«Я знаю одного чувака, він з 2004 року податки не платить: він довів у суді, що прокуратура — приватна структура, бо будівля зареєстрована на приватну особу.»

У відповідь на питання, чи намагалась київська влада домовитись з Донбасом минулої весни. Українцям навряд чи буде цікаво. Оригінал (рос.) тут, далі з незначною редактурою.

«Два місяці намагалась. Майже нічим іншим ці два місяці не займалась.

Змушений зробити невеликий ліричний відступ щодо української політичної культури, точніше, культури українських політичних бійок. Українські стички політичних опонентів носять характер парламентських бійок, тобто бійок з метої врешті сісти і домовитись. Битися завичай доводиться тоді, коли та сторона, на чийому боці зараз сила, категорично не бажає почути іншу сторону. В такому випадку слабша сторона влаштовує показовий мордобій, який означає: «почуйте нас!». Мета такої бійки — добитися певного (як правило, компромісного) рішення від влади.

Яскравий приклад — події у Врадіївці (а це, між іншим, Миколаївська область, південь, ніякої бандерівщини): спроба відмазати ментів після групового зґвалтування призвела врешті до штурму міліцейської дільниці місцевими жителями. В результаті цього штурму міліцію, з начальством включно, закрили в підвалі і стали чекати старше начальство (точно не скажу, обласне чи столичне). Тобто український бунт — осмислений і щадливий: хто по бєспредєлу, з тим по бєспредєлу, але рівно доти, доки старше начальство не продемонструє готовність розібратись.

Зверніть увагу: об’єктами штурмів кінця зими / початку весни 2014 року були держадміністрації. Не склади зброї, не міліційні дільниці. Хоча, здавалося б,... Тут — той самий напівістеричний месидж: ми змусимо вас нас почути, ви (влада) не будете нормально працювати, поки не поговорите з нами. Адже ніякого практичного сенсу у захоплення держадміністрації немає, це чисто символічна дія.

На цьому фоні різко виділялись два випадки: штурм Ради Криму і штурми в Слов’янську та Краматорську. Ці дві події миттєво впізнавались як чужорідні: це якісь ксеноморфи іноземці, українці так не поводяться. (Не випадково кримських загарбників українці по-народному влучно прозвали «зелёные человечки»). В Харкові штурмували ОДА (до речі, успішно), в Донецьку штурмували — це було наше, українське. В Одесі пізніше сутички призвели до трагедії 2 травня, і це теж наше, українське (ймовірно, з впливом і підігріванням зовні, але не більше). А от конкретно ці два випадки радикально випадали з загального ряду. Люди, які це зробили, не хотіли, щоб їх почули, вони хотіли силою встановити свою владу.

Read more... )

Політики, що прийшли до влади в Києві в 2014 році, варяться в українській політиці не один десяток років, і ми їх гарно знаємо. Менших любителів йти на загострення, ніж вони, знайти важко. Всю зиму 2013-2014 рр. вони працювали над однією задачею: втримати ситуацію від ескалації (і, між іншим, робили це досить грамотно і толково: там, де ситуацію можливо було втримати, вони її втримали, причому інколи навіть в випадках, які мені здавались безнадійними; в ситуації після законів 16 січня це стало зовсім неможливо). Причому стримували до такої міри навіть, що були готові, скажімо так, «злити» протест, аби лише уникнути загострення. Тому рішення про початок АТО відкладалось, поки це взагалі бул можливим. Поки недоговороздатність осіб, що захопили Слов’янськ, не стала настільки очевидною, що шансів розв’язати ситуацію переговорами не залишалось ніяких.

Окремо варто згадати наших силовиків. Взагалі-то українські силовики дуже-дуже не люблять лізти в політичні розбірки. Знають, що собі дорожче. І той факт, що міліція і армія, хоч і не зразу, пішли воювати в АТО, свідчить, що їм стало зрозуміло: відсидітися в цій ситуації не вийде, вона не має розв’язку без застосування сили.»

Ще з моїх коментарів, цього разу — недавніх. http://stzozo.livejournal.com/1173899.html

Я не дарма написав «мирний» в лапках. Протест переміг саме тому, що його координатори, серед них і опозиційні політики, зуміли стримати основну масу протестувальників від ескалації, незважающи на всі свинства режиму Януковича, стримати доти, доки ідея нарощування засобів протидії не отримала масову підтримку — пасивну підтримку абсолютної більшості маси протестувальників і активну підтримку дуже значної меншості (щонайменше 25-30%). А риторика про «мирний протест» — це спосіб такого стримування. Завдяки цій риториці і цьому стримуванню протест переміг.

