Чимало моїх знайомих працюють в проектній організації, що займається проектуванням промислових об'єктів — за багатьма напрямами провідній в Україні. Так от, кожна економічна криза з точки зору її працівників виглядає так: роботи нема, нема, нема, і тут бац — від роботи сховатись ніде, рук бракує, керівництво перебирає замовниками. З цього моменту десь через рік, максимум — півтора, в країні починається промисловий підйом.

Цього разу в них від роботи відбою не стало минулої осені.
А хто-небудь рахував ВВП на душу населення територій Росії поза межами 500-км кола навколо Москви та нафтоносних районів?

ZCash

Oct. 31st, 2016 08:40 pm
Минулої п'ятниці з'явилась нова криптовалюта — ZCash. Початкове божевілля трохи заспокоїлося, ціна більш-менш стабілізувалась (наскільки це взагалі можна ствердувати про валюту віком в три доби), тож скажу пару слів про те, чому навколо неї такий ажіотаж, що навіть подорожчання біткоїна вище $700 на його фоні пройшло не дуже поміченим.

ZCash пропонує повну конфіденційність всіх транзакцій — в тому числі непрозорість суми платежу, ключів відправника/отримувача, а також незв’язуваність платежів — тобто неможливість з’ясувати, в якій з минулих транзакцій отримані кошти, що витрачаються в даній транзакції. Нагадаю, що Біткоїн пропонує обмежену анонімність, яку інколи ще називають певдонімністю: в ньому всі транзакції публічні, включаючи джерело платежу (посилання на минулу транзакцію), суму платежу та адресу отримувача. Єдиною непублічною інформацією при цьому є належність певної адреси конкретному користувачу, але і тут статистичний аналіз дозволяє в багатьої випадках стверджувати, що певна підмножина адрес належить одному власнику, і тоді достатньо ідентифікації однії лише транзакції з реальною особою, і анонімність втрачено для всього кластера платежів.

Найближчий конкурент ZCash’а в ніші приватності, Monero, пропонує набагато обмеженіший захист, хоча і суттєво покращений у порівнянні з Біткоїном: по-перше, адреси отримувачів приховано за допомогою технології т.зв. stealth-платежів, по-друге, джерело платежу обмежено відоме — відома підмножина транзакції з однаковою сумою платежу, одна з яких є реальним джерелом, але невідомо, котра. При цьому суми платежів залишаються публічними, як і можливість статистичного аналізу для встановлення кластеру адрес що належать одному власнику (хоча такий аналіз і ускладнено). ZCash же дає інформації буквально нуль.

Але не менше за практичну реалізацію цієї віртуозної криптографії у вигляді криптовалюти, мені цікавий науковий доробок авторів. Я слідкую за цим проектом не один рік, ще з тих пір, коли вони називались ZeroCoin, і мушу сказати, що запропоновані авторами zkSNARKs — вражаюча математична конструкція, особливо для тих, хто незнайомий із сучасною криптографією. Дещо спрощуючи, можна сказати, що ця конструкція дозволяє довести іншій особі таке тверждення: «Результат виконання програми P для тьюрінг-повної машини над даними A, X дає результат B», при цьому публікуючи P, A і B, але не розкриваючи жодного біту інформації про X. В протоколі ZCash, до речі, використана далеко не вся потужність цієї конструкції. Так що, незалежно від успіху чи не успіху даної криптовалюти, ми, схоже, наближаємося до нової ери прихованих обчислень.

Якщо когось цікавлять будь-які подробиці щодо всіх згаданих тем, ласкаво прошу до коментів.
...мене найбільше турбує те, що серед дискусій прогресивної громадськості взагалі не проглядається єдине можливе рішення ситуації — приватизація землі. Причому, бажано, за принципом «а хто тут у нас»? (с)

Маю відмітити одну популярну категорію міркувань, яку можна описати фразою «махлювати вигідно». Загальна схема приблизно така: береться категорія добровільного обміну в рамках об’єднання чи договору (торгівля, шлюб, взаємодопомога), і оголошується, що взаємовигода спирається на виконання всіма учасниками своїх обов’язків, але для кожного учасника вигідніше отримати від партнера зиск, а від виконання своїх обов’язків утриматись. Іншими словами, найбільшу вигоду отримує той, хто надурить партнера.

