажає дотримуватись судових рішень. Це означатиме, серед іншого, що всім майбутнім контагентам цієї сторони доведеться закладати в транзакційні витрати суми на можливе силове протистояння, тобто вигідність будь-якої співпраці з такою людиною різко падає.
В обох випадках варто брати до уваги такі моменти:
  • Звісно, зручно і вигідно залучити до конфлікту охоронне агентство. Однак це вийде зробити тільки у однієї сторони. Якщо обидві сторони спробують це зробити, в 99% випадків все завершиться судовим розв’язанням відповідно до договорів агентств.
  • Навіть якщо одна зі сторін не звертатиметься до охоронних агентств, агентство іншої сторони, ймовірно, все одно звернеться до якогось поважаного в суспільстві суду з проханням встановити факт прийнятності силового втручання, з метою захисту своєї репутації.

Якщо ми уявимо собі випадок з того одного відсотка, коли агенції воюють між собою, нам слід взяти до уваги, що якщо така агенція, ладна піти на силовий конфлікт з іншою, існує, їй потрібно буде, по-перше, брати дуже серйозну оплату своїх послуг, по-друге, мати деяке виправдання своєї діяльності перед суспільством. Якщо з першим все зрозуміло, то про друге пояснюю: для того, щоб потрапити на місце конфлікту, агенції потрібно пройти чужу приватну територію; якщо діяльність даної агенції не задовольняє всі інші агенції, то вони докладуть всіх зусиль, щоб власник цієї території дав їм можливість зупинити таку агенцію ще по дорозі. Таким чином, агенція по війні з іншими охоронцями зможе існувати лише в тому випадку, якщо вона якимось специфічним чином виправдовує своє існування. Приклад: агенція, що спеціалізується на захисті виробництв, для яких силовий перехід з рук в руки може призвести до дуже серйозних втрат (доменні печі). Якщо, скажімо, власник програв суд першої інстанції, але переконаний у своїй правоті, він може оплатити дуже дорогу послугу «протримати виробництво до розгляду апеляції». Однак такій агенції все одно доведеться піти у випадку програної апеляції.

Однак переважною формою діяльності приватних армій буде боротьба з неорганізованим або підпільним супротивником, тобто, де-факто, охорона правопорядку у випадку серйозних загроз. Таку діяльність приватні армії успішно ведуть вже сьогодні.

Хочу підкреслити, що у всіх випадках дуже невигідним є втягувати в конфлікт все ширше коло людей. Якщо організація легальна, їй це обійдеться дуже дорого, навіть якщо не згадувати про кримінальну відповідальність (а вона буде). Якщо організація підпільна, то їй не вдасться диктувати свої вимоги уряду під загрозою вбивства населення у зв’язку з відсутністю цього самого уряду. Тобто тероризм може застосовуватись для інших цілей, таких, скажімо, як «здорожчити певну діяльність» або «насолити певним людям». Такі цілі не передбачають насилля по відношенню до загалу.

Чим ситуація з приватними арміями відрізнятиметься від кримінальних воєн 90-х? Якщо коротко, то всім. В 90-і держава не була витіснена зі сфери охорони порядку конкуренцією, вона просто перестала надавати такі послуги за браком ресурсів. Відповідно, поліпшення якості послуги не могло відбутись (точніше, воно відбувалось, але не від колишнього рівня державної послуги, а від наявного нульового), і тому озброєним людям було вигідніше захоплювати те, що раніше було захоплене державою, ніж продавати послуги захисту. У ситуації, про яку говорю я, початковим рівнем послуги є сьогоднішній рівень, і для того, щоб стати гарно озброєною організацією, треба уникнути конфліктів, в яких тебе одразу ж розмажуть. Простіше кажучи, не зачіпати оточуючих, а надавати охоронні послуги окремим клієнтам на їх території і в їх інтересах.

← Інтермедія. Приватна власність та злочини ч.8. Армія. Конфлікт приватних осіб  ч.9. Армія. Конфлікт приватної особи з державою →

Із циклу «Роздержавлення».

В ході дискусії виникла необхідність уточнити деякі моменти, неочевидні для багатьох читачів. Ці моменти стосуються значення окремих термінів: різні учасники дискусії вживають ці терміни в різних значеннях, і це призводить до непорозумінь.

