Пригадую, недавно гуляв по мережах скріншот крику душі, де автор відучився більше півдесятка років по гендерним штудіям, а йому не знайшлося місця на кафедрі, і він патетично питав, куди котиться країна, що такі спеціалісти, як він, їй не потрібні. Народ це коментував в тому дусі, що якщо не склалося з гендерними науками, хай іде в гендерну інженерію.

Це була преамбула, перейду до амбули. Політично забарвлені науки можна за названим критерієм поділити на дві категорії. Скажімо, результатами еволюційної біології цікавляться як різноманітні біотехнологи, так і геологи з нафтовиками. Гендерні дослідження, натомість, існують майже виключно в розрізі політичного фінансування. Так от мені стало цікаво, до якої категорії відноситься сучасна кліматологія. Чи є приклади, як великий бізнес користується наробками кліматологів? Під бізнесом я, звісно, маю на увазі бізнес, а не приватних виконавців держзамовлень.
Дивлюсь, народ тут перезбудився через черговий прожект від американських Петриків, що обіцяє розвивати тягу в вакуумі на порядки більшу за фотонні двигуни без затрат робочого тіла. Уже й до зірок зібрались летіти, і Ньютона різними словами називають.

Для тих, чий курс фізики завершився в середніх класах, повідомляю: 3-й закон Ньютона є спрощеним представленням закону збереження імпульсу. Як і будь-яке спрощення, він діє не завжди — на відміну від власне закону збереження імпульсу. Останній фундаментальним чином пов’язаний з однорідністю простору — іншими словами, якщо наш простір однорідний — тобто закони фізики в кожній точці простору однакові, — імпульс зберігається, і навпаки. Це значить, що закон збереженя імпульсу може порушуватись лише в тому випадку, якщо фізика процесів в різних місцях простору відрізняється.

Далі, в ейнштейновій (релятивістській) механіці, простір невіддільний від часу. Іншими словами, якщо простір однорідний, то і час також (навпаки теж вірно). Наслідком однорідності часу є закон збереження енергії. Це означає, що якщо порушується закон збереження імпульсу, то і закон збереження енергії вберегти теж не вдасться.

Багато інтернет-спеціалістів велемудро повчають, що розвиток науки якраз і полягає у постійній перевірці відомих принципів і відкиданні застарілих. Це, звісно, вірно, тільки не варто забувати, що чим фундаментальніший принцип, тим надійніше він перевірений експериментально, і тим менші шанси, що він рано чи пізно буде переглянутий. Конкретно перегляд постулату про однорідність простору (відволікаючись від загальної теорії відносності, там особлива ситуація) буде сильніше «Фауста» Ґьоте за ейнштейнову неабсолютність часу, гейзенбергівську невизначеність, лямбда-член рівнянь Ейнштейна та бозон Гіґса разом взяті. Але чомусь у фізиків-теоретиків ці експерименти інтересу не викликають. Мабуть, тому, що шанси виявити подібну «нову» фізику на обладнанні, сконструйованому на колінах, строго дорівнює нулю.

ZCash

Oct. 31st, 2016 08:40 pm
Минулої п'ятниці з'явилась нова криптовалюта — ZCash. Початкове божевілля трохи заспокоїлося, ціна більш-менш стабілізувалась (наскільки це взагалі можна ствердувати про валюту віком в три доби), тож скажу пару слів про те, чому навколо неї такий ажіотаж, що навіть подорожчання біткоїна вище $700 на його фоні пройшло не дуже поміченим.

ZCash пропонує повну конфіденційність всіх транзакцій — в тому числі непрозорість суми платежу, ключів відправника/отримувача, а також незв’язуваність платежів — тобто неможливість з’ясувати, в якій з минулих транзакцій отримані кошти, що витрачаються в даній транзакції. Нагадаю, що Біткоїн пропонує обмежену анонімність, яку інколи ще називають певдонімністю: в ньому всі транзакції публічні, включаючи джерело платежу (посилання на минулу транзакцію), суму платежу та адресу отримувача. Єдиною непублічною інформацією при цьому є належність певної адреси конкретному користувачу, але і тут статистичний аналіз дозволяє в багатьої випадках стверджувати, що певна підмножина адрес належить одному власнику, і тоді достатньо ідентифікації однії лише транзакції з реальною особою, і анонімність втрачено для всього кластера платежів.

