Скажіть, а на наших теренах трапляється нелівацький фемінізм в хоч як-небудь помітних маштабах? Бо в мене склалося враження, що на побутовому рівні антисексистські ідеї у людей якщо не переважно, то хоча б паритетно ліберальні, але чомусь майже всі, хто переходить до активізму, потрапляють в інтелектуальну пастку колективної відповідальності і державного примусу. Скажімо, чи є у лібфем свій відповідник євангелія — пардон, феміністичної теорії — від радфем? Бо хотілося б почитати що-небудь аналогічне по вдумливості та структурованності цьому тексту, але без фейспалму в кожному другому абзаці.

Одразу зауважу, що я цим постом шукаю спростування своїх вражень, викладених вище. Якщо ви згодні з цими моїми враженнями — ну,можете, звісно, в коментах написати, але це не те, чого я чекав би.
Критику в бік ЛГБТ я готовий вислуховувати лише від людей, що _рівною_ мірою засуджують всі види гетеросексуальної розпусти.

У одного хлопчика тато і мама були чоловіками. Вони постійно мінялися місцями, і хлопчик не знав, кого як називати. І дуже заздрив дівчинці з сусіднього класу, бо в неї були дві нормальні мами.

Анекдот

— Чорт забирай, це дивно, — сказав Кесвел. — Але знаєте, я, здається, дійсно згадую свою ґорику!

Р. Шеклі «Терапія»

Гомосексуальний шлюб — чи це нормально? Я переконаний, що ні. Чи слід їх легалізовувати? А от не виключаю.

У будь-якому разі я можу впевнено стверджувати, що небо на голову від цього не впаде. Я думаю, ніхто не буде сперечатися з тим, що від помилок ми людину заборонами не захистимо, і той, хто хоче зробити дурницю, її зробить. Те, що багатьом людям такий шлюб спостерігати неприємно — так, це суттєвий момент, але в сучасному суспільстві не прийнято обмежувати людину в її особистому житті з подібних причин, як, наприклад, не прийнято вказувати людині, в якій одежі їй ходити по своєму двору. Її життя — її парафія, і зі своїм уставом туди сунутися не варто.

Тепер пара важливих моментів. Зрозуміло, що коли двоє чоловіків одружуються, пробачте за каламбур, то вони розуміють, що своїх дітей в їх сім’ї не буде. А сім’ю без дітей повноцінною вважати все ж не можна. Єдиним виходом в такому випадку є усиновлення дитини. Що, відповідно, ставить два питання: «Ну і як ви це приховаєте?» і «А про дитину ви подумали?».

Отже, по порядку. Я переконаний, що те, що може існувати лише ховаючись, не має права вважатися нормальним. Тому і звичайний шлюб чоловіка і жінки, якщо пара безплідна і збирається всиновити дитину і приховати від неї (та/або від оточуючих) цей факт, я нормальним не назву. Тому перше з цих питань я вважаю докорінно неправильним. А відповіддю на нього буде: «А ніяк».

Тепер щодо дитини. Тут теж є два аспекти: як до того факту, що у дитини «батьки» — чоловіки, віднесеться сама дитина, і як до цього віднесуться оточуючі. Якщо виключити вплив оточення, то можу впевнено стверджувати, що дитина, яка з перших місяців виховувалася в такій сім’ї, сприйме цей факт не просто, а дуже просто — тобто як належне. Дещо складніше буде з тим фактом, що від дитини відмовилися її справжні батьки, однак і тут в нагоді стане вміння людської психіки «відключитись» від фактів, які не можуть бути погоджені зі світоглядом людини і діяти так, ніби-то цих фактів не існує. Та й взагалі, насправді психіка дитини значно міцніша, ніж багато хто собі думає. (Тут варто відмітити, що коли кажуть, що дитяча психіка дуже вразлива, мається на увазі емоційна вразливість, а до фактів дитина на диво стійка. Якби їй, як у розповіді Шеклі, сказали, що її вигодувало дерево, це її б ні разу не турбувало). Єдиною справді серйозною перешкодою в даній ситуації була би думка оточуючих. Діти жорстокі, вони можуть затравити дитину за значно менші особливості. Хоча при вмілому вихованні, коли батьки будуть для дитини авторитетом, суспільство не зможе переконати дитину, що вона «неправильна».

На всяк випадок ще раз уточню, що я не підтримую гомосексуальних шлюбів і навіть не можу сказати, що виступаю за їх легалізацію. Я просто хочу сказати, що, якщо у «подружжя» вистачить мудрості, то не буде від подібного шлюбу такого аж серйозного негативу, щоб він міг суттєво впливати на прийняття життєвих рішень. А якщо не вистачить, то і гетеросексуальне подружжя наламає таких дрів, що ну його.

В сучасному глобальному світі люди бояться проявляти в міжнародному спілкуванні національні особливості. Причому недарма бояться. От нещодавно Сільвіо Берлусконі висловився дуже по-італійськи. І на нього тут же з усіх боків зашикали — і свої опозиціонери, і решта європейської спільноти? Чому, питається? Невже в сучасному світі на міжнародній арені всі мають бути англо-саксонцями?