Отже, для початку — про приватну власність. Саме явище приватної власності існує внаслідок двох факторів: наявності в природі рідких ресурсів (таких, яких немає у достатній кількості, щоб всі люди могли їх використовувати, не задумуючись) і характеру планування людської діяльності, пов’язаної з цими ресурсами.

Людська діяльність, окрім найпростіших її форм, є розтягнутою в часі, тобто докладання зусиль і отримання результату розділені певним відрізком часу. Отже, людині необхідно знати, якими ресурсами вона зможе розпоряджуватись у майбутньому. Дуже спрощено кажучи, цей завчасний розподіл ресурсами для майбутнього розпорядження і є приватна власність. Або в іншому формулюванні: приватна власність — це спосіб поділу рідких ресурсів таким чином, щоб мінімізувати шкоду індивідуальним планам людей. Звідси прямо випливають всі відомі нам властивості приватної власності:

  1. Тіло людини безумовно належить їй самій.
  2. Все, що людина зробила сама без використання рідких ресурсів або з використанням ресурсів, що їй належать, одразу стає її приватною власністю.
  3. Якщо дві людини добровільно обмінялись своєю приватною власністю, вона змінює власника.
  4. Якщо внаслідок зростання попиту на деякий ресурс він перетворюється на рідкісний, приватна власність на нього дістається тим, хто безпосередньо в той час використовував цей ресурс для виробництва.

Зверніть увагу: вище нема жодного посилання на закон, суди, правову систему, уряд абощо. Це все потрібне для захисту права приватної власності, а не для його існування. Тобто право власності існує безпосередньо за фактом вчинення дій, що призводять до його набуття. Воно є наслідком самого характеру людської діяльності, а не результатом нормотворчості. Так само злочини проти приватної власності є злочинами просто за фактом порушення права чужої приватної власності, а не за результатами їх кваліфікації судом. В тому числі:

  • крадіжка, грабунок, розбій, шахрайство є злочинами проти приватної власності за фактом їх вчинення;
  • вбивство, тілесні ушкодження, зґвалтування є злочинами проти особистості за самим фактом зчинення;
  • силова протидія злочинам є нормальною практикою незалежно від будь-чиєї думки про це;
  • суд потрібен тоді, коли у учасників конфлікту немає згоди щодо того, як кваліфікувати те, що відбулось, натомість є згода в тому, хто міг би це авторитетно кваліфікувати.

Це, наприклад, означає, що немає ніякої потреби, щоб людина була будь-кому підсудною, для того щоб задіяти проти неї силові санкції, якщо вона вчинила злочин на чужій приватній власності. Якщо вона та власник території мають певного роду договірний алгоритм розв’язання суперечки, вона може наполягати на розгляді справи у суді. Якщо ні, то вона попала.

← ч.7. Кримінальне покарання Інтермедія. Приватна власність та злочини  ч.8. Армія. Конфлікт приватних осіб →

Із циклу «Роздержавлення».

Уважні читачі вже помітили, мабуть, що поняття про легітимне насилля, яким ми користуємось останні кілька записів, відрізняється від означення, даного в записі про судове виконання. Нагадаю, ми прийняли, що легітимне насилля — це те, на яке людина попередньо погодилась. Однак в розділі про охорону правопорядку легітимним також вважалося насилля, безпосередньо спрямоване на усунення правопорушення, вжите в адекватному об’ємі. Що таке адекватний об’єм, думаю, інтуїтивно зрозуміло (об’єм, необхідний і достатній для припинення правопорушення, із врахуванням того, що фактор раптовості діє на користь злочинця), а конкретний зміст цього поняття може встановлювати суд. Думаю, подібне розширення поняття не викликатиме заперечень.

Цей запис трохи вибиватиметься з логіки циклу, оскільки в ньому йтиметься насамперед не про те, як може надаватись послуга, а про деякі особливості того, як може виглядати результат її надання. Виконання покарань відбувається так само, як виконання будь-яких судових рішень, коштом тих, кому це потрібно. Іншими словами, якщо ви підписались, що деякий суд компетентний призначати вам покарання, і цей суд їх призначив, то виконання цього покарання не є протиправною дією по відношенню до вас, незалежно від того, хто саме його виконує.

В цьому записі я хочу підкреслити, що система виконання покарань може мати серйозні системні наслідки на всі інші аспекти системи охорони порядку. Ось деякі ілюстрації.

