Пригадую, недавно гуляв по мережах скріншот крику душі, де автор відучився більше півдесятка років по гендерним штудіям, а йому не знайшлося місця на кафедрі, і він патетично питав, куди котиться країна, що такі спеціалісти, як він, їй не потрібні. Народ це коментував в тому дусі, що якщо не склалося з гендерними науками, хай іде в гендерну інженерію.

Це була преамбула, перейду до амбули. Політично забарвлені науки можна за названим критерієм поділити на дві категорії. Скажімо, результатами еволюційної біології цікавляться як різноманітні біотехнологи, так і геологи з нафтовиками. Гендерні дослідження, натомість, існують майже виключно в розрізі політичного фінансування. Так от мені стало цікаво, до якої категорії відноситься сучасна кліматологія. Чи є приклади, як великий бізнес користується наробками кліматологів? Під бізнесом я, звісно, маю на увазі бізнес, а не приватних виконавців держзамовлень.
Скажіть, а на наших теренах трапляється нелівацький фемінізм в хоч як-небудь помітних маштабах? Бо в мене склалося враження, що на побутовому рівні антисексистські ідеї у людей якщо не переважно, то хоча б паритетно ліберальні, але чомусь майже всі, хто переходить до активізму, потрапляють в інтелектуальну пастку колективної відповідальності і державного примусу. Скажімо, чи є у лібфем свій відповідник євангелія — пардон, феміністичної теорії — від радфем? Бо хотілося б почитати що-небудь аналогічне по вдумливості та структурованності цьому тексту, але без фейспалму в кожному другому абзаці.

Одразу зауважу, що я цим постом шукаю спростування своїх вражень, викладених вище. Якщо ви згодні з цими моїми враженнями — ну,можете, звісно, в коментах написати, але це не те, чого я чекав би.
У мене немає сумнівів, що соціалістичні штати Європи приречені від самого початку, від створення. Питання лише в тому, коли і як. Я, чесно кажучи, не розраховував на зміни в цьому напрямку в цьому десятилітті. Але раз процес пішов, його треба брати до уваги.

Я бачу, половина стрічки радіє самому факту, половина щодо того ж факту переживає. Мені здається, що це принципово помилкова постановка питання. Головне практичне питання, яке випливає з двох вищезгаданих ("коли" і "як") — це скількох людей і якою мірою придавить обломками. І я не бачу аналізу поточного сценарію з цього боку. Чи будуть альтернативні сценарії менш чи більш травматичними? Які з них дають більше шансу міжнародній свободі (міграції, капіталів, торгівлі, валюти)? Чи міжнародний уряд забере ці свободи з собою на дно? Якою де-факто складеться процедура виходу? Чи вдасться домовитись полюбовно, відповідно до договорів (як відомо, в ЄС вхід — рубль, вихід — десятка), чи Британія відмовиться від ідеї виходу, якщо це не вдасться, чи буде змушена розривати європейські договори в односторонньому порядку?

Я, чесно кажучи, не дуже гарно уявляю собі політичні розклади всередині Унії, тому не візьмусь коментувати. Але якщо хтось обізнаний більше за мене, то порівняння альтернативних сценаріїв в коментарях вітаються.
...мене найбільше турбує те, що серед дискусій прогресивної громадськості взагалі не проглядається єдине можливе рішення ситуації — приватизація землі. Причому, бажано, за принципом «а хто тут у нас»? (с)

Маю відмітити одну популярну категорію міркувань, яку можна описати фразою «махлювати вигідно». Загальна схема приблизно така: береться категорія добровільного обміну в рамках об’єднання чи договору (торгівля, шлюб, взаємодопомога), і оголошується, що взаємовигода спирається на виконання всіма учасниками своїх обов’язків, але для кожного учасника вигідніше отримати від партнера зиск, а від виконання своїх обов’язків утриматись. Іншими словами, найбільшу вигоду отримує той, хто надурить партнера.

Між тим, очевидно, що така схема нежиттєздатна. Якби найвигіднішою лінією поведінки було б шахрайство, то інститути добровільної взаємодії просто не могли б виникнути. Сам факт того, що, скажімо, торгівля існує, говорить про те, що у учасників є можливість задіяти досить ефективні санкції проти порушників. Саме наявність цих санкцій є запорукою існування інституту торгівлі, їх відсутність не дозволила би йому утворитись. Простіше кажучи, теза «шахрувати — вигідно» спирається на неявну посилку «у випадку, якщо вдасться уникнути санкцій», ігноруючи той факт, що самі по собі затрати на уникнення санкцій, а також ризик все ж таки натрапити на санкції, є достатньо високими, щоб повністю нівелювати початкову тезу.