Найближчий конкурент ZCash’а в ніші приватності, Monero, пропонує набагато обмеженіший захист, хоча і суттєво покращений у порівнянні з Біткоїном: по-перше, адреси отримувачів приховано за допомогою технології т.зв. stealth-платежів, по-друге, джерело платежу обмежено відоме — відома підмножина транзакції з однаковою сумою платежу, одна з яких є реальним джерелом, але невідомо, котра. При цьому суми платежів залишаються публічними, як і можливість статистичного аналізу для встановлення кластеру адрес що належать одному власнику (хоча такий аналіз і ускладнено). ZCash же дає інформації буквально нуль.

Але не менше за практичну реалізацію цієї віртуозної криптографії у вигляді криптовалюти, мені цікавий науковий доробок авторів. Я слідкую за цим проектом не один рік, ще з тих пір, коли вони називались ZeroCoin, і мушу сказати, що запропоновані авторами zkSNARKs — вражаюча математична конструкція, особливо для тих, хто незнайомий із сучасною криптографією. Дещо спрощуючи, можна сказати, що ця конструкція дозволяє довести іншій особі таке тверждення: «Результат виконання програми P для тьюрінг-повної машини над даними A, X дає результат B», при цьому публікуючи P, A і B, але не розкриваючи жодного біту інформації про X. В протоколі ZCash, до речі, використана далеко не вся потужність цієї конструкції. Так що, незалежно від успіху чи не успіху даної криптовалюти, ми, схоже, наближаємося до нової ери прихованих обчислень.

Якщо когось цікавлять будь-які подробиці щодо всіх згаданих тем, ласкаво прошу до коментів.
Щодо задачі: на жаль, повної відповіді ніхто не дав. Втім, були приведені міркування, які з незначними доповненнями можна зарахувати як відповідь. З них і почну (тільки викладу їх дещо формальніше).

Нехай в точці взаємодії апарату з потоком швидкість маємо швидкість потоку −Vп, швидкість апарату Vа (вісь напрямлена вгору, тобто для предмета, що рухається вгору, швидкість додатня). За час dt апарат провзаємодіє з масою води Q·dt=ρ·S·Vпdt (де Q — масова витрата води у потоці, ρ — густина води, S — площа перетину потоку) і змінить швидкість цієї води на деяку величину ΔV (для простоти вважатимемо цю різницю однаковою для всієї маси води). Імпульс, переданий воді, рівний ρ·S·VпΔVdt, а, відповідно, імпульс, переданий апарату водою, рівний −ρ·S·VпΔVdt. Похідна від імпульсу по часу — сила, що діє на апарат — рівна Fа = −ρ·S·VпΔV. Очевидно, для того, щоб апарат міг хоча б утримуватись на одному рівні, ця величина має бути більшою за силу тяжіння, що діє на апарат, а, отже, бути додатною. Іншими словами, −ΔV > 0 або ΔV < 0. Енергія, яку набуває при цьому вода, рівна ((−Vп+ΔV)2 − (−Vп)2)ρ·S·Vпdt, апарат же набуває енергії Fаdh = FаVаdt. Очевидно, що перша величина є додатньою у випадку ΔV < 0 і Vп > 0, друга величина теж є додатньою у випадку Vа > 0. Отже, при рухові вгору по струменю, напрямленому вниз, «спиратись» на цей струмінь апарат може лише з витратою енергії, тобто нагору він неминуче прибуде з меншим запасом енергії, ніж був внизу.

Таке міркування цілком можна зарахувати за розв'язок, якщо додати до задачі одну умову, яка неявно використана в цьому рішенні, і яка, проте, зовсім не є невід'ємною складовою задачі. А саме: апарат взаємодіє зі струменем в одній точці.

Якщо ж відмовитись від такої додаткової умови, задача отримує зовсім інший розв'язок. Нехай наш апарат взаємодіє з потоком в двох точках. Перевіримо, чи здатен апарат без витрати енергії отримати позитивний баланс імпульсу, або, що те ж саме, силу, напрямлену догори.