Перша очевидна річ полягає в тому, що будь-який кримінальний злочин наносить майнову шкоду страховику, тому дуже ймовірно, що загальнопоширеною практикою стане стягування суми страхових виплат зі злочинця. Також можливо, що ця компенсація буде стягуватись з підвищуючим коефіцієнтом, в залежності від складності виявлення злочинця. Такий коефіцієнт прийматиме значення від одиниці для тих, хто добровільно здався, до, скажімо, кількох крат або навіть десятків крат для тих, хто переховувався. Це відразу, по-перше, дасть злочинцю чітко усвідомлювати об’єм шкоди, яку він наносить, по-друге, створить серйозний стимул не переховуватись. Особливо це повпливає на тих, хто вчинив злочин в емоційному запалі — для них здатися негайно стане найкращим виходом.

Наступним логічним кроком виглядає вимога до потенційних злочинців мати страховку на випадок вчинення ними злочину, щоб вони завжди змогли виплатити штраф-компенсацію. Вимагати таке може власник території, на яку цей потенційний злочинець бажає потрапити. Це приблизно те ж саме, що і нинішнє обов’язкове автострахування, тільки поширене на значно більше коло злочинів та/або дій з нанесення шкоди. Зрозуміло, що людині, яка проявила себе схильним до злочинів, одразу стане жити значно дорожче. Тому можна припустити, що люди боятимуться проявити кримінальні схильності так само, як зараз американці бояться зіпсувати кредитну історію.

Передбачаючи аргумент проти негрів, яких не пускатимуть в пристойні місця, бо подефолту приписуватимуть високу криміногенність. Тут є два варіанти. Або ти негр і справді небезпечний у кримінальному сенсі — такому випадку не бачу проблеми, що тебе неохоче пускатимуть до себе. Або ж ти, на відміну від основної маси, поводишся пристойно. В такому разі ти і такі, як ти, є чудовою нішею для страховика, який спеціалізується на дешевих страховках для клієнтів з неблагополучних груп, що гарно себе зарекомендували. Іншими словами, якщо у тебе є щось, що підтверждує твою малу небезпеку для суспільства, то знайдеться і страховик, який «випустить» тебе у світ. Це, серед іншого, означає, що в умовних негрів (азіатів, латиносів, кавказців) будуть чіткі стимули відповідати критеріям такого страховика, тобто, простіше кажучи, гарно себе поводити.

Ну і, раз вже злочинець платить компенсацію (або її платять за нього), то страховику постраждалої особи буде логічним також брати участь у витратах на з’ясування обставин злочину (слідство) та знахождення злочинців (оперативно-розшукова діяльність). В тому числі він може, наприклад, оголосити нагороду за знаходження злочинця. Це і є обіцяний в записі про слідство аргумент на противагу твержденню, що злочини проти бідних розслідуватись не будуть.

Звісно, ці всі грошові розрахунки далеко не вичерпуватимуть систему кримінальних покарань. Немає ніяких підстав вважати, що тільки штрафами вона і обмежиться. Напевне буде і ув’язнення (яке, втім, НМД, застосовуватиметься рідко, бо це дороге задоволення), і виправні роботи, і чого тільки забажають клієнти суду. Я пишу насамперед про штрафи лише тому, що ці гроші, як бачимо, відіграватимуть суттєву системну роль у справі організації охорони порядку, на відміну від інших покарань, які впливатимуть тільки на потенційних злочинців.

← ч.6. Кримінальний суд ч.7. Кримінальне покарання  Інтермедія. Приватна власність та злочини →

Із циклу «Роздержавлення».

Послуга кримінального суду полягає у з’ясуванні, винна людина чи ні в злочині проти особистості. Зрозуміло, що злочинець при цьому зацікавлений в поблажливому суді, а постраждалий — навпаки, тому виглядає неможливим, щоб вони узгодити суд, в якому вирішуватиметься конфлікт. Однак це справедливо лише в тому випадку, якщо цей вибір робиться після зчинення злочину. Які причини можуть мотивувати людей робити цей вибір раніше? Якщо відповісти коротко, то такою причиною є те, що легальний конфлікт суттєво дешевший за конфлікт поза законом.

Уявімо, що будь-хто може укласти угоду про кримінальну підсудність з судом. Ця угода означає, що у випадку будь-якого кримінального конфлікту, як у ролі постраждалого, так і в ролі обвинувачуваного, цей суд компетентний приймати рішення. Якщо такий конфлікт трапиться між двома його клієнтами, цей суд самостійно розв’язує його. На випадок конфлікту між клієнтами різних судів судам буде вигідно укладати договори між собою про те, яким чином у цьому разі провадиться справа. При цьому в інтересах суду буде мати такі договори з максимальною кількістю судів, так само як, наприклад, операторам мобільного зв’язку вигідно надавати своїм клієнтам широкі можливості зв’язку з абонентами інших операторів.