Додам, що невигідним шахрайство роблять саме санкції з боку суспільства, а не державний примус. От бурштин копати — вигідно, і ніякий державний примус не на заваді. Якби шахрайство було вигідним без державного примусу, наявність держави дуже мало на що повпливала б.

Все, що відбулося толкового на Майдані два роки назад, відбулося не на основі проєвропейського руху, а на основі ліберальної ідеї захисту себе і свого. Самопроголошені очільники, до речі, цього так і не збагнули, і до кінця зі сцени лунало різноманітне «Україна — це Європа», хоч люди і не за тим прийшли. Тільки коли ми відставляємо політичну міфологію і пригадуємо, що кожен має свою гідність, і має солідарно з усіма захищати своє життя, свободу і власність (а також їхнє життя, свободу і власність), ми рухаємося вперед.

Голандський референдум, сподіваюсь, дасть нам ще один шанс відставити політичні міфи і зайнятись важливими речами.
Приватний енфорсмент — це добре. Боротьба з контрабандою — це погано. Що важливіше в даному випадку? Важливіше друге, оскільки вся користь від приватного енфорсменту полягає в захисті прав на життя, свободу і власність, а боротьба з контрабандою — це боротьба зі свободою і власністю.

... або «Патріотичний українець прагне максимального скорочення бюджету».

У мене в журналі майже немає перепостів, але цей текст здався мені важливим і вартим уваги.

В. Золоторёв. «Частный сектор»-2015. Непартийная программа.

Широкую публику всегда интересуют не некие абстрактные рассуждения, а вещи более конкретные, прямо-таки, из жизни взятые. Вот как относиться к тому или к этому и что вы будете делать, если вдруг. Ну, и конечно, как спасти Украину от. Разумеется, автор этим текстом не надеется ответить на все вопросы. Отвечаю лишь на наиболее важные, с моей точки зрения. Форма псевдопрограммы псевдопартии позволяет это сделать наиболее простым способом. И, подчеркиваю, я не собираюсь «идти в политику» и никого тут не пиарю.

  1. Никто лучше вас не знает, что вам нужно.
  2. Никто лучше вас не знает цену вашей гривны.
  3. Хозяин устанавливает правила на своей собственности.
  4. Никто не должен выполнять чьих-то распоряжений, если это не распоряжения собственника территории\объекта\имущества.
  5. Каждый имеет право защищать себя, своих близких и свою собственность всеми доступными способами. Мнение третьих лиц («меры необходимой самообороны») не имеет здесь никакой силы.
  6. Не бывает нечастной собственности. «Общественная» или «государственная» собственность тоже принадлежит частным лицам — чиновникам. Это обстоятельство не является результатом халатного недосмотра или преступного умысла. Это экономическая закономерность, с которой ничего невозможно поделать.
Read more... )
Якщо все піде, як заплановано, то корупція на Одеській митниці припиниться, а імпортні товари в магазинах здорожчають.
...на продовження цього. Знайшлася нова нагода похоронити українську державу:

«Судя по тому, что происходит прямо сейчас в Киеве (захват Укрнафты Коломойским), украинское государство, собственно, уже перестало существовать.»

Навіть шкода, що не можу визнати за автором правоту. Бандитська харя української держави після тривалої терапії лікувальними зуботичинами плавно перетворюється всього лише у звичну бюрократичну мармизу, з неясною перспективою подальшого поліпшення до стану охайного євробюрократа (в якому стані вона все одно без мила лізтиме, куди не треба, що означає, що терапію припиняти однаково не можна). Коротше, нам нашу державу ще знищувати і знищувати.
Серед моїх читачів є прихильники лібералізму, які, однак, далекі від анархо-капіталістичних ідей, і питання, в першу чергу, до них. Як би ви поставились до ситуації, коли певна група існуючих зараз держав уклала договір, відповідно до якого будь-який власник землі/нерухомості на території однієї з держав міг вільно з нового кварталу перевести свою територію під юрисдикцію іншої з цих держав, без обмежень на кількість подібних переходів?

Як я зауважив недавно, я досить скептично відношусь до демократичних процедур. Справа в тому, що у нас в країні (та і не тільки у нас) склалось стійке уявлення, що альтернатива демократії — тоталітаризм, і ми часто не помічаємо, що це, взагалі-то, помилкова дихотомія. У нас всіх критиків демократії записують в диктатори. Між тим, демократія — це не більше і не менше ніж просто процедура виведення деякого рішення з рішень багатьох, і в цієї процедури є свої, досить суттєві, обмеження.