Нехай наш апарат отримує в одній точці від потоку стільки ж енергії, скільки передає в другій. Порівняємо два стаціонарні стани: потік без апарату та потік з апаратом. (Зрозуміло, що стаціонарний стан можливий лише у випадку, коли апарат нерухомий, або, принаймні, його швидкість нехтовна у порівнянні зі швидкістю потоку. Для нашої мети цього цілком достатньо). У потоці без апарату вода масою dm, проходячи від однієї точки до другої, отримує додаткову енергію g·h·dm, де h — різниця висот між точками. У випадку наявності апарату струмінь отримає в першій точці деяку додаткову енергію dEвз, після переміщення до другої точки додаткова енергія буде dEвз + g·h·dm, а після відбору енергії в другій точці — g·h·dm. (Тут використано той факт, що dm/dt = Q в стаціонарному стані є сталим протягом усієї довжини струменю). Отже, у стаціонарному випадку, коли енергетичний баланс апарату є зрівноваженим (рівним нулю), струмінь виходить з тією ж швидкістю, з якою він пройшов би цю точку за відсутності апарату. Таким чином, вся різниця між нашими двома випадками зосереждена між цими двома точками (для простоти вважаємо, що весь наш апарат також розміщений між цими точками).

Тепер подивимось на баланс імпульсів. Розглянемо імпульс, зосереджений в ділянці між двома точками, в наших двох випадках. В стаціонарному стані похідна по часу від цього імпульсу рівна нулю. Для випадку потоку без апарату ця похідна має три доданки: dPділ = −V1dm − g·mводи + V2dm, де перший доданок — (від'ємний) імпульс, що надходить у наш об'єм разом з потоком води, другий доданок — імпульс, що додає воді, котра перебуває в межах ділянки, сила тяжіння, третій — імпульс, що витікає з об'єму разом з потоком.

У випадку наявності апарату маємо, аналогічно, чотири доданки: dPділ = −V1dm − g·mводи − g·mапарату + V2dm. Перший та останній доданки, очевидно, в обох випадках співпадають. Масу ж води запишемо у вигляді mводи = Q·Δt, де Q — секундна масова витрата нашого потоку, Δt — час, за який вода доходить з початкової точки у кінцеву. Очевидно, що, надаючи достатньо велике ΔV воді в початковій точці, можна скоротити цей час до як завгодно малої величини. Отже, доданок маси води у випадку наявності апарату можна звести до майже нуля.

Таким чином, додатній баланс по імпульсу при нульовому балансі по енергії можна досягти у тому і тільки у тому випадку, якщо стовп води між початковою і кінцевою точкою взаємодії струменя з апаратом мав масу (до розміщення там апарату), не меншу за масу нашого апарату.
.

Всі коментарі до допису з задачею відкриті.
...флеймогінна задачка, але зараз, мабуть, не знайду, тому запишу по пам'яті.

Чи можливо побудувати пристрій, який, якщо його помістити в струмінь води, що вільно падає під дією сили тяжіння, зможе вибратись по цьому струменю вгору, до його джерела?

Додам дві умови, щоб виключити тривіальні рішення:

1) Пристрій має бути пасивним і прибувати в кінцеву точку в тому ж вигляді, в якому туди потрапив — в тому числі з тим же запасом внутрішньої енергії.

2) Пристрій взаємодіє лише зі струменем води. Варіанти «посидіти на дні, акумулювати енергію, а потім забратися по струменю» відпадають.

Одразу відмічу, що навіть з цими обмеженнями умови задачі допускають деякі неоднозначності в трактуванні; залишаю ці неднозначності на розсуд читача, тобто задачу можна довизначати.

Коменти поки що скріняться, розв'язки і явні спойлери розскріню через пару днів, решту коментарів — одразу.

Update: за результатами обговорення вніс деякі виправлення в пост.

Update2: розкрив всі коментарі, запостив відповідь окремим дописом.

Вчений-медик відкрив метод трапецій з запізненням на яких-небудь 300 років.

Якщо не фейк, то це вирок сучасній вищій освіті. Я не повірю, що людина з вищою освітою не вивчала інтеграл. Виходить, інтегральне числення (зовсім не недоступне цій людині, як показала практика) викладалось настільки незрозуміло, що студенти не лише не запам’ятали методи розв’язання задач (що було б логічно для неспеціалістів), вони навіть не зрозуміли, що за задачі вони вирішують. А це вже гаплик.

Читаю, точніше, перечитую Валерія Шевчука. Але запис буде не про літературу, а про мову.