(...)

Ще додам. Не знаю точно, чому там навчають на всяких американських програмах по «просуванню демократії», але у мене склалося стійке враження, що навчають там саме стримувати своїх прихильників до останнього і домовлятися. Якщо це справді так, то наші опозиціонери показали себе гарними учнями: вони добросовісно виконали це, чим, між іншим, створили нам передумови для перемоги. А те, що американці не навчають, коли потрібно від мирного протесту переходити до відвойовування свого, — цілком зрозуміло. І так само цілком зрозуміло, чому наші опозиціонери діяли по підручнику, а не імпровізували. Адже досі підручник давав цілком задовільні результати. І тому, незважаючи на те, що серед опозиції не знайшлось критичної маси людей, що були б готові взяти на себе відповідальність за скинення диктатури, необхідний мінімум політики все ж таки виконали.

Певний контингент останнім часом любить спекулювати на 5 міліардах доларів, витрачених Сполученими Штатами на «розвиток демократії» в Україні. Не знаю, як вони собі уявляють цей процес; прямо кажучи, я теж не знаю, як він безпосередньо виглядає — ніякої участі у відповідних американських заходах я не брав. Зате можу розказати, як виглядав результат. Отже:

У 2004 році, під час президентських виборів, з самого першого мітингу, з якого почався Майдан, оратори один за одним повторювали, як заклинання: ми мирні демонстранти, ми діємо виключно ненасильницькими шляхами, ми не піддаємось на провокації. За кілька місяців до виборів з’явились дві незалежні громадські ініціативи, які обидві називались «Пора», вони швидко об’єднались в одну; ходили чутки, що серед них є люди, які пройшли за кордоном підготовку щодо організації масових заходів. Фраза про «мирний протест» повторювалась настільки часто, що не почути її не мав шансів жоден учасник протестів. Ця фраза не залишалась просто словами: на будь-якому масовому заході в натовпі були присутні люди, готові зупинити будь-яку спробу ескалації ситуації. У відповідь на кожну спробу підбурити людей на насилля або хоча б на хуліганство одразу ж з’являлись люди, які оголошували озвучену пропозицію провокацією і казали присутнім відсторонитись від подій, а в деяких випадках і активно їм перешкоджати. Пояснювалось це тим, що про протестувальників судитимуть за найгіршими їх представниками.

Це повторювалось стільки разів, як на словах, так і на ділі, що звичайні учасники самі включились в цю гру. Коли в 2004 якісь люди запропонували штурмувати Верховну Раду і полізли через паркан, активісти скандуванням «Три кроки назад!» відвели натовп від паркану. Коли була загроза, що люди полізуть кудись битися, організатори превентивно виставляли кордон для захисту міліції (!) від протестувальників. Якщо десь ситуація ставала гарячою, знаходився хтось з організаторів, який одразу ж говорив з протилежною стороною і намагався знайти задовільний компроміс.

В результаті склалась ситуація, коли практично нереальним є спровокувати якусь маргінальну групу протестувальників на дії, які дадуть потрібну картинку для виправдання розгону протесту. Це означає, що відхід від рамок «мирний, законний протест» відбудеться тільки в тому випадку, якщо з таким характером незгодна не маргінальна частина протестувальників, а основна маса. Це також означає, що у влади не залишається варіанту «зробити картинку, під шумок турнути всіх, прирівнюючи їх до радикалів». Влада змушена мати справу з великою і організованою масою, яка тримається в спільних рамках. В такій ситуації влада змушена або неспровоковано застосовувати силу проти протестувальників, або домовлятися. Перший варіант чудово показує who is who, тому найбільш прийнятним для влади виявляється, як правило, другий варіант.