Між тим, очевидно, що така схема нежиттєздатна. Якби найвигіднішою лінією поведінки було б шахрайство, то інститути добровільної взаємодії просто не могли б виникнути. Сам факт того, що, скажімо, торгівля існує, говорить про те, що у учасників є можливість задіяти досить ефективні санкції проти порушників. Саме наявність цих санкцій є запорукою існування інституту торгівлі, їх відсутність не дозволила би йому утворитись. Простіше кажучи, теза «шахрувати — вигідно» спирається на неявну посилку «у випадку, якщо вдасться уникнути санкцій», ігноруючи той факт, що самі по собі затрати на уникнення санкцій, а також ризик все ж таки натрапити на санкції, є достатньо високими, щоб повністю нівелювати початкову тезу.

Додам, що невигідним шахрайство роблять саме санкції з боку суспільства, а не державний примус. От бурштин копати — вигідно, і ніякий державний примус не на заваді. Якби шахрайство було вигідним без державного примусу, наявність держави дуже мало на що повпливала б.

Або от давайте у кожного другого жителя відберемо всі запаси готівки, а заразом і у всіх кредитних установ. Це ж як пожвавиться економіка, коли половина жителів щось продаватиме, а половина купуватиме!

В світлі популярного економічного міфу, згідно з яким зростання грошової маси обов’язково потрібне для обслуговування більшого об’єму товарообігу (і в нормі не має ніякого відношення до фінансових проблем уряду), пропоную його прихильникам відповісти на два запитання:

1) Чи суттєво, в якій саме точці фінансової системи з’являться нововипущені гроші?

2) Якщо ні, то яким чином один із рівнозначних варіантів, а саме, розподілення нових грошей строго пропорційно наявним грошовим залишкам кожному учаснику грошової системи, допомагає обслуговуванню іншого об’єму товарообігу? Якщо так, то де вони мають з’являтись і чому? Держбюджет і інші державні рахунки не пропонувати — за умовою, користь від нової маси не пов’язана з фінансами уряду.

... або «Патріотичний українець прагне максимального скорочення бюджету».

У мене в журналі майже немає перепостів, але цей текст здався мені важливим і вартим уваги.

В. Золоторёв. «Частный сектор»-2015. Непартийная программа.

Широкую публику всегда интересуют не некие абстрактные рассуждения, а вещи более конкретные, прямо-таки, из жизни взятые. Вот как относиться к тому или к этому и что вы будете делать, если вдруг. Ну, и конечно, как спасти Украину от. Разумеется, автор этим текстом не надеется ответить на все вопросы. Отвечаю лишь на наиболее важные, с моей точки зрения. Форма псевдопрограммы псевдопартии позволяет это сделать наиболее простым способом. И, подчеркиваю, я не собираюсь «идти в политику» и никого тут не пиарю.

  1. Никто лучше вас не знает, что вам нужно.
  2. Никто лучше вас не знает цену вашей гривны.
  3. Хозяин устанавливает правила на своей собственности.
  4. Никто не должен выполнять чьих-то распоряжений, если это не распоряжения собственника территории\объекта\имущества.
  5. Каждый имеет право защищать себя, своих близких и свою собственность всеми доступными способами. Мнение третьих лиц («меры необходимой самообороны») не имеет здесь никакой силы.
  6. Не бывает нечастной собственности. «Общественная» или «государственная» собственность тоже принадлежит частным лицам — чиновникам. Это обстоятельство не является результатом халатного недосмотра или преступного умысла. Это экономическая закономерность, с которой ничего невозможно поделать.
Read more... )
Якщо все піде, як заплановано, то корупція на Одеській митниці припиниться, а імпортні товари в магазинах здорожчають.

Будинок Л. фон Мізеса Гроші — це поширений в рамках суспільства засіб непрямого обміну. Таких засобів в рамках суспільства може бути декілька — приміром, 20 років назад у нас грішми були купони і долари, зараз — готівкова і безготівкова гривня (прирівняти їх не можна — вони не конвертуються одна в одну вільно).