Тепер розглянемо ситуацію з боку клієнта. Зрозуміло, людині, яка не збирається вчиняти злочин, вигідно підписати подібний договір з судом, який покриває своєю підсудністю якнайширше коло можливих злочинців. Для потенційних злочинців же ситуація виглядає так: якщо вони зчинять злочин проти деякої людини у випадку, коли вони не мають суду, що зможе розв’язати їх конфлікт, то їхній конфлікт опиняється поза законом. Іншими словами, у злочинця немає причин сподіватись, що реакція на його злочин буде обмежена скільки-небудь адекватним злочину маштабом. Подібного плану конфлікт — справа надзвичайно дорога, і потенційному злочинцю вигідніше перестрахуватись.

Розглянемо випадок, коли в подібному конфлікті задіяні охоронні агентства. Приміром, у вас щось украли, і ви знаєте, хто це зробив (якщо ні — див. попередній запис). Ви звертаєтесь до свого агентства, надаючи їм підтверждення факту крадіжки і виписку з суду, яка підтверджує, що суд не може розсудити вас зі злочинцем. Таким чином, агентство, діючи від вашого імені, не буде нести відповідальності за свої дії, оскільки злочинець не має можливості судити вас за злочини проти нього. Тому вони приходять в гості до злодія і забирають вашу власність. Якщо ж злочинець був настільки передбачливий, що домовився про охорону з іншим агентством (незважаючи на велику вартість таких послуг для клієнта, не захищеного договором про кримінальну підсудність), то агентствам доведеться вирішувати питання між собою. Майже напевне між ними наперед буде укладений договір про порядок розв’язання таких суперечок, в якому буде вказаний суд, рішенню якого ці два агентства згодні слідувати. Без такого договору на агентство чекає або війна з іншим агентством (справа дуже і дуже недешева), або одностороння відмова від зобов’язань перед клієнтом (теж накладно, як в матеріальному, так і в репутаційному плані). Звісно, те, що агентство відмовляється когось охороняти на підставі рішення визнаного обома агенціями суду, може відлякати від нього деяких клієнтів, але війна обійдеться дорожче.

Ну і, звісно, варто розглянути випадок сутінкового генія, який живе в кратері вулкана, на всіх плює і не згоден бути підсудним нікому. Ну або просто категорично відмовляється від кримінальної підсудності і платить великі гроші за охорону, яка не дає нікому що-небудь зробити з ним. Акцентую увагу на тому, що повністю вільно робити це він може лише на своїй приватній території. Власник будь-якої іншої території вправі встановити свої правила перебування на ній, і майже напевне ці правила включатимуть кримінальну підсудність (особливо, якщо йдеться про публічне місце — приміщення або вулицю). Тобто такій людині доведеться:

  • платити дуже великі суми за захист;
  • не брати участі у суспільному розділу праці (оскільки мало знайдеться охочих укладати з таким договори), тобто грошам у нього з’являтись нізвідки;
  • безвилазно сидіти вдома або ж включатись у повномаштабну війну з усім суспільством;

Тепер розглянемо варіанти присудів. Щодо виправних злочинів рішення суду зрозуміле: з винуватця стягується компенсація плюс штраф. Якщо наслідки злочину не можна виправити (важкі тілесні, вбивства тощо; винний не здатен заплатити), то на такі випадки кожен суд виробить практику, яка найбільш відповідатиме бажанню їх клієнтів. Думаю, найбільш поширеним варіантом будуть виправні роботи (можливо, поєднані з ув’язненням).

Перехідні положення: зрозуміло, що просто взяти і відмінити державну кримінальну підсудність не вийде. Навіть у формі «всі за замовчуванням вважаються підсудними державі, доки не укладуть альтернативний договір» такий варіант може мати неприємні наслідки у вигляді кримінальних «судів», створених виключно для уникнення покарання. Як варіант можна розглянути систему, коли будь-який конфлікт між людьми, які обоє підсудні одному суду (чи партнерству судів), розглядається вибраним ними судом, а інші конфлікти, за замовчуванням — судом державним; система діє доти, доки кількість клієнтів державного кримінального суду не впаде нижче, скажімо, 30-40%. З такого маштабу системою приватної охорони порядку навряд чи буде сенс влаштовувати подібні «недосуди» — вони все одно не допоможуть.

