Я колись писав про суперечки щодо термінів. Зараз я хочу зупинитись на цікавому прикладі неузгодженості термінології.

Дуже багато разів спостерігав, що комуністи вважають нацистський порядок прикладом концентрованого капіталізму, а ліберали — концентрованого соціалізму. Це, звісно, зрозуміло: reductio ad Hitlerum — давній і поважаний аргумент. Однак цікаво те, що і одні, й інші праві. Висновок різниться в залежності від означення поняття «власність».

Обидві сторони згодні з озаченням, що капіталізм — це форма існування суспільства з приватною власністю на засоби виробництва. Соціалізм для комуністів — це устрій з суспільною власністю на засоби виробництва, яку ліберали ототожнюють з державною власністю. Чому так — див. нижче.

Марксизм розглядає поняття «власність» в рамках філософського поняття «відчудження». Таким чином, основною ознакою приватного капіталу для марксистів є те, що засоби виробництва не належать робітнику. Отже, німецька нацистська форма державного устрою (як і італійський фашизм) для них має основну властивість капіталізму: відірваність робітника від розпорядження, а, значить, використання вигоди від розпорядження засобами виробництва.

З точки зору ліберала поняття «власність» розглядається в контексті поняття «свобода». Іншими словами, основною властивістю власності є непідконтрольність розпорядження нею. Звідси логічно випливає неможливість іншої форми суспільної власності, окрім державної: якщо недержавний колективний «власник» не має можливості розпорядитися своєю власністю і віддати її приватній особі, то власник — не він, а держава, яка забороняє таку транзакцію.

Таким чином, в ситуації, коли розпоряджуватися капіталом на власний розсуд не може ні його формальний власник, ні робітники, засоби виробництва виявляються, з одного боку, відчудженими від робітника, тобто, з точки зору комуністів, приватними, з іншого ж боку — позбавленими вільного розпорядження власника, тобто, з ліберальної позиції, належать не капіталісту, а державі.

Саме такою і була ситуація в нацистській Німеччині і фашистській Італії: заводи мали юридичного власника, але ціни, а часто і об’єми виробництва різних товарів встановлювались директивно, державою (звісно, «в інтересах робочого люду»). Тому перш, ніж кидатись доводити співрозмовнику, що він пише жахливу фігню, яка не тримається купи, варто спробувати з’ясувати, що він має на увазі.

Давненько не стикався з прикладами рафінованого позитивізму. Зустрічайте: http://lex-kravetski.livejournal.com/250468.html?thread=28140132.

Якщо серйозно, то особисто я вважаю позитивістський підхід (тобто заперечення філософського пізнання і відмова від нього на користь пізнання емпіричного) до вивчення світу по-перше, помилковим, по-друге — небезпечним.

Помилковим — тому що він не є послідовним. Основна теза позитивізму: «всі знання мають встановлюватися емпірично» сама не може бути позитивно обґрунтована.

Небезпечним — тому що такий підхід не припускає наявності конструктивної мети для людства і для матеріального світу взагалі. Така мета не може бути встановлена емпірично, оскільки емпірично можна встановити лише вторинну мету («для досягнення такої-то мети потрібно спочатку досягти такої-то»). З такої точки зору все існування людства виглядає лише безцільною боротьбою стихій, і причин для його існування немає. Відповідно, людина, що сповідує позитивістський погляд, повинна признати, що взагалі ніякої мети вона перед собою ставити не може.

Я сподіваюся, немає потреби пояснювати, чим може бути небезпечним проживання в суспільстві, де перед людьми не стоїть взагалі ніяка мета.

Давно спостерігаю цікавий феномен: практично всі марксисти впевнені, що шляхом зовнішньої організації певної структури завжди реально досягти більшого ефекту, ніж у результаті самоорганізації цієї структури. Тобто що, скажімо, розумне (але обмежено розумне) управління розподілом ресурсів обов’язково буде ефективнішим, ніж самоорганізований розподіл їх на ринку. При цьому, що характерно, в питанні походження життя марксисти всі як один приписують його виникнення самоорганізації матерії, а не її зовнішньому формуванню.

Взагалі, прикладів використання людиною самоорганізації структур вистачає з головою. Хоч нанотехнології, скажімо, можуть формувати кращі матеріали, ніж металопрокат, але прокат має неспівмірно ширше застосування. При цьому при прокаті кристалічні структури утворюються самостійно, без контролю з боку людини. Так само самостійно виникають кремнієві кристали для електроніки. Їжу людство від початку отримувало шляхом використання самоорганізації органічних структур.