У Шевчука мова настільки жива, настільки грає несподіваними формами, що для її розуміння автоматично задіюються резервні ділянки мозку, що відповідають за словотворчість, розуміння взаємозв’язків різних форм, слів та виразів. Тому в результаті читання просинається свого роду етимологічне чуття, «друге дихання» у розумінні мови. Скажімо, тільки в тексті Шевчука я міг, зустрівши в одному реченні слова «попереду» і «поруч», звернути увагу, що вони утворені однаковим чином — з фраз «по переду» і «по руку».

Я взагалі великий любитель етимології і порівняльної лінгвістики. Слово «любитель» слід розуміти прямо, бо фах мій далекий від цих дисциплін, і знаю я їх лише трохи більше середнього рівня. Однак захоплення все одно викликають. От днями, скажімо, я, знаходячись в стані розширеного сприйняття тексту читачем, звернув увагу на широченне гніздо спільнокореневих слів, корінь в яких приймає настільки різні форми, що не буде перебільшенням сказати, що в цих словах немає жодної спільної літери від їхнього кореня. Тому мені навіть складно привести його в чистому вигляді. Мабуть, найкраще буде вказати на старослов’янське слово «яти», яке українською найкраще передати спільнокореневим з ним словом «йняти». Останнє рідко вживається в основній формі, частіше у виразі «не йме віри», або в пасивній формі «не йметься». Можна здогадатися, що слово «ймовірність» утворилося саме від цього слова і від слова «віра». Не можна не відмітити, що російське слово «вероятность» також отримано з цієї пари коренів, але в зворотному порядку.

Ось для прикладу деякі ланцюжки слів, в яких відслідковується цей корінь. Вийняти, виїмка; об’яти, об’єм; обійняти, перейняти, прийняти, прийом; зайняти, заняття; перейматись. В російській мові слова з цим коренем ще менш схожі одне на одне: занятие, приемка, вынуть, объятие, вероятность. Слово «ім’я», до речі, походить від цього ж кореня, що помітно в українському слові «ймення». (Колись це слово означало «прийнятий знак»). Коли підозра щодо «імені» з’явилась в моїй голові, мене це сильно порадувало, зацікавило і здивувало водночас; на всяк випадок вирішив звіритися з етимологічним словником — той підтвердив мою здогадку.

Дослідження етимології дає на погляд незнайомої з предметом людини майже неймовірні результати — наприклад, дозволяє прослідкувати спільне походження слів «князь» і «king», «керманич» і «кромсать». Причому не по-задорнівськи (про різницю див. акад. Залізняка), а по-справжньому. Чесно кажучи, після таких відкриттів якось тонкіше відчуваєш, що всі народи — родичі між собою, якщо їх мови виявляються настільки пов’язаними.

Нещодавно в рекламі бачив прилад, що осаджує вологу з повітря в квартирі в пластмасовий резервуар. Намагаюсь придумати, як сконструювати з нього вічний двигун другого роду.

Хочу звернути увагу на одне цікаве співставлення, яке мені зустрічалося не у одного автора і яке, проте, часто дивує тих, хто з ним вперше стикається.

Отже, в нашій секулярній культурі традиційно протиставляються наука, з одного боку, магії та релігії, з іншого. Логіка в такому протиставленні дійсно є: наука займається дослідженням раціонального, релігія та магія — потойбічного. Однак хочеться привести й інший варіант протиставлення.

Свого часу і наука, і магія утворилися з однією метою — підкорити собі світ. Наука — щоб підкорити світ матеріальний, магія — духовний. Більше того, оскільки чітку межу між цими світами в той час, коли сучасної науки не було, провести було складно, магія і наука часто перепліталися (згадаймо хоча б Фауста). В той же час релігія намагається пізнати потойбічне не для того, щоб підкорити його, а для того, щоб підкоритися йому. Магія і наука — чисто утилітарні напрямки пізнання, вони вбачають у предметах вивчення лише інструменти, чи то інструмент-прилад, чи то інструмент-демон. Магію не цікавить, чого хочуть духи, її цікавить, як змусити їх що-небудь зробити. Релігія ж цікавиться потустороннім, щоб зробити для себе висновки, як потрібно поводитися, а не як чогось досягти. Принагідне зауважу, що часи розквіту науки та магії припадають на один і той самий період — період Просвітництва.

Звичайно, насьогодні ніяк не можна поруч ставити науку і магію. Наука принесла безперечні і вражаючі відкриття та успіхи, магія — ні. Матеріальний світ людині підкорюється, духовний — не підкорюється. З двох братів-близнюків, як влучно відмітив Клайв Льюїс, один захворів та помер, а другий був здоровим та вижив. А релігія як стояла осторонь їх обох, так і стоїть.

upd: До теми про різницю між вірою та окультизмом від [livejournal.com profile] sergeyhudiev.