Звідки береться цінність грошей? Очевидно, як і в будь-якого блага, їх цінність є похідною від їх корисності в людських планах. Якщо людина бачить доцільним придбати певний об’єм засобів обміну замість чогось іншого, вона створює попит на гроші. Навпаки, коли людина бажає перетворити наявні гроші на конкретні блага, вона створює пропозицію грошей. Оскільки, за рівних інших умов, людина надає перевагу нинішнім благам над віддаленими у часі, то для того, щоб не витрачати всі гроші прямо зразу, в людини мають бути суттєві причини. Самою фундаментальною причиною відкладати обмін грошей на інші блага є невизначеність майбутнього в широкому розумінні слова: якби люди абсолютно точно знали, що і коли їм знадобиться (а також де його найдешевше взяти), ніщо не перешкоджало би людині укласти договори купівлі в той самий момент, коли у неї з’явилися гроші.

З попитом і пропозицією зрозуміло, тепер давайте подивимось, яким чином ці процеси визначають ціну грошової одиниці. Тих, хто хоче повноцінно розібратись в цьому питанні, я відправлю читати Мізеса — саме він привів теорію грошей (включаючи суміжні області — теорію проценту і кредиту, кредитних грошей, замінників грошей та ін.) до повного ладу. Для решти — коротко викладу основні моменти.

З викладеного вище очевидно, що сума грошей, яку людина триматиме в ролі поточного запасу готівки, визначається масштабом невизначеності майбутніх витрат цієї людини. Якщо в людини, на її думку, запас готівки нижчий за такий, який дозволить їй в майбутньому вільно зробити всі покупки, які знадобляться до того, як вона заробить (чи отримає іншим чином) наступний запас готівки, то вона докладе зусиль, щоб знизити витрати грошей або збільшити їх надходження. Якщо, навпаки, запас готівки в людини вищий за такий, який їй дозволить вільно виконувати покупки в майбутньому, то витратити надлишок для неї буде безумовним виграшем: вона отримає раніше ті блага, які в іншому випадку отримала б пізніше. Тобто сума залишків грошей у кожної людини відповідає її намірам щодо об’єму майбутніх витрат. Зауважу, що це стосується окремо кожної грошової одиниці, якими людина користується.

Звідси можна було б вивести закон попиту і пропозиції і з нього зробити висновок про походження вартості грошової одиниці, якби не одне «але»: коли ми визначаємо суму готівки як відповідник об’єму невизначеності майбутніх витрат, ми неявно використовуємо інформацію про ціну грошової одиниці, тому виходить, що таким міркуванням ми б визначили ціну грошей через неї саму.

Read more... )
..., на мою думку, перемагає коментар з приводу збору коштів на керченський міст, який звучав так: «ха! и зарплаты давайте сами друг другу платить». Я навіть коментувати це не буду. Це так, до теми цивілізаційного розриву.

В розмові про спільні блага кілька разів прозвучала теза, що люди платять лише з урахуванням того, що можуть отримати по голові у випадку неоплати. Натомість, моя теза полягає в тому, що значна кількість людей платять, тому що вважають це правильним, а не під будь-якою загрозою.

Давайте розглянемо різницю між цими моделями і подивимось, наскільки вони співпадають з емпіричними даними. Якщо люди платять з остраху, це означає, що будь-хто, хто оцінює можливу загрозу від санкцій за несплату як зовсім незначну, не будуть в деяких випадках платити. Зворотний зв’язок в системі виглядатиме таким чином: хтось не заплати, отримав на горох, про це стало відомо, інші потенційні неплатники виправили свої оцінки ризиків і надалі платять. Отже, в такому випадку, якщо ми маємо на руках факт практично повної відсутності неплатників, це означає, що повинно мати місце одне з двох:

  • або всі пасажири, включаючи схильних до ризику, від початку оцінюють загрозу отримати в табло як занадто високу;
  • або має набути широкого розголосу принаймі один випадок застосування санкцій до неплатника, який переконає інших пасажирів.