Взагалі, я вважаю, що самоорганізацію слід використовувати максимально широко. І перед тим, як відмовлятися від неї в деякій області, переконатися, що
а) розумна побудова організованої структури в цій області можлива (існує адекватна модель предметної області)
б) заміна існуючої структури створеним аналогом доцільна (підвищення ефективності діяльності структури перевищує організаційні витрати)

Для соціалізму на даний момент не виконується жоден пункт.

Цікаво буде спитати у якого-небудь комуніста, як би він себе повів, якби стояв вибір між свободою для одиниць і несвободою для всіх. Обов’язково спитаю, як випаде нагода. (Навіяно якимось з текстів Клайва Льюіса).

[livejournal.com profile] sahonko провів досить цікаве дослідження ролі споживання в руйнуванні соціалізму. Розглянуто з марксистських позицій причини, які зумовили внутрішній конфлікт між соціальною роллю людини на виробництві та при споживанні. Букф багато, але воно того варто. Я, хоча і не притримуюсь марксистського підходу, можу погодитись з більшістю аспектів цього аналізу. Щоправда, з викладеним в кінці планом подолання проблеми погодитись не можу. (Між іншим, я звернув увагу, що практично завжди я відсотків на 85 згоден з комуністичним поглядом на суспільний устрій і мету розвитку суспільства, але суттєво розходжуся з комуністами в шляхах, які мені бачаться для досягнення необхідного результату).

Вкотре натикаюсь на нерозуміння багатьма поняття примусової праці. От в дискусії до запису [livejournal.com profile] _lord_’а таке нерозуміння показали не одна людина і не дві. Наприклад, в один ряд ставиться використання американцями праці негрів за часів рабовласництва і праці китайців сьогодні.

Здавалося б, справді, більшість людей працювати змушують, негрів палкою, китайців голодом, і чим голод кращий палки? Однак відмінність є, причому вкрай суттєва: голод — це загроза зовнішніх обставин, за якими не стоїть нічия воля. За палкою ж чиясь воля (добра, зла — не важливо) неодмінно стоїть. Зовнішнім об’єктивним обставинам кожен може протистояти будь-яким способом, який лише зможе придумати. При цьому американці китайцям пропонують свій, ще один варіант протидії таким обставинам: виготовити шмотки, продати американцям і купити їжу. Ніхто не відбирає у китайців можливість жити так, ніби ніяких американців не існує взагалі.

Загрози ж палки можна уникнути єдиним чином: виконавши волю того, в чиїй владі призначити чи відмінити покарання. У негра не було варіанту жити так, як ніби ніякого хазяїна не існує. Мотивація китайця є позитивною: якщо я зроблю щось, мені дадуть за це грошей на харчування. Мотивація ж негра — негативна: якщо я не зроблю конкретної сказаної мені хазяїном дії, мені їсти не дадуть.

Різниця між подібними ситуаціями інколи досить тонка (скажімо, відмінність між позитивною мотивацією вимоги здавати курсові задля отримання диплому і негативною мотивацією вимоги збирати картоплю задля отримання диплому лежить майже повністю в площині психології; втім, «свобода» є поняттям духовним, тому це не повинно нас дивувати), але при цьому разюча. Власне, тут і можна побачити витоки поняття свободи в сучасному розумінні: людина є вільною, якщо її взаємодія з іншими людьми лише покращує її становище у порівнянні з відсутністю цієї взаємодії.

Набридло порівняння ринку і плану.

Ось скажіть мені: що краще для того, хто захоплюється авіамоделюванням, ентузіазм чи креслення? Що краще, любов чи благодійний фонд? Зарплата чи розпорядок дня?

Який сакральний сенс у порівнянні засобу мотивації та засобу досягнення мети?

При цьому такі питання на повному серйозі обговорюють, і висувають, наприклад, аргументи, що капіталісти всередині своїх підприємств влаштовують повноцінний план, а ні разу не ринок, отже, план є ефективнішим. Дуже цінний аргумент на користь того, що план мотивує.

Трохи більш коректне питання «яка економіка ефективніша — ринкова чи планова». Але тут знову виникає питання критеріїв ефективності. Безперечно, якщо у суспільства є ціль, яку хочуть досягти всі його члени, то ефективнішою буде планова економіка — людям достатньо просто узгодити засоби досягнення цієї мети і взятися кожному за своє. Якщо ж такої цілі немає, то першочерговим питанням ефективності економіки буде питання стягування членів суспільства з диванів, і тут уже ринок поки що є малозамінним — що-що, а крутитися він заставляє всіх від двірника до олігарха.