І, в світлі останніх патентних успіхів Apple, подумалось: ви можете уявити собі десь посеред цього копірайт, яким ми його знаємо?

Див. також: Давид Фридман. Механика Свободы. Глава 29. Полиция, суды и законы – рыночные отношения

← ч.5. Слідство ч.6. Кримінальний суд  ч.7. Кримінальне покарання →

Із циклу «Роздержавлення».

Слідство — це послуга зі з’ясування обставин будь-якої події. В нашому контексті — обставин злочину. При цьому можливі дві послуги: з’ясування обставин «для себе» (взяв в лапки, бо у всіх випадках інформація збирається для клієнта) і збір доказів для суду. Чесно кажучи, я міг би додати до сказаного два слова: «детективне агентство» і на цьому завершити запис. Однак відмічу пару суттєвих, на мою думку, моментів.

1. Може скластись враження, що якщо слідство буде приватним, то будуть розслідуватись лише злочини проти платоспроможних людей. Це не так з двох причин. Одну ми розглядали в попередньому записі, це турбота про загальний рівень злочинності з боку страховиків. Страховику вигідно розшукувати злочинців, тому що зростання відсотку розкритих злочинів призведе до зменшення кількості зчинених злочинів. Друга причина — можливість стягнення штрафу зі злочинця, ми розглянемо її в розділі про кримінальні покарання.

2. Так само може скластися враження, що ця послуга надаватиметься лише живим клієнтам. Пропоную пригадати таку професію, як «душеприказник» — розпорядник заповіданного майна. Зрозуміло, що всі його клієнти на момент надання послуг мертві, що, однак, не заважає йому знаходитись під тиском конкуренції: будь-яке свідчення про непорядність одразу позбавить його майбутніх клієнтів. Отже, якщо договір зі страховою фірмою включає в себе вимогу оплати слідства у випадку смерті клієнта, то ця оплата буде виконуватись, якщо клієнтам це справді важливо.

← ч.4. Охорона порядку ч.5. Слідство ч.6. Кримінальний суд →

Із циклу «Роздержавлення».

Одною з базових потреб людини є потреба в безпеці. Тому супутній ринок існує, в тому чи іншому вигляді, де завгодно і в будь-який час, як і ринок, скажімо, продуктів харчування. Проаналізуємо послуги, які надає цей ринок.

Я почну з захисту від загроз, наслідки яких можна виправити: кража (грабунок), вандалізм, дрібне хуліганство. Взагалі послугою безпеки в даному випадку буде охорона: ви платите за те, що деякі люди не дозволяють вчинити проти вас злочин. Звісно, особистої охорони на всіх не вистачить, а от охорону «за викликом» цілком можна забезпечити всім. Інша справа, що цього може бути замало: по-перше, охорона може просто не встигнути приїхати, по-друге, навіть якщо вона встигла, вашому майну та здоров’ю вже могла бути нанесена шкода. Тут в нагоді стає страхування. Звертаю увагу, що страхуванням я називаю просто контракт, згідно з яким у випадку настання ймовірнісної негативної події ваш контрагент надає вам деяку компенсацію. Цю послугу не обов’язково має надавати страхова компанія: скажімо, гарантія на товар від виробника є страховкою у цьому розумінні. В нашій темі страхові послуги можуть надаватися, скажімо, безпосередньо охоронною фірмою. Тому надалі під словом «страховик» мається на увазі не лише страхове агентство, а і, як варіант, агентство охоронне або ще якесь.

Суттєво ось що: страховик особисто буде зацікавлений в тому, щоб злочину проти його клієнта не трапилось, тепер це його особистий інтерес. Тому як тільки попереджувати злочини стане дешевше, ніж компенсувати втрати від них, страховикам стане вигідно зайнятись патрулюванням та іншими способами організації безпеки. Це може робити як кожна страхова окремо, так і їх об’єднання. Зрозуміло, що одиницям (чи десяткам) страховиків значно простіше буде домовитись про спільне фінансування послуги, ніж тисячам їх клієнтів.