Натомість маємо ось що: особисто моя оцінка шансу успіху безкарно не заплатити, якщо не мати намір проїхати безкоштовоно саме цього разу, а просто планувати принагідно уникнути оплати при сприятливих обставинах — «дуже високий». Приміром, можна на задньому сидінні взяти п’ятірку у сусіда, мовби з тим, щоб заплатити за двох, а коли він вийде (зазвичай це трапиться одразу після зупинки), віддати водію його п’ятірку як мовби від себе. За час плутанини можна давно сховатись в метро. За таких обставин я хоча і можу погодитись, що моя оцінка низької ймовірності отримати по шиї, можливо, помилкова, але я абсолютно впевнено можу стверджувати, що чимало (одиниці або десятки відсотків) пасажирів так само, як я, оцінюють цю ймовірність як дуже низьку. Тобто перший пункт не виконується.

Що стосується другого пункту, то, як я говорив, мені відомий тільки один випадок неоплати, про який я колись читав на форумі, причому, наскільки я знаю, ніяких негативних наслідків для неплатника не настало. Іншими словами, цей випадок мав би, навпаки, ще більше переконати пасажирів, що принагідно не заплатити можна цілком безпечно. Тобто другий пункт не виконується також. Тому я не можу розцінити тезу «всі пасажири платять, тому що оцінюють загрозу санкцій як суттєвішу за можливий виграш» інакше, як цілковито помилкову.

Звертаю увагу, що в цій ситуації відсутнє особисте знайомство контрагентів, яке часто вважають необхідною умовою для того, щоб щось могло подібним чином працювати «на довірі». Це все означає, що коло застосовності підходу «гомо економікус», навіть якщо воно і відмінне від нуля, неможливо окреслити наперед, тобто можливість отримання корисних результатів з цієї моделі, які б адекватно передбачали реальність, вкрай сумнівна.

В розмові про спільні блага у [livejournal.com profile] stzozo я навів приклад який, мені здається, може бути цікавим читачам мого журналу. Нижче приводжу адаптований і розширений варіант мого коментаря.

Спроба описувати економічні рішення людини на моделі homo oeconomicus наперед приречена на невдачу. Людина зовсім не «максимізує прибутки». Серед її мотивів є величезна кількість таких, які ніякими моделями описати не вийде. Скажімо, потреба в самоповазі може бути достатнім рушієм, щоб зорганізувати структури, які, здавалося б, взагалі не можуть утворюватись людьми, якщо виходити з того, що вони прагнуть лише до покращення власного матеріального становища.

Я вже кілька років щоденно добираюсь до Києва попутками. Автомобілісти, хто їде з Вишгорода на Київ, беруть попутників по 5 грн з носа (ціна маршрутки — 4.50). При цьому розплачуватись прийнято в кінці поїздки, перед виходом. Відповідно, у водія немає ніякого способу захиститись від неоплати — ніщо не заважає пасажиру просто встати і вийти. Іншими словами, довіра водіїв до пасажирів — спільне благо, ним користуються всі, а зруйнувати його може будь-який недобросовісний пасажир, який про нього не турбується. Так ось, за ті декілька років, що я їжджу попутками, я спостерігав, щонайменше, кілька тисяч випадків, коли людина розплачувалась, і жодного, щоб хтось не заплатив. Заради справедливості відмічу, що про такі випадки (точніше, випадок) я читав на міському форумі, але у будь-якому разі ми можемо впевнено стверждувати, що ймовірність натрапити на неплатника у водія суттєво нижча за 0.1%. Наголошу — це у випадку, коли пасажиру рівно нічого не загрожує за неоплату.

Я переконаний, що саме подібного плану довіра і призвела до можливості побудови суспільства, як ми його знаємо. Без нього взагалі не почалась би торгівля і, відповідно, розподіл праці.

Щоб два рази не вставати, розповім про ще одне спостереження щодо попуток. В нічний час тариф переважно складає 10 грн з людини. Але при цьому в годину пік, коли вибудовується черга в десятки людей, більшість водіїв все одно везуть за 5 грн. Незважаючи на те, що (принаймі, в вечірній пік) кожен водій, хто запропонує хай навіть і 10 грн, не поїде порожнім. Висновків робити не буду.