Це чудово видно на прикладі київського майдану. 22 листопада був організований мирний протест. 30 листопада влада задіяла непропорційну силу, отримавши в результаті масові протести. Формально кажучи, мітинги 1 грудня були незаконними — діяла судова заборона на масові заходи в центрі Києва. Однак у організаторів не було варіантів: або вони проводили мітинг в рамках мирної громадської непокори (свідомого порушення законів як недостойних), або ж населення самопливом влаштувало б безлади, оскільки терпіти люди не стали б. Від спроби штурму Банкової організатори рішуче відмежуались, закликали зробити це решту протестувальників, і доклали зусиль, щоб припинити цей штурм. Таким чином, незважаючи на те, що наступні півтора місяці активістів залякували, викрадали, відкривали кримінальні справи тощо, натовп стримувався і стримував гарячі голови від будь-якої ескалації. В такій ситуації прийняття законів 16 січня знову стало неспровокованою агресією з боку влади: ніякої загрози для людей Майдан не являв. Через цю агресію людей стало неможливо утримувати в мирних рамках, хоча організатори і спробували це зробити 19 числа. Майдан з саморобною нелетальною зброєю (так, я знаю про коктейлі Молотова. Від них за всі 1,5 місяці протистояння не загинув жоден міліціонер) взявся вимагати від парламенту відмінити закони.

Якби організатори не стримали людей 1 грудня, ми б мали в Києві те саме, що зараз маємо в Слов’янську: купку озброєних маргіналів, яких не хочуть ні місцеві жителі, ні влада, яких потроху виловлюють силовики. 19 січня ситуація була зовсім інакша: всі можливості мирного протесту були вичерпані, і перехід до силового протистояння мав таку підтримку, яку він ні за яких обставин не отримав би 1 грудня.

Підсумовуючи: спасибі, звісно, американцям за їх мільярди. Але було б ще краще, якби вони були використали бодай один з цих мільярдів в Донецьку та Луганську. Думаю, люди Донбасу змогли б отримати сьогодні набагато більше, ніж те, що вони отримають в результаті, і, головне, без загиблих.

Одразу зауважу, що я страшенно радий, що народився в країні, де люди не хочуть жити при диктатурі. Проясню також свою позицію щодо інтеграції з ЄС: я є прихильником євроінтеграції, в тому значенні, що Україна має бути Європою і бути з Європою. Саме тому я противник входження в Європейський Союз та інші подібні бюрократичні організації. Мене, відповідно, абсолютно не цікавлять події навколо підписання чи непідписання цих угод. На Майдані я виявився несподівано для самого себе, після подій суботньої ночі, тому що з того моменту питання уже стоїть не про підписання якихось угод, а про диктатуру в прямому розумінні слова: про владу, яка переслідує і залякує політичних опонентів.

У мене є сильне враження, що із різниці між чисельністю першого євромайдану (за асоціацію з ЄС) і другого (проти побиття мітингувальників Беркутом) щонайменше, десятки відсотків складають люди, які, як і я, не вийшли би на підтримку асоціації, але спроб залякування терпіти не стали. Тому надалі я не писатиму нічого про євроінтеграцію, а говоритиму лише про цілі, спільні для таких людей і для прихильників асоціації — а саме, про боротьбу з диктатурою.

Так от. Мені сильно не подобаються настрої в стилі «разрушим до основанья, а затем...». Звісно, є велика спокуса повиганяти регіоналів звідусіль, але такі настрої, навіть якщо їх вдасться реалізувати — прямий шлях до чергового «розчарування в Майдані». Вони спираються на популярний, але наївний міф про те, що «от змінимо владу на народну і заживемо». Не вийде. Наше життя — це наша відповідальність, і більше нічия. Ніяка влада не влаштує наше життя так, як це потрібно нам, ми це маємо зробити самостійно. Проголосувати один раз так, щоб більше не довелося захищатись від спроб узурпації влади — нереально. Тому потрібно одразу налаштуватись на копітку і щоденну працю з відстоювання своєї гідності. Вирішувати кожну конкретну проблему окремо. На даний момент перед нами постала проблема: спроба залякування людей репресивними органами. Запобігти цьому (тією мірою, якою ми взагалі можемо цьому запобігти) можна одним цілком очевидним шляхом: добитися покарання винних у відданні та виконанні злочинних наказів. Тому список пріоритетних цілей мені вбачається таким:

1. (програма-мінімум). Звільнення всієї силової вертикалі від міністра внутрішніх справ до безпосереднього керівника «Беркуту», а також (обов’язково) кримінальна відповідальність тих, чию вину вдасться достовірно встановити.

2. (програма-максимум). Додатково: політична відповідальність прем’єр-міністра та президента, тобто відставка (або імпічмент).