Як тільки з’явиться універсальний позаринковий мотив для всіх людей, потреба у ринку зникне.

Людині властиве бажання безпеки. Однак реально людина самостійно убезпечитись не здатна, тому вона змушена для реалізації цієї потреби покладатися на когось, хто зміг би забезпечити людині впевненість у завтрашньому дні.

Перше в історії рішення цього питання було доволі очевидне: родичі бережуть безпеку один одного, людина покладається на своїх рідних. Дуже швидко стало зрозуміло, що чим ширше коло «гарантів безпеки», тим більшою мірою людина може почуватися безпечно. Склалася культурна традиція, відповідно до якої прийнято стало карати порушника чужої безпеки всім суспільством. Однак це працювало лише в різко виражених випадках; для суперечливих випадків люди спочатку призначили окремих людей, які на свій розсуд розв’язували суперечки, і їх волю суспільство виконувало як свою. З’явились також набори формальних правил, яких цим людям слід було дотримуватися при прийнятті рішень. Однак рішення все одно залишались довільними.

Потім римлянам в голову прийшла геніальна думка, до якої раніше люди не додумувались: вибудувати з формальних правил закінчену систему (механізм), в якій кожне рішення посадової особи є формальним (прийнятим по формальним правилам і базованим на формально встановлюваних фактах), і, таким чином, його завжди можна перевірити. В такій системі не залишається місця для довільних рішень. Тому в ній людина теоретично може почуватися максимально безпечно, не залежачи при цьому особисто від жодної іншої людини. Майбутній Європі ця система дуже сподобалась. На даний момент ця парадигма побудови суспільство настільки міцно вросла в європейську свідомість, що я надалі буду називати її «європейською».

Натомість в багатьох культурах досі прийнято покладатися не на механізми, а на особисті стосунки — на родичів та друзів. Така позиція прийнята в багатьох азіатських країнах, в єврейській культурі, значною мірою в Росії. Умовно можна назвати цей підхід «азіатським».

В кожного з цих підходів є свої плюси і свої мінуси. Один момент я вже згадував: європейський варіант дозволяє не залежати від інших людей і плювати на всіх, і ніхто тобі нічого за це не зробить. Прометей в цьому плані є дуже європейським персонажем — Європа любить, коли у людини є можливість не коритися сильним. Азіатський підхід натомість змушує вибудовувати взаємини між людьми, що є зовсім не останньою справою. Мене, наприклад, в цьому ключі зовсім не дивує, що європейські сім’ї в середньому менш міцні.

Європейський підхід дозволяє абстрагуватися від особистих, емоційних елементів при розв’язанні проблеми. Таке середовище сприяє розвитку формального мислення. Не можу сказати, що воно якимось чином «вище» чи важливіше, ніж чуттєве, але думаю, це не останній фактор, який посприяв тому, що сучасний науково-технічний прогрес бере початок у Європі.

Соціалізм радянського зразку є у цьому аспекті дуже європейською ідеєю: «соціалізм — це облік». Більшовики спробували формалізувати ті області життя, які раніше не піддавалися формалізації. В деяких з цих областей азія виявилася сильнішою, і форму обходили у догоду особистим відносинам. В цьому, як на мене, трагедія російского комунізму — конфлікт традиційно сильних в суспільстві общинних ідей, які схиляють людей до побудови комуністичного суспільства, і тенденції покладатися на знайомства, яка не дозволяє вибудувати єдиний можливий в сучасному світі зразок такого суспільства — базований на формальній регламентації всієї економічної діяльності країни.

В цій замітці я свідомо не згадував Україну. В нас ситуація суттєво відмінна від російської, але для українців також характерна як азіатська ідея «кумівства», так і європейська ідея особистої свободи, яка може бути реалізована тільки тоді, коли людина є реально незалежною від інших членів суспільства. Що з цим робити — поки що не знаю.

Тут люди жартують з приводу того, як треба лікувати людей, які переконані, що вони раби і живуть за колючим дротом. Жарти жартами, а питання серйозне. Питання XX-го століття, актуальне і понині. Що можна назвати хворобою, а що не можна? Де проходить межа між покаранням, поміщенням в умови «по заслугам» та лікуванням?