А, власне, що таке музика?

Я дотримуюся в цьому питанні досить консервативних поглядів. Для мене музика — це звукове мистецтво, що ґрунтується на використанні гармонії, ритму та мелодії (інтонації).

Гармонія — це, спрощено кажучи, акордова послідовність, на якій тримаються всі партії твору. Навіть до одноголосних мелодій зазвичай легко можна підібрати акордову послідовність, на яку ця мелодія лягає, тобто гармонія, хоч явно і не присутня, слухачем відчувається.

Ритм — ну тут все зрозуміло — побудована на часових інтервалах, як правило, базованих на ступенях двійки (рідше — трійки та інших чисел), структура послідовності звуків.

Мелодія — послідовність звуковисот, накладених на ритмічну структуру. Як правило, одноголосна, хоча бувають варіанти.

Тепер подивимось, що з уього цього слідує. Ну, наприклад, всі класичні твори, безперечно, чітко підпадають під таке визначення — вони містять і цікаву гармонію, і драйвову ритмічну структуру, і цікаві, яскраві мелодії. Якщо взяти, скажімо, обрядові танці африканських племен, то їхній «музичний супровід» за цими критеріями музикою назвати не можна — відсутня гармонійна складова. Хоча африканські ритми справді дуже драйвові, і звуковисотність в піснях присутня. Загалом, я би відніс їх до передмузичних звукових мистецтв.

З сучасною музикою ситуація цікавіша. Скажімо, рок більшою чи меншою мірою підпадає під це визначення: акордова структура чітко відслідковуєтся, хоча і часто буває спрощена аж до одного акорду на куплет і двох-трьох на приспів (особливо у піснях з рифовою структурою) і акценти деякою мірою зміщені з гармонії в бік ритму. Металл, наприклад, підпадає під визначення повністю. Ну, з джазом взагалі сумнівів, думаю, ні в кого не виникне.

З репом уже деякі сумніви при класифікації можуть виникнути. Однак відсутність вокальної мелодичної лінії ще не призводить до втрати всіх мелодій — залишається ще, як мінімум, лінія басова, тому реп я все ж до музики відніс би. А от електроніка уже відверто не включає в себе гармонію та мелодію як основні елементи. Ну, гармонію ще більш-менш інколи. Так, там зустрічаються мелодичні лінії і гармонічні ходи, але вони слугують скоріше як приправа до ритмічно-саундової основи. Часто можна помітити, що послідовність нот взагалі не складає мелодії — причому не лише в швидких арпеджіато, а і в випадках, які ніби-то формально можна було би вважати мелодією, але за цим не проглядається якоїсь музичної думки — приблизно як набір слабо зв’язаних слів не дають текстову думку. Складається враження, що автор просто забавляється з клавіатурою інструмента, втім, нічого поганого в цьому я не бачу.

Тут слід зауважити ось що: коли слухаєш, приміром, Шнітке, теж інколи складається враження, що це забавки малої дитини. Але це забавки з гармонією, забавки з ритмом і забавки з мелодією. В електроніці ж спостерігаються забавки з окремими нотами. Тому Шнітке я безумовно відношу до музики. Електроніку ж я б назвав постмузичним видом звукового мистецтва.

Таке мистецтво не лише має право на існування, воно мені багато в чому подобається, однак музика мені все ж більш цікава.

ЗІ Ну і про попсу. Там присутні і гармонія, і ритм, і мелодія. Не вистачає мистецтва.

Доволі часть можна зустріти фразу «істина десь посередині». Дуже гарний образ. Але коли люди починають розуміти образ буквально, вони роблять стільки помилок, що потім довго не можуть розгребтися з ними.

Про що йдеться в цьому образі? Для людини, більш-менш знайомої з логікою, очевидно, що мова про те, що якщо є дві протилежні позиції в суперечці, то дуже часто істинні положення є в кожній з позицій, причому рідко зустрічається ситуація, щоб в одної сторони їх було багато, а в іншої зовсім не було. Однак це зовсім не значить, що існують напівправильні елементарні твердження чи, тим більше, що одночасно справедливі протилежні твердження. А люди вперто намагаються інтерпретувати цей образ саме таким чином.