От у нас населення дуже стурбоване питанням наповнення бюджету. Приймається за певного роду відправну точку теза про те, що наповнення держбюджету, навіть такого розкрадуваного, як у нас, є певного роду безумовним благом, бо бюджет призначений для благих цілей. Тому проведемо уявний експеримент.

У вас є кілька тисяч гривень, які вам абсолютно не потрібні. Ви хочете витратити ці гроші максимально ефективно, щоб допомогти широкому колу осіб — певного роду благочинність. Яким за пріорітетом в списку варіантів фігуруватиме варіант "здати їх до бюджету"?
Пост про можливість відміни держави. http://e-mir.livejournal.com/2285779.html . В коментарях, НМД, цікава дискусія з моєю активною участю.

Я колись писав про суперечки щодо термінів. Зараз я хочу зупинитись на цікавому прикладі неузгодженості термінології.

Дуже багато разів спостерігав, що комуністи вважають нацистський порядок прикладом концентрованого капіталізму, а ліберали — концентрованого соціалізму. Це, звісно, зрозуміло: reductio ad Hitlerum — давній і поважаний аргумент. Однак цікаво те, що і одні, й інші праві. Висновок різниться в залежності від означення поняття «власність».

Обидві сторони згодні з озаченням, що капіталізм — це форма існування суспільства з приватною власністю на засоби виробництва. Соціалізм для комуністів — це устрій з суспільною власністю на засоби виробництва, яку ліберали ототожнюють з державною власністю. Чому так — див. нижче.

Марксизм розглядає поняття «власність» в рамках філософського поняття «відчудження». Таким чином, основною ознакою приватного капіталу для марксистів є те, що засоби виробництва не належать робітнику. Отже, німецька нацистська форма державного устрою (як і італійський фашизм) для них має основну властивість капіталізму: відірваність робітника від розпорядження, а, значить, використання вигоди від розпорядження засобами виробництва.

З точки зору ліберала поняття «власність» розглядається в контексті поняття «свобода». Іншими словами, основною властивістю власності є непідконтрольність розпорядження нею. Звідси логічно випливає неможливість іншої форми суспільної власності, окрім державної: якщо недержавний колективний «власник» не має можливості розпорядитися своєю власністю і віддати її приватній особі, то власник — не він, а держава, яка забороняє таку транзакцію.

Таким чином, в ситуації, коли розпоряджуватися капіталом на власний розсуд не може ні його формальний власник, ні робітники, засоби виробництва виявляються, з одного боку, відчудженими від робітника, тобто, з точки зору комуністів, приватними, з іншого ж боку — позбавленими вільного розпорядження власника, тобто, з ліберальної позиції, належать не капіталісту, а державі.

Саме такою і була ситуація в нацистській Німеччині і фашистській Італії: заводи мали юридичного власника, але ціни, а часто і об’єми виробництва різних товарів встановлювались директивно, державою (звісно, «в інтересах робочого люду»). Тому перш, ніж кидатись доводити співрозмовнику, що він пише жахливу фігню, яка не тримається купи, варто спробувати з’ясувати, що він має на увазі.

Лопатніков ([livejournal.com profile] sl_lopatnikov) розродився цілою серією постів, в яких доводить, серед іншого, що гібридні автомобілі - це просто спосіб впарити споживачу менш потужну машину за більші гроші. Мені ця логіка сподобалась, і я вирішив продовжити подібні оцінки.

Сьогодні я купив батарейку. Звичайну 9-вольтову лужну батарейку. Батарейка мені потрібна, звісно, виключно як джерело електроенергії. Лужна 9-вольтова батарейка має ємність приблизно 650 мА·г. Запасена в ній енергія рівна 9 · 0,65 = 5,85 Вт·г = 0.00585 кВт·г. При ціні 35 коп/(кВт·г) її вартість становить приблизно 0,0020475 грн. Отже, заплативши за батарейку 15 грн, я переплатив за електроенергію приблизно в 7300 разів. Окрім того, прокляті капіталісти, на додачу до електроенергії по капіталістичній ціні, впарили мені в нагрузку непотрібну мені залізяку, яку, до всього, не можна просто так викинути, а потрібно морочитись з утилізацією.