Всі інші цілі (з них особливо голосно обговорюють перевибори ВР) можуть носити тільки допоміжний, тактичний характер. Особисто я не бачу, як перевибори ради наближають реалізацію програми-мінімуму, тому мені видається, що розмовляти про них — це просто товкти воду в ступі. Можливо, тут я помиляюсь. Але от чому під Генпрокуратурою не стоїть, щонайменше, десятитисячний мітинг, мені незрозуміло. Це, здається, перше, що потрібно було б зробити, якщо рухатися за програмою-мінімумом. Саме питання відповідальності силовиків повинно бути в центрі нашої уваги, все інше — другорядне.

В розмові про спільні блага кілька разів прозвучала теза, що люди платять лише з урахуванням того, що можуть отримати по голові у випадку неоплати. Натомість, моя теза полягає в тому, що значна кількість людей платять, тому що вважають це правильним, а не під будь-якою загрозою.

Давайте розглянемо різницю між цими моделями і подивимось, наскільки вони співпадають з емпіричними даними. Якщо люди платять з остраху, це означає, що будь-хто, хто оцінює можливу загрозу від санкцій за несплату як зовсім незначну, не будуть в деяких випадках платити. Зворотний зв’язок в системі виглядатиме таким чином: хтось не заплати, отримав на горох, про це стало відомо, інші потенційні неплатники виправили свої оцінки ризиків і надалі платять. Отже, в такому випадку, якщо ми маємо на руках факт практично повної відсутності неплатників, це означає, що повинно мати місце одне з двох:

  • або всі пасажири, включаючи схильних до ризику, від початку оцінюють загрозу отримати в табло як занадто високу;
  • або має набути широкого розголосу принаймі один випадок застосування санкцій до неплатника, який переконає інших пасажирів.

Натомість маємо ось що: особисто моя оцінка шансу успіху безкарно не заплатити, якщо не мати намір проїхати безкоштовоно саме цього разу, а просто планувати принагідно уникнути оплати при сприятливих обставинах — «дуже високий». Приміром, можна на задньому сидінні взяти п’ятірку у сусіда, мовби з тим, щоб заплатити за двох, а коли він вийде (зазвичай це трапиться одразу після зупинки), віддати водію його п’ятірку як мовби від себе. За час плутанини можна давно сховатись в метро. За таких обставин я хоча і можу погодитись, що моя оцінка низької ймовірності отримати по шиї, можливо, помилкова, але я абсолютно впевнено можу стверджувати, що чимало (одиниці або десятки відсотків) пасажирів так само, як я, оцінюють цю ймовірність як дуже низьку. Тобто перший пункт не виконується.

Що стосується другого пункту, то, як я говорив, мені відомий тільки один випадок неоплати, про який я колись читав на форумі, причому, наскільки я знаю, ніяких негативних наслідків для неплатника не настало. Іншими словами, цей випадок мав би, навпаки, ще більше переконати пасажирів, що принагідно не заплатити можна цілком безпечно. Тобто другий пункт не виконується також. Тому я не можу розцінити тезу «всі пасажири платять, тому що оцінюють загрозу санкцій як суттєвішу за можливий виграш» інакше, як цілковито помилкову.

Звертаю увагу, що в цій ситуації відсутнє особисте знайомство контрагентів, яке часто вважають необхідною умовою для того, щоб щось могло подібним чином працювати «на довірі». Це все означає, що коло застосовності підходу «гомо економікус», навіть якщо воно і відмінне від нуля, неможливо окреслити наперед, тобто можливість отримання корисних результатів з цієї моделі, які б адекватно передбачали реальність, вкрай сумнівна.

В розмові про спільні блага у [livejournal.com profile] stzozo я навів приклад який, мені здається, може бути цікавим читачам мого журналу. Нижче приводжу адаптований і розширений варіант мого коментаря.

Спроба описувати економічні рішення людини на моделі homo oeconomicus наперед приречена на невдачу. Людина зовсім не «максимізує прибутки». Серед її мотивів є величезна кількість таких, які ніякими моделями описати не вийде. Скажімо, потреба в самоповазі може бути достатнім рушієм, щоб зорганізувати структури, які, здавалося б, взагалі не можуть утворюватись людьми, якщо виходити з того, що вони прагнуть лише до покращення власного матеріального становища.