По-перше, вона просто неприйнятна по багатьом питанням: не можна більшістю, скажімо, обирати людині чоловіка чи дружину (хоча на початку 20 століття і такі ідеї ходили). По-друге, навіть незалежно від питання допустимості мажоритарного (більшістю голосів) прийняття якогось рішення, неявне припущення, що більшість людей вибере найкращий варіант, м’яко кажучи, необґрунтоване. Згадаймо, що ще минулої зими всі соціологічні дослідження показували абсолютним і впевненим лідером президентських симпатій В.Кличка. Я не хочу зараз обговорювати особисті чи професійні якості Кличка та Порошенка, я просто хочу звернути увагу на те, що відповідь на питання «хто буде найкращим очільником держави на найближчі п’ять років» так швидко за 3-4 місяці не міняється, а, отже, електоральні симпатії дають відповідь на якесь інше питання.

Я пропоную провести уявний експеримент: забудьте всі свої уявлення про будову суспільної ієрархії і уявіть себе членом ізольованої відносно невеликої групи людей (скажімо, на безлюдному острові). Уявіть, які перед вами можуть поставати питання, і як ви будете їх вирішувати. І який відсоток з них буде вирішуватись «демократично» (в електоральному сенсі).

Питання забезпечення себе самого необхідними ресурсами буде вирішувати кожен самостійно, якщо це можливо. Забезпечувати людей, що не здатні забезпечити себе самостійно, будуть в першу чергу їх родичі та близькі, в другу — благодійники, і лише в третю, і то не факт — загальним збором. Якщо питання добування якогось ресурсу (скажімо, лося) не вирішується поодинці, ініціативні члени нашого мікросуспільства влаштовуватимуть ситуативні або постійні групи для вирішення подібних проблем. Якщо якась задача потребує ієрархічного підпорядкування, в першу чергу лідером ієрархії стане спеціаліст по цьому питанню; якщо спеціаліста нема, то першочерговими кандидатами будуть або спеціалісти суміжних областей, або люди з організаторськими здібностями. Лише у випадку наявності кількох лідерів за цими критеріями і у випадку неможливості вирішити питання переговорами між лідерами та між членами ситуативної ієрархії буде задіяний якийсь механізм розв’язання конфліктів, причому це не обов’язково буде голосування — це може бути і, наприклад, жеребкування. При цьому в будь-якому разі учасниками процедури будуть люди, що безпосередньо входитимуть в згадану ситуативну ієрархію.

Отже, буквально з ходу ми можемо назвати такі обмеження електорального інструменту:
— його пріоритет нижчий за пріоритети: 1) приватної власності, 2) консенсусу безпосередніх учасників справи, 3) контракту;
— він потрібен лише у відношенні до питань, для яких наявність лідера дуже бажана;
— його пріоритет порівнюваний з іншими механізмами розв’язання конфліктів;
— він стосується лише людей, безпосередньо включених в розв’язання даного питання;

Від початку парламентська демократія виникла саме як механізм розрулювання питань у використанні коштів платників податків. Причому виникла вона як заміна королівської казни, що витрачається королем абсолютно довільно. Це був безумовний крок вперед. Однак сучасна демократія значно менше підходить під вищевикладений опис:
— вважається можливим і бажаним шляхом прямої або представницької демократії вирішувати питання приватної власності людей та їхньої участі в контрактах;
— застосовується до необмеженого кола питань;
— є своєрідним фетишем Західного світу;
— всі люди певної території примусово включені в ієрархію, лідери якої обираються на виборах.

Не дивно, що в таких умовах вибори та референдуми перетворюються на диктатуру більшості.

(До речі, зверніть увагу: автор зазначеного посту вживає прикметник «демократичний» в значенні, суттєво відмінному від безпосередньо електорального. Поняття «демократії» стало деякою мірою таким собі buzzword, яке означає «все гарне, що є в Західному світі», навіть у випадку, коли це «гарне» прямо протирічить виборній процедурі прийняття рішення. Це додає додаткової плутанини в питання).

Підсумовуючи: демократичний механізм — дуже нішеве рішення, яке в деяких випадках може стати корисним. Культ елекції — чергова мода, що принесла вже багато проблем і буде приносити доти, доки не буде відповідним чином переосмислена.