От я і думаю: як мене так надурили?

Постійно стикаюсь з тезою про те, що «для зростання економіки грошова маса також повинна рости». Інакше, кажуть, буде дефляція і капець всьому виробництву. Навіть якщо не брати до уваги підміну термінів (інфляція і дефляція позначають, відповідно, зростання та зменшення грошової маси, а не зміну рівня цін) і прийняти це твердження в формулюванні «падіння цін на продукцію призведе до падіння виробництва», воно все одно буде помилковим. По-перше, падіння цін на продукцію ніяк не шкодить виробництву, що чудово демонструє цифрова електроніка останні, щонайменше, 30 років. Зашкодити може лише несподіване падіння цін, але рівномірний розвиток економіки даватиме хіба що поступове та рівномірне падіння цін. По-друге, рівень цін залежить від двох факторів: об'єму грошової маси та (увага!) об'єму ліквідності, яку бажає мати на руках кожна людина.

Поясню: гроші потрібні лише тому, що людина не може загодя спланувати всі свої майбутні економічні операції. Приведу тут ілюстрацію, яка належить Людвігу фон Мізесу. Якщо ми уявимо світ, в якому знання людини свого майбутнього економічного життя прямує до абсолютного, то при цьому так само до нуля прямуватиме цінність гроші. Дійсно, якщо людина має деяку суму і точно знає про неї, що вона їй не знадобиться протягом деякого часу, ніщо не завадить людині віддати цю суму в кредит і отримати прибуток. Таким чином, людина триматиме гроші лише в тому об'ємі, який забезпечить непередбачувані операції. Пропозиція грошей зростатиме, попит зменшуватиметься. Отже, цінність грошей зменшуватиметься доти, доки вартість наявного об'єму грошей не співпаде з намірами людей про об'єм їхнього залишку наявних грошей, вираженого в товарному еквіваленті. В момент, коли вся майбутня економічна історія стане однозначно відомою, попит на гроші впаде до нуля.

Таким чином, цінність всього об'єму грошей завжди рівна об'єму товарів, який люди розраховують придбати в майбутньому, але ще не можуть прийняти остаточне рішення. При фіксованому розмірі грошової маси падіння загального рівня цін пов'язане не з самим ростом товарної маси, а виключно з ростом об'ємів людських планів на майбутнє. Якщо трапиться таке, що, незважаючи на ріст економіки, люди продовжують планувати до майбутніх покупок старий об'єм товарів, ріст економіки ніяк не позначиться на рівні цін. І навпаки, навіть без зростання економіки зростання невизначеності майбутнього і, відповідно, бажання відкласти більше економічних рішень на майбутнє призведе до зростання цінності грошей і падіння цін. (До речі, тут гарно видно віртуальність поняття «швидкість обертання грошової маси»: як бачимо, ця величина не грає практичної ролі в встановленні рівня цін, а, навпаки, є наслідком процесів формування такого рівня).

Отже, маємо: 1) економічне зростання саме по собі не веде до зменшення цін, 2) зменшення цін не несе загрози для виробництва. Тому теза про згубність фіксованої грошової маси для розвитку економіки є помилковою.

Всім дуже рекомендую презентацію Володимира Золоторьова ([livejournal.com profile] vzua) про демократію, державу та податки, шаблони поведінки, кризи, суспільні та особисті блага, право, владу та конституціювання, установчий процес і знову про демократію. Там, правда, три частини по півгодини, але, повірте, воно того варте. У кого не вистачить терпіння — подивіться хоча б першу частину.

Profile

ichthuss

May 2017

S M T W T F S
  123456
78910111213
1415 16 17181920
21222324252627
28293031   

Syndicate

RSS Atom

Style Credit

Expand Cut Tags

No cut tags
Page generated Sep. 23rd, 2017 02:00 am
Powered by Dreamwidth Studios