Я вже кілька років щоденно добираюсь до Києва попутками. Автомобілісти, хто їде з Вишгорода на Київ, беруть попутників по 5 грн з носа (ціна маршрутки — 4.50). При цьому розплачуватись прийнято в кінці поїздки, перед виходом. Відповідно, у водія немає ніякого способу захиститись від неоплати — ніщо не заважає пасажиру просто встати і вийти. Іншими словами, довіра водіїв до пасажирів — спільне благо, ним користуються всі, а зруйнувати його може будь-який недобросовісний пасажир, який про нього не турбується. Так ось, за ті декілька років, що я їжджу попутками, я спостерігав, щонайменше, кілька тисяч випадків, коли людина розплачувалась, і жодного, щоб хтось не заплатив. Заради справедливості відмічу, що про такі випадки (точніше, випадок) я читав на міському форумі, але у будь-якому разі ми можемо впевнено стверждувати, що ймовірність натрапити на неплатника у водія суттєво нижча за 0.1%. Наголошу — це у випадку, коли пасажиру рівно нічого не загрожує за неоплату.

Я переконаний, що саме подібного плану довіра і призвела до можливості побудови суспільства, як ми його знаємо. Без нього взагалі не почалась би торгівля і, відповідно, розподіл праці.

Щоб два рази не вставати, розповім про ще одне спостереження щодо попуток. В нічний час тариф переважно складає 10 грн з людини. Але при цьому в годину пік, коли вибудовується черга в десятки людей, більшість водіїв все одно везуть за 5 грн. Незважаючи на те, що (принаймі, в вечірній пік) кожен водій, хто запропонує хай навіть і 10 грн, не поїде порожнім. Висновків робити не буду.

А ви вважаєте образливим гумор про блондинок, альтистів, негрів, гомосексуалістів, реднеків і т. д.?

Як на мене, є кілька можливих ситуацій:

  1. Людина, яка входить до такої категорії, точно знає, що в неї немає стереотипних недоліків цієї групи. Такій людині немає ніяких підстав ображатись на анекдот.
  2. Людина справді має стереотипні недоліки, які висміюються в жарті. Такій людині ображатись не варто.
  3. Жарт чіпляє людину за живе — їй приписується і висміюється те, що вона старанно виправляє, але або не впевнена в результаті, або не впевнена, що результат оцінений оточуючими, і тому будь-яка критика, в т. ч. жарти, сприймаються болісно.

З моєї точки зору, 1 і 2 пункти взагалі не можуть слугувати аргументами проти подібних жартів. В третьому випадку, строго кажучи, людині теж ображатись не варто було б, але зрозуміло, що це може бути складно. Тому, як особиста поступка людським труднощам, я можу уникати таких жартів у колі людей, яких вони можуть зачепити. Однак це не означає, що я вважаю ці жарти недопустимими взагалі. Також я не вважаю нормальною вимогу утримуватись від таких жартів з апеляцією до широкого кола можливих «постраждалих». Особиста поступка надається особисто.

Вони — це закони.

Приблизно так, схоже, уявляють правове поле більшість населення нашої країни. Проблема тільки в тому, що закони ніде і ніколи не працюють. Працюють люди.

Словник нам каже, що закон — це загальнообов’язкове правило поведінки, прийняте законодавчим органом у встановленому порядку. Це визначення нічого не говорить нам про те, яким чином це правило «працює», тому пару слів про те, як взагалі можуть працювати правила. Насамперед, зауважимо, що для кожної ситуації у її учасників є деякий погляд, як вона мала б розвиватись. І розвиток ситуації завжди проявляється як урегулювання та узгодження цих поглядів. Точніше навіть, цей процес якраз в цьому і полягає, він повністю визначається намірами учасників; будь-які зовнішні фактори становитимуть, як максимум, інструмент в цьому процесі. Те, в чому люди згодні, вони одразу приймуть як правило співдіяльності, на те, в чому мають розходження, шукатимуть згоду більш високого порядку (наприклад, арбітраж: люди можуть мати різну думку щодо того, як правильно повестися в даній ситуації, але можуть погодитись діяти згідно з рішенням авторитетного арбітра). Це правило діє незалежно від того, чи подобаються одне одному учасники, чи збираються вони діяти кооперативно, чи, навпаки, готові горлянки одне одному перегризти. Ось уривок зі спогадів ветерана 2 світової: Read more... )

Останніми днями кілька разів зіткнувся з нерозумінням різними співрозмовниками (наприклад: раз, два) щодо одного цікавого моменту, і мені здається, його варто роз’яснити окремо.