Згадую слова Клайва С. Льюїса:

«Сер Чарльз згадує наш новий підхід до злочину. А я от згадую ешелони, що везли євреїв в німецькі газові камери. На перший погляд, говорити про щось спільне у цих явищах дивно, проте, на мою думку, принаймі одна спільна риса між ними існує. Новий, «гуманний» підхід говорить, що злочин — це хвороба; за нього не слід карати, його потрібно лікувати. Це одразу виводить боротьбу зі злочинністю із категорій права та справедливості. «Правове лікування» — безглуздя.

Згідно зі старим підходом, суспільство може протестувати проти покарання (воно і виступало проти старого кримінального кодекса), вважаючи його надмірним, більшим, ніж злочинець на те заслуговує; це моральне судження, кожен може тут мати свою думку. Лікування ж може оцінюватися лише виходячи з його успішності; це питання спеціальне, відповісти на нього може лише спеціаліст. Таким чином, злочинець із особистості, що має права та обов’язки, перетворюється на звичайний предмет, над яким суспільство може працювати. Власне, саме так Гітлер відносився до євреїв. Вони були предметами, об’єктом впливу; їх убивали не по заслузі, а через те, що вони були, згідно з його поглядами, хворобою суспільства. Якщо суспільство може виправляти, переробляти або знищувати людей на свій розсуд, то його воля може, звісно, бути гуманною або вбивчою. Різниця є, але в будь-якому випадку правителі перетворюються на власників людей.

Подивіться, до чого може призвести «гуманний» підхід до злочину. Якщо злочин — це хвороба, то чому взагалі лікування має ставитись у залежність від злочину? І хто, крім спеціаліста, зможе діагностувати хворобу? Одна із психологічних шкіл відносить мою віру до неврозів. Якщо цей невроз стане не до вподоби уряду, що захистить мене від примусового «лікування»? Це лікування може бути болісним; лікування інколи буває болісним. А я навіть не зможу спитати: «чим я заслужив таке?». Мені абсолютно щиро скажуть: „Мій любий друже, Вас ніхто не звинувачує. Покарання, право тут ні до чого; ми Вас лікуємо“».

Клайв С. Льюис «Чи можливий прогрес?»

Заявляю свою категоричну позицію. Оголошення антисоціальних речей хворобою суспільства, яка потребує лікування, є абсолютно неприйнятним. Поняття, які містять моральну оцінку, не можна заміювати позаморальними поняттями. Злочинець залишається злочинцем, а бунтівник — бунтівником, і ніяк інакше. У мене все. Дякую.

P.S. Знайшов оригінал. Гуглбукс рулить.

Армянское радио спросили:

— Сколько зарабатывет советский инженер?

— А у вас негров линчуют! — ответило армянское радио…

Інколи натикаюсь на суперечки, в яких порівнюються фізина та розумова праця. Зазвичай причиною суперечок є оцінка співвідношення між складностями цих видів робіт і, відповідно, їх справедливою оплатою. Як правило, ті, хто захищають високу оплату розумової праці, апелюють до її ефективності, корисності для суспільства і до того, що не кожен до неї здатний. Ті ж, хто стверджує, що розумова праця переоцінена, а праця фізична, навпаки, недооцінена, посилаються, по-перше, на те, що не завжди розумова праця є суспільно корисною (скажімо, стимулювання продажів вигідне власникам виробництва, але часто не вигідне найманим робітникам і покупцям), по-друге, на те, що у будь-якому разі папірці в офісі перекладати простіше, ніж працювати у гарячому цеху.

Не торкаючись питання суспільної корисності, хочу поговорити про складність. Насамперед, зауважу, що складність — поняття суб’єктивне. Для людей мого кола спілкування інтелектуальні задачі є цікавими, а фізична робота — нудною і одноманітною. У той же час є люди, для яких навіть заняття у школі є вже надмірним напруженням голови, і фізична робота для них значно прийнятніша (як би дивно це для нас не звучало). Тому у оцінюванні праці не можна керуватися чиїмись особистими відчуттями. Якщо стоїть задача зробити об’єктивну оцінку складності праці, то треба скористатися якоюсь об’єктивною величиною. Пропоную своїм читачам вправу — придумати таку величину і обґрунтувати її адекватність складності роботи.

В Інтернеті публіка у більшості своїй складена людьми розумових професій. Тому можна сказати, що інтернетівські борці за вищу оплату робітничих професій роблять помилку, зворотну до снобізму — звеличують ті види діяльності, з якими у них не склалося. Скільки у цьому спільного зі справедливістю — хай кожен робить висновки самостійно. Однак у такого благородства є своє підводне каміння.