Спробуємо розглянути цей самий підхід по відношенню до інших злочинів — вбивств, зґвалтувань, важких тілесних ушкоджень та ін. З викликом охорони все зрозуміло, а от зі страховкою ситуація інша. Зрозуміло, тут грошова компенсація не допоможе повернути втрачене, але ця система, принаймі, дасть кожній людині відчути чіткий зв’язок витрат на убезпечення від загрози з можливою мірою компенсації шкоди. Приміром, людина готова віддавати за свою безпеку певну щомісячну суму і шукає найвигіднішу пропозицію, що в даному випадку означатиме найбільшу страхову винагороду. На конкурентному ринку страховики муситимуть підвищувати цю нагороду якомога ближче до відношення «страховий внесок / ймовірність злочину». При цьому для страховика з найближчим до граничного значенням винагороди зниження ймовірності злочину дає найбільший ефект у зменшенні витрат. Хто хоче, може порахувати самостійно, а решта повірте мені на слово. Таким чином, саме те агентство, яке є конкурентно найпривабливішим, буде найбільш зацікавлене в різноманітних засобах безпеки, і, отже, люди отримуватимуть найбільшу можливу безпеку, яку дозволяють їх страхові внески. З іншого боку, людина може вирішити вносити меншу суму за страховку у разі, якщо суспільні еффекти від високої компенсації (ми їх додатково розглянемо у розділі про кримінальні покарання) достатньо ефективно знижують злочинність.

Перехідні положення прості: міліція може займатись охороною порядку на приватній території тільки зі згоди власників і за їх кошт. Іншими словами, від її послуг можна відмовитися разом з відмовою від оплати відповідної долі її бюджету.

Тепер перейдемо від послуг з негайного припинення злочину до послуг з розплутування неочевидних злочинів та протидії їм.

← ч.3. Нормотворчість ч.4. Охорона порядку  ч.5. Слідство →

Із циклу «Роздержавлення».

У попередніх серіях: у випадку виникнення конфліктної ситуації необхідною стає послуга арбітражу (суду), або встановлення правих в конфлікті. За результатами судового розгляду сторони або добровільно виконують судове рішення, або ж одна зі сторін звертається до деякого агентства з виконання таких рішень (державної служби чи приватного охоронного агентства).

Найважливішими конкурентними характеристиками суду є його авторитет та набір правил, за якими він провадить розгляд справи. Отже, потреба в правових нормах є похідною від потреби в суді. Оскільки вище ми розглядали господарський суд, зараз буде йти мова, передусім, про нормотворчість в галузі господарчого права.

У зв’язку з тим, що якість нормативної бази є для суду конкурентною перевагою, кожен суд буде зацікавлений в тому, щоб та база, за якою він провадить розгляд, була максимально привабливою для клієнта. Це значить, що будь-який з варіантів:

  • самостійна розробка судом нормативної бази,
  • прецедентне право, тобто взяте на себе судом зобов’язання слідувати раніше прийнятим рішенням,
  • запозичення вдалої нормативної бази з зовнішніх джерел, в т.ч. законодавства будь-якої країни,
  • організація об’єднанням судів певного органу, який виробить набір норм,

та будь-які комбінації цих або інших варіантів, є задовільними у випадку, якщо людина може вільно вибирати собі суд. Якщо суду вдасться настільки облажатися у виборі норм, що він виявиться неконкурентоздатним у порівнянні з нашим державним судом, то туди йому і дорога.

Щодо перехідного процесу: за замовчуванням (якщо не вказане інше) у всіх судах може бути прийняте українське законодавство. При цьому публічна оферта суду буде включати всі додаткові особливості та відмінності, прийняті в практиці цього суду. Підписуючи контракт зі вказанням підсудності, обидві сторони автоматично приймають всі відмінності, прийняті у вказаному суді.

До нормотворчості в інших галузях можуть бути застосовані аналогічні міркування, після того, як ми розглянемо відповідні форми суду.

← ч.2. Судове виконання ч.3. Нормотворчість ч.4. Охорона порядку →

Із циклу «Роздержавлення».

Судове виконання — це послуга примусової реалізації судових рішень у випадку, якщо сторона, що програла, не виконує його добровільно. Ще простіше — це послуги з легітимного примусу.