Будь-яка інституція, будучи складеною з людей, обов’язково діятиме так, як потрібно цим людям. Будь-яка система контролю за інституцією також діятиме в своїх інтересах і, до того ж, буде малоефективною. Спроба особисто проконтролювати інституцію також буде малоефективною як через обмеженість наших знань, так і через те, що по об’єму роботи подібна інспекція доволі близька до самої контрольованої операції. Фактично, єдиним хоч скільки-небудь дієвим механізмом забезбечення виконання сторонніми людьми того, що нам потрібно, без опори на довіру до когось, є особистий силовий примус. Але цей спосіб абсолютно неприйнятний навіть з чисто практичних міркувань: жодна людина не зможе особисто контролювати примусом інших людей більш-менш значний проміжок часу — хоча б тому, що їй потрібно інколи спати. Тому єдиним можливим варіантом співіснування та взаємодії в суспільстві є довіра до інших людей. Найбільшим дивом при цьому є те, що вони її часто виправдовують.

З вищесказаного очевидно, що саме довіра до незнайомих людей є цілковито невід’ємним елементом побудови суспільства. Без неї людям довелося б сидіти кожному в своїй печері і особливо не висовуватися. Перехід до цивілізації відбувся саме завдяки тому, що люди виявили, що одне одному можна довіряти. Більш того, ріст цивілізації незмінно пов’язаний саме з можливістю і практикою все більшої довіри до незнайомців.

Звісно, ця ситуація зовсім не така пласка, як можна подумати з попереднього абзацу. Ми довіряємо різним людям (і різним інституціям) різною мірою, і завдання облаштування суспільства значною мірою і полягає в механізмах перерозподілу довіри. Приміром, ми довіряємо суду більше, ніж контрагенту — це дозволяє нам укласти з ним договір і розраховувати на його виконання, оскільки у випадку нечеснрї поведінки контрагента ми можемо звернутись до суду. Довіра до керівництва якого-небудь ОСББ базується на довірі до сусідів. Довіра людині, яка прийшла найматися, може базуватися на довірі до органу сертифікації, який підтверджує її кваліфікацію. Прикладів можна приводити сотні, можна навіть скласти деяку їх класифікацію, але головне не це. Головне те, що людям, по-перше, необхідно довіряти, по-друге, їм можна довіряти.

Виникає питання: на підставі чого можна довіряти незнайомим і малоконтрольованим людям? На це питання легко відповісти, переформулювавши його таким чином: на яких підставах незнайомі люди можуть довіряти мені? Read more... )

Всім дуже рекомендую презентацію Володимира Золоторьова ([livejournal.com profile] vzua) про демократію, державу та податки, шаблони поведінки, кризи, суспільні та особисті блага, право, владу та конституціювання, установчий процес і знову про демократію. Там, правда, три частини по півгодини, але, повірте, воно того варте. У кого не вистачить терпіння — подивіться хоча б першу частину.
Пропоную поправку до Конституції. Якщо на президентських виборах пункт «проти всіх» (не плутати з жертвою генетичних експериментів політтехнологів) набирає більше половини голосів виборців, наступні п’ять років ми живемо без президента.

Почитав у [livejournal.com profile] noddeat про «тупих клієнтів», які задовбали нетупих офісних робітників, і згадав, що у мене за кілька днів до того виникала аналогічна думка з приводу іншої історії.


«Работаю в саппорте местного провайдера. Однажды пришло мне такое письмо:

Здравствуйте, %name% — к сожалению, не знаю, как по отчеству. Знаете, у меня в ходе сложившейся ситуации возник ряд вопросов:

Почему ваша организация не защищает своих клиентов от вирусных программ и от различных «умельцев» по части пакостей в интернете? Разве нельзя при регистрации сразу устанавливать на компьютеры пользователей антивирусные программы и подключать их к серверу автоматического обновления? Почему я второй день сам, в одиночку «барахтаюсь» в этой ситуации?

Почему ваши операторы на телефоне ##-##-## не могут понятно объяснить, что надо делать в критических ситуациях? Почему нет оперативной связи с техническим персоналом? Я не смог связаться напрямую со специалистами, только по заявке через оператора, а это длится часами — отвратительный сервис! Почему надо так долго слушать музыку и магнитофонную запись автоответчика?

Почему всё так долго, неудобно, непонятно? На всех сайтах надо часами регистрироваться, а потом стараться запомнить все эти логины, пароли, имена? Без этих игр в храбрых советских разведчиков никак нельзя?

Почему нельзя сделать небольшое окно 1 на 2 см, в котором в течении всей работы компьютера будет отображаться стоимость текущего соединения в рублях? Можно также создать окно информации, что открылись какие-то вкладки-паразиты, о которых узнаёшь, только когда выходишь из интернета? Может, это и есть те самые «вирусы»?