В процесі боротьби з узурпацією, що зі змінним успіхом триває останні місяці, в інформаційному просторі, окрім здорових ідей, спливають і дивні, щоб не сказати більше. Я маю на увазі, серед іншого, так звану «боротьбу з корупцією» (пишу в лапках, тому що ця назва не відповідає тому явищу, про яке йдеться), а також люстрацію. Почну з першої.

Корупція (від лат. corrumpere — псувати) — це ситуація, коли посадовець в рамках своєї службової діяльності ставить особистий інтерес вище інтересу свого роботодавця, тобто розпоряджається майном роботодавця на свою, а не на його, користь. Приміром, якщо менеджер банку видає клієнту позику під занижений відсоток і отримує за це хабара від клієнта, то вони разом з клієнтом обкрадають банк. Якщо шериф, вибраний і утримуваний місцевою общиною, покриває злочинця, то він стає його співучасником, оскільки він та злочинець залишаються у виграші, а постраждалий програє.

Тепер інша ситуація: припустимо, деяка територія знаходиться під окупацією, і певній категорії людей окупанти наказують здати цінності або здатися самим, окупаційна поліція виконує це розпорядження. В цьому разі окупанти є узурпаторами: вони розпоряджаються чужою свободою та власністю. Якщо один з потенційних постраждалих дає хабар поліції, він цим захищає свою власність від узурпатора. Поліціянт, коли бере хабар, замінює більшу узурпацію (на користь окупаційної влади) меншою (на свою користь).

Read more... )
Судячи з усього, політичний шантаж з боку Росії в найближчі роки буде немалий. Тому що зараз точно необхідно зробити — це перенести якнайбільше питань, що можуть стояти перед країною, з політичної сфери у які-небудь інші сфери. Наприклад, якщо уряд не займається питанням ціни на газ, його не можна цією ціною шантажувати. Тому потрібно лібералізувати ринок вуглеводнів і приватизувати Нафтогаз. Ну і далі в тому ж руслі.

Ще раз: чим менше політичних можливостей у нашого уряду, тим менше у Кремля можливостей нас шантажувати.
Читаю на просторах інтернету:

«Что же произошло в Киеве 20 февраля? Тогдашняя Верховная Рада, вполне себе легитимная, приняла постановление, суть которого означает – украинское государство лишается права на насилие. Это невероятно. Этого не может быть, но бывший украинский парламент принял такое постановление. (...) парламент демократического государства (!!!) отнял своим постановлением у государства право на насилие и ПЕРЕДАЛ ПРАВО НА НАСИЛИЕ ТОЛПЕ.

Повторяю, это невозможно, этого не может быть! Но это произошло. Парламент суверенного государства уничтожил фундаментальный принцип, на котором базируется государственность. Сам. Своими руками. Без клятых москалей.»


Читаю і посміхаюсь в кулак. Все-таки приємно спостерігати тріск шаблонів.

Хоча при спробі класифікувати мої політичні погляди найближчою течією виявиться винесена в заголовок, сам термін «анархо-капіталізм» мені не подобається. Не подобається в першу чергу через конотації, які несуть в собі як «анархія», так і «капіталізм».

«Анархія», що перекладається як «безвладдя», в певному розумінні справді відповідає даному напрямку, оскільки в ньому пропонується скасувати будь-яку політичну владу. Однак поняття «безвладдя», як правило, несе в собі супутнє значення «безвідповідальність», оскільки поняття «влада» включає в себе владу не лише політичну. Таким чином, «безвладдя» означає відсутність компетентної в прийнятті рішень, а, отже, і відповідальної, особистості. На мою думку, коректніше було б говорити не про владу, а про суверенітет — в даному випадку суверенітет особистості. Суверенітет — це не безвладдя, а, навпаки, повновладдя і повновідповідальність. Суверенітет особистості означає, що нема вищої влади, ніж сама особистість. І, відповідно, що людина повною мірою відповідальна за всі свої рішення.

Щодо «капіталізму» мушу зауважити, що це, взагалі-то, лайка, придумана Марксом на позначення навколишніх речей, які йому не подобались. Вживати його замість значно точнішого слова «лібералізм» змушує лише та обставина, що поняття «свобода» в XIX-XX століттях намагались перевизначити самим різноманітним чином, і наперевизначались до того, що в Штатах, скажімо, лібералами називають соціалістів. Ця ж причина змусила придумати нове слово «лібертаріанство» для позначення рівно того, що на століття раніше називалось лібералізмом. І саме тому це слово мені теж не дуже подобається. Значно більше мені подобається визначення «I'm an Adam Smith liberal» («Я — ліберал в розумінні Адама Сміта») Давида Фрідмана.