Для початку уточню слово «легітимний», тому що нам, отруєним радянським юридичним позитивізмом, досить складно адекватно його сприймати. Отже, для цілей даного запису легітимним насиллям називатимемо те, на яке людина попередньо погодилась. Пізніше ми уточнимо це означення. Наприклад, беручи в борг, людина погоджується на те, що у випадку несплати в неї можуть примусово вилучити її майно. Акцентую вашу увагу, що для того, щоб насильство було легітимним, не потрібні ніякі формальні процедури, воно легітимне за самим фактом попередньої згоди людини на нього. Процедури (судовий розгляд) потрібні не для того, щоб ваше насилля стало легітимним, а для того, щоб його легітимність стала очевидною іншим людям.

Повертаємось до судового виконання. Отже, нехай ваші права якимось чином порушені — скажімо, хтось користується вашою власністю без вашої згоди. Це означає, що ви можете самостійно припинити порушення ваших прав, простіше кажучи, забрати свою власність у цієї людини. Складнощі можуть виникнути в двох випадках:

а) ця людина силою перешкоджає вам забрати свою власність;
б) ви з цією людиною знаходитесь в нетривіальних правовідносинах щодо цієї власності.

В обох випадках вам можуть знадобитись більші, ніж доступні вам безпосередньо, засоби примусу. В такому випадку ви звертаєтесь до тих, хто надає послуги з примусу. Зараз ми розглянемо другий випадок, бо перший — це кримінал, а кримінальні правопорушення ми розглядаємо окремо.

На етапі звертання до зовнішніх сил вам обов’язково потрібне підтверждення своєї правоти, тому що ситуація, яка склалась — конфліктна, іншими словами — неочевидна. В неконфліктній ситуації ніякої потреби звертатись до третіх осіб немає. У попередньому записі ми розглядали послугу господарського суду, тобто встановлення правоти. Отже, для підтверждення своєї правоти ви звертаєтесь до суду і отримуєте рішення про свою правоту. У багатьох випадках цього буде достатньо, оскільки нікому не вигідно, щоб про нього було відомо, що він не виконує судових рішень — з таким контрагентом не захочуть підписувати контракти. Однак, якщо таке все ж таки трапилось, ви, з рішенням на руках, можете звернутись до зовнішніх агентів, надавши їм договір, по якому відбувається конфлікт, і рішення суду — того, який в договорі вказаний як компетентний в прийнятті рішень по конфліктам. Ці документи підтверджують, що насилля буде легітимним, тобто що ваш контрагент погодився на застосування до нього насилля саме на таких умовах. Тому надавач послуг примусу забере від вашого імені належне вам у вашого партнера.

Зазвичай на цьому етапі виникає питання: «а що, якщо наш поставник послуг з примусу вирішить застосувати цей примус нелегально?». Відповідь проста: при переході до нелегального примусу поставник переходить з категорії поважаних бізнесменів в категорію бандитів. Це розвага дуже на любителя — прибуткова, але сильно ризикована. Ті, хто хотів би нею займатись, і так вже нею займається. Натомість люди, які хочуть займатись цивілізованим бізнесом, в бандити не підуть. Власник подібного агентства (зараз схожу роль відіграють охоронні агентства) надто багато втрачає: легальне агенство і нелегальне угруповання — сильно різні речі, перетворити одне в друге добряче накладно. Тобто ти втрачаєш все напрацьоване, і маєш починати з хоч і не повного нуля, але з дуже хиткої позиції.

Тепер про те, як до цього перейти з нинішньої ситуації. Потрібно просто дозволити людям в відстоюванні своїх законних прав звертатись до охоронних агентств. Наскільки я знаю, на даний момент судове виконання в Україні не є дозволеним видом діяльності охоронних агентств.

Для параноїків, які дуже сильно бояться охоронного «безпредєлу». В контракті може бути вказана можливість виконання рішень по цьому договору лише державною виконавчою службою, лише окресленим набором агенств, або будь-який інший варіант.

UPD. Додав деякі роз’яснення. Новий текст виділений синім.

← ч.1. Господарський суд ч.2. Судове виконання ч.3. Нормотворчість →

Із циклу «Роздержавлення».

Цю послугу досить легко описати як недержавну, проте я взяв її першою, тому що на її прикладі можна проілюструвати деякі важливі моменти, що знадобляться нам пізніше.

Для початку окреслю послугу. Суд, тут і надалі — це послуга зі встановлення правої сторони в конфлікті. Після надання відповіді на питання «хто правий?» компетенція надавача даної послуги завершується. Особливістю господарського суду є те, що він розглядає конфлікти виключно в рамках контрактів. Таким чином, уже на етапі підготовки договору сторони можуть узгодити варіанти подальшого судового розгляду.