Звичайно, національні культури самі по собі несуть загрозу непорозумінь; це, в принципі, може бути небезпечно, особливо, при загострених конфліктах між державами. Але в цілком мирному спілкуванні давно «знайомих» (як знайомі між собою увесь Старий і Новий Світ) багатство національних культур лише збагачує міжнародні відносини. Більш того, не просто збагачує, а дозволяє подивитися на питання очима іншого народу, що точно буде не зайве. Бо ж погляд будь-якої цілісної культури на це питання завжди буде в чомусь дуже влучним. Скажімо, я як українець цілком можу погодитися з Берлусконі в тому, що голова держави з національної меншини — це не щось екстраординарне, а цілком робочий момент. В Україні, наприклад, головою уряду за останні роки були бурят і вірменка. І те, що Америка так танцює з приводу чорношкірого президента, а Європа її підколює, говорить про те, що Обама — це не величезний успіх Америки, а лише доволі вдала спроба нагнати Європу в тому, що тут давно є нормою. Для Америки це, безперечно, успіх, але це значить лише, що Америка в даному питанні суттєво відставала від цивілізованого світу. І те, що ми можемо собі дозволити поставитися з іронією до вибору США, говорить про те, що в чомусь у нас в країні суспільство краще облаштовано.

Тому давайте будемо українцями, італійці хай будуть італійцями, французи — французами, перси — персами, а японці — японцями. Будьмо собою — це піде на користь світу, адже в такому разі значно менше залишиться сліпих плям на очах людей, бо те, що не видно з рамок однієї культи, з точки зору іншої — очевидно.

Перш ніж приступати до написання цього запису, я провів міні-опитування серед знайомих на тему «Як Ви відноситесь до політкоректності?». Думки розділилися приблизно навпіл. При цьому, що цікаво, практично не зустрічалася позиція нейтральна — всі були або за, або різко проти.

Отже, для початку, визначимося з термінами. В цій замітці політкоректність — це набір суспільних правил, направлених на те, щоб уникати згадування про особливості тої чи іншої людини, які є незалежними від волі цієї людини і згадка про які може бути для неї образливою. Близьким є поняття толерантності, яке вимагає аналогічної поваги до, наприклад, релігійних переконань людини, які, хоч і є від неї залежними, однак признаються річчю настільки особистою, що ніхто, крім самої людини, не може виказувати судження щодо її релігійних переконань.

Виходячи з приведеного означення, аргументи «за» політкоректність досить очевидні: безглуздо ображати людину, виходячи з ознак, які від неї не залежить. Інвалід не винен, що він інвалід, негр не винен, що він негр. І походження політкоректності в цьому аспекті чітко проглядається — в другій половині XX століття людство нарешті зрозуміло, що така річ, як ненависть — ненависть міжетнічна, міжрасова або, наприклад, відчуження хворих (теж свого роду ненависть) — є неконструктивною і нічого, крім шкоди, не приносить. Ця проста думка чомусь є настільки неочевидною, що суспільству прийшлося закріплювати її на рівні табу, тому що окремі люди самі по собі не достатньо твердо переконані в тому, що ненависть потрібно викорінювати.

З аргументами «проти» трохи складіше. Почнемо з того, що політкоректність у тому вигляді, у якому вона існує зараз, є річчю формальною, хай навіть і установленою мораллю, а не прописаною в законі. А формальна річ повинна не містити внутрішніх протиріч та суттєвих протиріч з існуючою практикою в тих областях, які вона регулювати не покликана. Політкоректність утворилася в результаті деякої підміни — замість заборони образ на підставі деяких відмінностей між людьми вона забороняє згадувати про самі ці відмінності, назви яких які набули негативного забарвлення, таким чином, заносячи деякі поняття в табуйовану лексику. Оскільки самі поняття при цьому залишаються потрібними, для них підбирається евфемізм, який з часом також може стати образливим (оскільки, як правило, умови, що призвели до набуття образливого відтінку оригінальному слову, відразу не зникають). Я чув, що для поняття «інвалід» в якійсь з європейських країн уже використовують шостий чи сьомий евфемізм. Тобто політкоректність перешкоджає нормальній діяльності людей в галузі, в якій вона некомпетентна (просте спілкування) плюс регулярно утворює безглузде завдання пошуку нового слова для позначення всім відомого поняття. Гарно показав це [livejournal.com profile] lex_kravetski в своєму «кое-каком законе».

Очевидно, що формальний закон, який має протиріччя сам із собой, непридатний до застосування. Тому політкоректність, яку ми знаємо, можна сміливо викидати на смітник. Однак назвати її чисто негативним явищем рука не підіймається. Вперше людство підняло питання про те, що люди взагалі не мають сваритися. Людство до цієї думки, нарешті, доросло. І не біда, що перша спроба вирішення поставленого завдання виявилась неуспішною. Буде успішною друга, третя чи п’ята. Тому сам факт появи політкоректності мене дуже радує.

Profile

ichthuss

May 2017

S M T W T F S
  123456
78910111213
1415 16 17181920
21222324252627
28293031   

Syndicate

RSS Atom

Style Credit

Expand Cut Tags

No cut tags
Page generated Sep. 23rd, 2017 01:53 am
Powered by Dreamwidth Studios