Знаете, я вот сейчас пишу вам эту записку, а внутри такой мутный осадок раздражения, потому что мне неприятно писать вам всё это, но я вынужден это делать... Я думаю, что профессионалам должно быть стыдно получать вот такие письма от клиентов. И что самое паршивое в этой ситуации — я не уверен, что получу от вас быструю и эффективную помощь...»

От що я скажу: клієнт правий стовідсотково, до останнього слова. Єдине, його претензія дещо не за адресою — він не знає (та і не зобов’язаний знати) особливостей внутрішньоайтішного розподілу праці. Проблема, насправді, дуже глибока і пов’язана з відсутністю на ринку комплексного продукту для користувача. Є окремі продукти під окремі завдання, а разом подружити їх до потрібної міри, щоб вони складали одну систему, ще не вдалося. (Можливо, щось подібне реалізоване в Маках, не знаю. З Маками я стикався рівно один раз, в Бельгії, і більшість зусиль пішло на війну з бельгійскою розкладкою клавіатури та незвичною плутаниною між запуском програми та переключеннями між програмами. Розібратися я так толком і не розібрався, хоча те, що мені треба було — зробив, а от ставити оцінку макам я не візьмусь). Антивірус не ставиться в комплекті з налаштуванням доступу до Інтернету. Централізована реєстрація на сайтах в зародковому стані. Автоматично поставити аддон до браузера, який би зв’язувався з біллинг-центром провайдера і відображав стан рахунку зараз не можна — провайдери не роблять таких аддонів, справедливо вважаючи, що мороки з цією затією буде більше, ніж толку від неї.

Але це все не проблеми клієнта — це проблеми айтішників. Проблеми, які поки що не можуть бути вирішені через неймовірну складність сучасних комп’ютерних систем, яка не йде ні в яке порівняння зі складністю інших систем, створених людиною. Ну що ж, електроніка теж колись була немислимо складною, а зараз 30000 транзисторів процессора 8086 виглядають просто смішно — люди навчилися добиватися стабільної та ефективної роботи значно більш складних електронних систем. Тому залишається сподіватися, що з ринком програмного забезпечення рано чи пізно відбудеться те саме, і людині не потрібно буде компонувати щось своє з окремих продуктів, а можна буде просто купити пакет софту для домашнього вжитку.

Одним із найбільш холіварних питань, які мені доводилось зустрічати в інтернет-дискусіях, є різні варіації на тему «чи можна катувати людину, якщо відомо, що це допоможе врятувати ціле місто/країну/світ». Дам свій варіант відповіді, який, щоправда, оригінальністю не відзначається.

Якщо порушення загальноприйнятих норм права по відношенню до людини здатне врятувати багатьох, то, на мою думку, людина, яка може порушити ці права, може прийняти рішення під свою відповідальність. В прямому сенсі слова. Тобто, якщо я знаю, що якщо я зараз застосую катування до терориста, то зможу врятувати місто, то я можу або а) не застосовувати катування, або б) застосувати, після чого здатися владі під суд. Насьогодні в більш-менш цивілізованих країнах покарання, як правило, не перевищує собою злочин. Тому, якщо я не готовий заради порятунку міста сісти у в’язницю, я не маю морального права застосовувати катування до іншої людини. Саме перевірка на своїй сорочці у цьому питанні є найточнішою.

Це з точки зору моралі самого правопорушника. Тепер з точки зору суспільства: чи обґрунтованим є в такому випадку звичайне покарання за правопорушення? Я переконаний, що так. Порушник, коли йшов на це, знав «правила гри» і був до цього готовий. Слід також не забувати, що в будь-якому суспільстві зустрічається достатньо людей, яких утримує від протиправних дій тільки покарання за них — такі люди дуже швидко перейдуть до широкого практикування катувань, як тільки їм знайдеться формальне виправдання. Тому, хоча застосування звичайного покарання до такої людини я вважаю несправедливим, ще більш несправедливим, але вже по відношенню до катованих, я вважаю послаблення в цьому питанні.

В дискуссії у [livejournal.com profile] taki_net сформулював своє відношення до писаних законів, аж самому сподобалось. Виношу до себе в журнал.