Найважливішими, з точки зору клієнта, характеристиками даної послуги є, по-перше, правила, за якими провадиться розгляд конфлікту, по-друге, авторитет суду. Нормотворчість, включно з законотворчою діяльністю, ми розглянемо окремо, а в рамках цього запису для нас найголовнішим буде те, що товар, який суд пропонує клієнтам — це його власний авторитет. Ситуація аналогічна з нотаріусом — той отримує гроші за авторитетне підтверждення чого-небудь, суддя — за авторитетне розв’язання. Авторитет в даному випадку включає, серед іншого, професіоналізм і неупередженість. У випадку, якщо є можливість вибирати собі суд, авторитет стає головним активом судді, і його професійне зростання полягатиме в укріпленні власного авторитету. Тобто суддя сам перший зацікавлений в тому, щоб про нього було відомо, що він хабарі не бере.

Спробуємо уявити, як може виглядати подібний приватний суд. Нехай кожен контракт містить (може містити) пункт про підсудність суперечок по ньому. Таким чином, цінність контракту, окрім безпосередньо прописаних в ньому зобов’язань, також визначається якістю судового провадження можливих конфліктів по договору. Отже, обидва контрагенти зацікавлені в виборі максимально авторитетного суду, з урахуванням ціни судових послуг.

Про перехід до такого режиму писати немає необхідності: в українському законодавстві передбачене третейске судівство, і описане вище реально працює вже сьогодні. Єдине, зараз бракує можливості повністю відмовитись від державного господарського суду, включно з оплатою бюджетних витрат на нього. Також бракує для суду можливості впливу на набір норм, на які він спирається в своїй діяльності, але про це ми поговоримо в розділі про законотворчість.

← Вступ ч.1. Господарський суд ч.2. Судове виконання →

За останні місяці я все частіше стикався з тим, що людям складно пояснити, чому потрібно позбавлятись від державної монополії, по можливості, у всіх сферах її діяльності. Аргументація зазвичай зводиться до різних варіантів тези «а як інакше?». Тому я вирішив написати трохи про те, як інакше. Іншими словами, яким чином ринок може надавати ті послуги, які сьогодні надає держава. Цей запис є вступним записом такого циклу.

Насамперед деякі зауваження. По-перше, ні я, ні хто-небудь інший не може наперед знати, яке рішення деякої проблеми знайде ринок. Саме цей фактор і є головною перевагою ринку: вдалі рішення шукають тисячі людей, а знайдене рішення може використовуватися як завгодно широко. Тому все, що далі буде сказано про конкретні варіанти реалізації державних послуг, є лише ілюстрацією одного із теоретично можливих варіантів. Не слід сперечатися з ними як з єдиним можливим варіантом.

По-друге, назви послуг, на які я поділяю державу, не завжди співпадають з тим, що називається тим самим словом у відомій нам державі. Наприклад, словом «суд» у нас позначають також і судове виконання, і виконання покарань, натомість я в подальшому вживаю це слово лише в значенні послуги з визначення правих і неправих. По-третє, все нижчевикладене не слід сприймати так, що я пропоную прямо завтра взяти і відмінити державу. Мова йде лише про те, щоб всіляко боротися з державною монополією в цих сферах діяльності: якщо краще за державу ці послуги справді ніхто не надає, то держава так і залишиться їх виконавцем. Якщо ж послуги можуть надаватись краще, то держава має зійти зі сцени.

По-четверте, по собі скажу, що навіть знаючи теоретично, як саме та чи інша послуга може надаватись, дуже важко позбавитись від враження, що без контролю, якщо покладатись лише на ринкові механізми, послуга ніколи не набуде необхідної якості. [livejournal.com profile] vzua називає таку аргументацію «пирожки с ядом»: колись такі самі міркування висловлювались щодо сфери громадського харчування, мовляв, навіть при державному контролі нас годують казна-чим, а без контролю пиріжки взагалі страшно їсти буде. Думаю, зрозуміло, що до реальності подібне інтуїтивне сприйняття має відношення вкрай умовне.

Read more... )

Profile

ichthuss

May 2017

S M T W T F S
  123456
78910111213
1415 16 17181920
21222324252627
28293031   

Syndicate

RSS Atom

Style Credit

Expand Cut Tags

No cut tags
Page generated Sep. 23rd, 2017 01:52 am
Powered by Dreamwidth Studios