Узагальнюючи: мені хотілося б мати назву течії, побудовану з понять «лібералізм» та «верховенство суверенітету особистості», але моєї словотворчої фантазії бракує, щоб скласти з цього якийсь термін. Доводиться користуватись тим, що є.

За останні місяці я все частіше стикався з тим, що людям складно пояснити, чому потрібно позбавлятись від державної монополії, по можливості, у всіх сферах її діяльності. Аргументація зазвичай зводиться до різних варіантів тези «а як інакше?». Тому я вирішив написати трохи про те, як інакше. Іншими словами, яким чином ринок може надавати ті послуги, які сьогодні надає держава. Цей запис є вступним записом такого циклу.

Насамперед деякі зауваження. По-перше, ні я, ні хто-небудь інший не може наперед знати, яке рішення деякої проблеми знайде ринок. Саме цей фактор і є головною перевагою ринку: вдалі рішення шукають тисячі людей, а знайдене рішення може використовуватися як завгодно широко. Тому все, що далі буде сказано про конкретні варіанти реалізації державних послуг, є лише ілюстрацією одного із теоретично можливих варіантів. Не слід сперечатися з ними як з єдиним можливим варіантом.

По-друге, назви послуг, на які я поділяю державу, не завжди співпадають з тим, що називається тим самим словом у відомій нам державі. Наприклад, словом «суд» у нас позначають також і судове виконання, і виконання покарань, натомість я в подальшому вживаю це слово лише в значенні послуги з визначення правих і неправих. По-третє, все нижчевикладене не слід сприймати так, що я пропоную прямо завтра взяти і відмінити державу. Мова йде лише про те, щоб всіляко боротися з державною монополією в цих сферах діяльності: якщо краще за державу ці послуги справді ніхто не надає, то держава так і залишиться їх виконавцем. Якщо ж послуги можуть надаватись краще, то держава має зійти зі сцени.

По-четверте, по собі скажу, що навіть знаючи теоретично, як саме та чи інша послуга може надаватись, дуже важко позбавитись від враження, що без контролю, якщо покладатись лише на ринкові механізми, послуга ніколи не набуде необхідної якості. [livejournal.com profile] vzua називає таку аргументацію «пирожки с ядом»: колись такі самі міркування висловлювались щодо сфери громадського харчування, мовляв, навіть при державному контролі нас годують казна-чим, а без контролю пиріжки взагалі страшно їсти буде. Думаю, зрозуміло, що до реальності подібне інтуїтивне сприйняття має відношення вкрай умовне.

Read more... )

Як виглядає шлях до тоталітаризму.

Фрідріх фон Гаєк. Дорога до рабства.

«Дело в том, что мне дважды удалось как бы прожить один и тот же период, по крайней мере дважды наблюдать очень схожую эволюцию идей. Такой опыт вряд ли доступен человеку, живущему все время в одной стране, но если жить подолгу в разных странах, то при определенных обстоятельствах он оказывается достижимым. Дело в том, что мышление большинства цивилизованных наций подвержено в основном одним и тем же влияниям, но проявляются они в разное время и с различной скоростью. Поэтому, переезжая из одной страны в другую, можно иногда дважды стать свидетелем одной и той же стадии интеллектуального развития. Чувства при этом странным образом обостряются. Когда слышишь во второй раз мнения или призывы, которые уже слышал двадцать или двадцать пять лет назад, они приобретают второе значение, воспринимаются как симптомы определенной тенденции, как знаки, указывающие если не на неизбежность, то, во всяком случае, на возможность такого же. как и в первый раз, развития событий.»
От у нас населення дуже стурбоване питанням наповнення бюджету. Приймається за певного роду відправну точку теза про те, що наповнення держбюджету, навіть такого розкрадуваного, як у нас, є певного роду безумовним благом, бо бюджет призначений для благих цілей. Тому проведемо уявний експеримент.

У вас є кілька тисяч гривень, які вам абсолютно не потрібні. Ви хочете витратити ці гроші максимально ефективно, щоб допомогти широкому колу осіб — певного роду благочинність. Яким за пріорітетом в списку варіантів фігуруватиме варіант "здати їх до бюджету"?

Profile

ichthuss

May 2017

S M T W T F S
  123456
78910111213
1415 16 17181920
21222324252627
28293031   

Syndicate

RSS Atom

Style Credit

Expand Cut Tags

No cut tags
Page generated Jul. 27th, 2017 08:45 am
Powered by Dreamwidth Studios