Крім прямої — економічної (збалансувати оплату, складність роботи та її потрібність суспільству) — функції розмір оплати виконує і другу — інформаційну: несе в собі повідомлення про важливість, цінність, престижність деякої роботи. Якщо в державі, наприклад, інженери отримують зарплату меншу, ніж середня по країні, то і відношення до цих розумників буде відповідне («замість того, щоб піти на завод, як нормальна людина, він п’ять років мучився зі своїми підручниками і тепер ще і отримує менше, от придурок!»). Аналогічно, якщо суспільство не платить нормально вчителям, то в суспільстві буде поширене сприйняття, що ті, хто пішов у педагогічний вуз, просто не зміг знайти, чим нормальним зайнятися. А суспільство, яке вважає технічну або, тим більше, гуманітарну інтелігенцію ледарями — відверто нездорове. Людина бо стала людиною тоді, коли витесала колесо і намалювала на стіні печери першу картину. Не повернутися би нам з таким благородством у печери.

 
Працює — не чіпай.

Золоте правило адміна.

Keep it simple, stupid!

Не менш золотий принцип для програміста.

Чому я не комуніст? Адже очевидно, що комуністичний рух ставить на меті побудову дійсно справедливого суспільства (принаймі, набагато більш справедливого, ніж нині існуюче)?

Все дуже просто. Комуністи пропонують повністю зруйнувати існуючу систему суспільних економічних відносин і побудувати свою, ідеальну. Однак, скидається на те, що для того, щоб побудувати систему, яка буде хай навіть не ідеальною, але принаймі стабільною та ефективною, треба бути принаймі екстраталантом, не сказати генієм.

Революція до будівництва нездатна, це, думаю, не потребує доведення. Революція можно лише щось зруйнувати. Інколи це корисно. Більшовики були дуже розумні люди — їм вдалося після революції побудували систему, яка кілька десятиліть давала суттєвий підйом, можна навіть сказати, ривок у розвитку і ще кілька десятиліть на його результатах ця система трималась. Однак і їм не вдалося досягти стабільності системи — ну не склалося у них з повноцінною вертикальною мобільністю суспільства. Прорахунок зіграв з ними злий жарт через 70 років.

Зрозуміло, що чим система простіша, зрозуміліша та випробуваніша, тим надійнішою вона буде. Навіщо таку систему руйнувати — я зрозуміти не можу. Ліберальна система не містить ніяких принципових протирічь зі справедливістю (більше того, вона навіть на трієчку цю саму справедливість забезпечує — люди отримують суспільні блага за принесену суспільну користь), то навіщо натомість замінювати її іншою, зібраною з нуля?

Очевидне рішення у випадку, коли є готове ядро системи — доробляти цю систему, виправляючи огріхи, неточності, промахи, грубі моменти. Незахищені пенсіонери, інваліди — організовуємо загальнообов’язкове соціальне страхування. Сироти — розгортаємо систему інтернатів. Надмірні прибутки підприємців — вводимо прогресивні соціальні податки. Можна продовжувати далі.

Звісно, є речі, які вкрай складно вирішуються «від лібералізму» — наприклад, копірайт. Не одна сотня кілобайт написана про придуркуватість існуючої системи захисту авторських прав, але і відмінити її так просто не вийде — виходить, що і з нею не годиться, і без неї теж паршиво. Схоже, що нормальне рішення цієї проблеми можливе тільки з соціалістичним підходом. Однак вибудовувати його раніше, ніж суспільство саме прийде до цього вийде собі дорожче — обидві сторони, автори і читачі/глядачі/користувачі будуть вважати, що вони постраждали, з’їдять реформатора разом і систему відмінять. Перехід до соціалізму має бути поступовим, у міру дозрівання суспільства.

Капіталістичний базис слід залишити працювати там, де він працює. Якщо комуністи відмовляться від ідеї революційного переходу до нового суспільного устрою — я їх підтримаю у їх намірах обома руками. Тільки після цього вони уже будуть не комуністи.

Profile

ichthuss

May 2017

S M T W T F S
  123456
78910111213
1415 16 17181920
21222324252627
28293031   

Syndicate

RSS Atom

Style Credit

Expand Cut Tags

No cut tags
Page generated Sep. 19th, 2017 03:10 pm
Powered by Dreamwidth Studios