Як стверджує логіка, будь-яке висловлювання може бути або істинним, або неправдивим. Бувають випадки, коли про висловлювання не можна впевнено сказати, яким воно є, але, якщо відкласти вбік такі високі матерії, як теорему Геделя про неповноту, то зазвичай про такі висловлювання ми можемо просто сказати, що не знаємо, істинне воно чи ні.

Будь-яка позиція в суперечці насправді є не одиничним твердженням, а комплексом одночасно висловлюваних тверджень. При цьому в позиції розумної людини, як правило, хоча б деякі з цих тверджень будуть істинними. Наприклад, коли один з опонентів твердить, що теорія еволюції неспростовувана, а, отже, не може розглядатися як наукова теорія, то в його словах є одне незаперечно істинне твердження: що популярна теорія еволюції у викладенні журналістів часто умудряється ігнорувати будь-які доводи, які б мали її спростувати, знаходячи для них пояснення різної міри неймовірності. Позиція другого опонента, який приводить приклади строгої наукової обґрунтованості однієї з теорій, які складають Т.Е., і показує, що інші результати експерименту спростували би цю теорію, також містить істинні твердження.

Видно, що узагальнити їхні позиції можна наступним чином: «З-поміж теорій, що складають разом теорію еволюції, деякі є безсумнівно науковими і спростовними, деякі, особливо у популярному викладенні, дуже скидаються на неспростовні, тому питання про науковість Т.Е. в цілому не можна вважати однозначно вирішеним». Однак це не якась там «середня» позиція, це — дві крайні позиції, які одна одній не протирічать і можуть бути вкладені в одне твердження. А гуманітарії уподібнюються в таких ситуаціях до рабина з анекдоту: «Як же так, ребе, не можуть бути вони обидва праві! — І ти також права».

Я, звичайно, все розумію, у нас вільна преса і все таке. Але той інформаційний ореол, який утворюється навколо генно-модифікованих організмів засобами масової інформації, у мене викликає гостре бажання купити машинку для форматування мізків і відформатувати нафіг всіх журналістів — хай вчаться знову, раз все одно нічому не навчилися.

Ні, спробую без емоцій.

Уявіть, що протягом тижня всі основні видання країни де-небудь на останній шпальті друкуватимуть замітки на кшталт «чутки щодо банкрутства банку XXX — всього лише чутки, насправді його фінансове положення не викликає хвилювання». Зрозуміло, що закінчиться такий тиждень, щонайменше, легкою панікою в рядах вкладників цього банку. Люди занадто звикли читати між строк і користуватися правилом «диму без вогню не буває».

Повернімось до ГМО: зазвичай журналіст, вважаючи, що поводиться цілком чесно, пише статтю, в першій половині якої розписує страхіття, яких напридумували до нього малоосвідчені люди, а потім розказує, чомі ці вигадки є нісенітницею. Причому, оскільки тема модна, то такі статті утворюють постійний інформаційний прессинг на аудиторію. Риторичне питання: чого, з огляду на попередній абзац, журналісти цим досягають?

Складається парадоксальна ситуація, коли журналіст, незалежно від того, що він напише, введе суспільство в оману самим фактом публікації. А тема така, що для того, щоб не писати про неї, треба докласти зусиль, тому що вона дуже зручна для журналістів: цікава суспільству, конфліктна, пов’язана з наукою, ще можна приплести глобалізацію та всесвітню змову. Звичайно, зовсім замовчувати її теж не можна, тому що люди вважатимуть, що від них щось приховують. Але обмежитися однією публікацією на видання і не піднімати тему повторно — можна і треба.

Я не заперечую, що ГМО справді становлють деяку загрозу. Але ця загроза досить другопланова навіть у порівняння зі, скажімо, загрозою хімічних добрив. І журналісти, які підтримують істерику щодо генної модифікації, вчиняють професійний злочин.

Див. також: Хочу питаться генетически модифицированными продуктами by Леонид Каганов.

ЗІ А більше всього мене дратують піарщики, які в рекламі продукту використовують фразу «Без ГМО». Тому що той, хто вживає цю фразу, змушує слухача на підсвідомому рівні прийняти твердження, що генна модифікація — шкідлива, інакше цю фразу просто сприйняти неможливо. З цієї ж причини мені не подобається поняття «інформаційна війна», тому вона змушує прийняти твердження, що правда відомою не стане, що переможуть або «вони», або «ми», але в будь-якому випадку — брехня.

Давно звернув увагу на дивну психологічну особливість навчальної діяльності. Я, як людина з технічним складом мислення, завжди підходив до проблеми навчання самим «простим і надійним» способом: є те, що треба вивчити або чому навчитися, є критерії правильності результату, пробуєш, не вийшло — знаходиш помилку, виправляєш, ще раз пробуєш, і так доки не почне виходити без помилок. Однак з часом я помічаю все більше областей, де така стратегія не тільки неефективна, а і неможлива. Приміром, коли я почав займатся плаванням, при всіх спробах пливти кролем на ногах, без допомоги рук, мене відчутно розхитувало. Викладач нам сказав, що є таке явище, воно з часом само пройде, не треба з цього приводу заморочуватися. І справді, через декілька місяців мій організм навчився плисти на ногах рівно, причому навчився без будь-якої моєї свідомої участі.

Коли я зайнявся фотографією, я довгий час не бачив світла на предметах. Тобто я міг, звичайно, відрізнити пряме сонячне світло від розсіяного світла хмар, але не більше. Коли хто-небудь говорив, що «ось тут на обличчі видно рефлекс від жовтої стіни і підсвітка знизу від асфальту», я знизував плечима — «не бачу». Я справді цього не бачив. А через півроку побачив. Як, чому — пояснити не можу. Я просто займався фотографією, розгляданням умов освітлення не заморочувався. І побачив.

Коли вчишся музиці (співу або грі на музичному інструменті), то потрібні обидва методи навчання — дещо потрібно вчити під свідомим контролем, а про деякі речі всього лише пам’ятати, що вони потрібні; свідомо цим речам навчитися не вийде, але з часом вони прийдуть самі. Скажімо, вивчити пасаж у повільному темпі і потім набрати потрібний темп можна свідомо, окремі прийоми звуковидобування теж можна свідомо поставити, можна добитися динамічних відтінків виконання і навіть з’єднати усе це, але все разом свіжеосвоєне воно буде звучати непрофесійно, причому свідомо розібратися у тому, чому — не вийде. Можна лише займатися й далі, і не зоглянутися, як професійне звучання стане виходити. Те ж саме і з деякими навичками початкового рівня, такими, як уміння чути себе, чути інші партії або відчувати гармонічні ходи, те ж саме деякою мірою відноситься до читання нот з листа — сольфеджіо, звичайно, не зашкодить, вправи різні придумати також можна, але безпосередньо вони результат не дадуть, результат прийде сам, якщо не переставати займатися.

Це відноситься не лише до мистецтва. Деякі поняття зі, скажімо, математики також потребують часу, щоб звикнути до них, і через деякий час помічаєш, що починаєш ними вільно оперувати, помічаєш через пару місяців, хоча з теорією ніби-то розібрався за два дні, і практика вся виглядала зрозумілою одразу, а у самого два місяці не виходило, і тут раптом почало виходити. Сюди відносяться логарифми, комплексні числа, багатомірні простори та багато іншого.

Сучасній людині взагалі важко відпустити якийсь процес з-під свого контролю, покластися на незрозуміло що. Однак в багатьох випадках це єдиний спосіб досягти результату. І я навіть не скажу, що це погано. Людині корисно пам’ятати, що насправді від ней ой як не все залежить. Причому навіть в її власному мозку.

Пару місяців тому у мене виникла суперечка з моїм колишнім однокласником. Щодо ділення на нуль.

Він написав програму, яка при спробі ділити на нуль видавала результат «нескінченність». Судячи з усього, хтось зауважив, що це не зовсім коректно, тому що він серед іншого задав мені питання «і ти теж вважаєш, що на нуль ділити не можна?». Я сказав, що якщо ми вважаємо діленням операцію, зворотну до операції множення на множині дійсних чисел, то не можна. В результаті — увага — він заявив, що таке означення ділення було придумане для того, щоб уникнути розв’язання проблеми, а насправді на нуль ділити можна цілком.

Ділимо на нуль разом )

Profile

ichthuss

May 2017

S M T W T F S
  123456
78910111213
1415 16 17181920
21222324252627
28293031   

Syndicate

RSS Atom

Style Credit

Expand Cut Tags

No cut tags
Page generated Sep. 23rd, 2017 01:59 am
Powered by Dreamwidth Studios