Отже, я підкоряюсь закону тому, що (і лише тою мірою, доки) вважаю його вираженням абсолютної справедливості, що сформульоване авторитетним джерелом, яким для мене є суспільство. Відповідно, звідси випливають випадки, в яких я вважаю припустимим не підкорятися закону: тоді, коли суспільство для мене перестає в деякому питанні буди авторитетним джерелом поняття про справедливість, і при цьому я не маю інших підстав (скажімо, особистих авторитетів чи власних роздумів) вважати, що той закон відображає абсолют справедливості. В цьому випадку окремий закон стає для мене лише правилом гри, не більше того.

А тепер, в світлі попереднього запису, я хотів би поставити таке запитання: а які взагалі можна у нас в країні влаштувати суспільні роботи, щоб на них пішли? Ну тобто ось є людина, приміром, колишній офісний працівник, її звільнили, у неї ще є гроші на місяць-два. Припустимо, що потреба в спеціалістах її профілю зменшилася і роботу по спеціальності їй знайти не вдасться. Факт в тому, що у нас в країні значна частина населення має досить ліве мишлення, щоб замість того, щоб піти драїти туалети і заробляти на проживання, піти громити вітрини. Тому ось питання: яку можна запронувати людям роботу, щоб вона була а) прийнятною для значної частини звільнених, б) хоча б деякою мірою суспільно корисною, в) могла виконуватися без попереднього довгого навчання, г) була потрібна в такому об’ємі, щоб нею можна було зайняти, принаймі, відсотки населення країни? В часи Великої Депресії такою стала робота з будівнитства інфраструктури. Зараз я маю деякі сумніви щодо пункту а) по відношенню до цього варіанту, хоча точно сказати не візьмусь. Які є ще ідеї? ВПК не пропонувати.

Останнім часом все більше чути розмов про явні та приховані масові звільнення робітників різними підприємствами. Що, звісно, викликає незадоволення всієї тієї більшої частини населення країни, яка працює за наймом. З цього приводу лунають заклики різної міри радикальності, аж до вимог націоналізації підприємств чи заборони звільнень з одного боку та вимог не вмішуватися в економіку взагалі з іншого. Як краще поводитися в цій ситуації державі?

Відомо, що причинами кризи є перекоси в економіці, що накопичилися за деякий час і мусять бути виправлені. Будь-які перекоси у сфері виробництва чи послуг призводять і до перекосів у сфері зайнятості. Економіка виходить з кризи тоді, коли диспропорції у розподілі ресурсів долаються. Отже, міграція трудових ресурсів є необхідним елементом у виході з кризи.

Ринок праці — ринок доволі специфічний. Йому властиві деякі незвичні для інших ринкових галузей особливості, наприклад, деяка інертність продавців (населення любить стабільність і неохоче змінює щось в сфері своєї зайнятості) або так званий «ефект храповика», який полягає в тому, що ціна на цьому ринку зменшуватися фактично не може. В таких умовах швидкої перебудови структури зайнятості можна досягти тільки досить суттєвими змінами ринку. Конкретно це можуть бути а) масові звільнення б) суттєве пониження реальних доходів робітників неефективних напрямів (тобто суттєва інфляція при збереженні номінальної зарплати) або в) підняття загальноприйнятого по країні рівня добробуту таким чином, щоб поточний рівень добробуту працівників неефективних галузей перестав їх задовільняти. Ще раз підкреслю, що одного того, що десь платять більше, не буде достатньо для переформатування ринку — крім позитивної мотивації потрібна і негативна (зниження доходів або їх відставання від прийнятого рівня). Варіант «в» в умовах кризи розглядати сенсу немає, тому розглянемо перші два. Тим більше, що вони багато в чому схожі, а в граничному випадку варіант «б» переходить у варіант «а» (коли на знижений дохід прожити нереально).

Очевидно, що в таких умовах слід заохочувати перехід робітників в іншу область діяльності. Перешкоджання такому переходу призведе лише до затягування кризи. Найочевидніший спосіб такого заохочення — це допомога в перекваліфікації робітника. Форми цієї допомоги можуть бути різними, наприклад, дотації підприємствам, які влаштували до себе на роботу працівника і взяли на себе зобов’язання з його навчання новому видові діяльності.

Ну і пара слів про кейнсіанство. Збільшення державних витрат призводить до половинчастого перерозподілу трудових ресурсів: відтік робітників з неефективних областей буде, а можливості набрати цих робітників в ті області, де вони були б корисними, знижуються. Тут слід керуватися наступною логікою: безробіття — це симптом хвороби. Лікувати симптом можна тільки в тому випадку, коли він сам складає безпосередню загрозу організму. Температуру в 40°C потрібно збити, бо вона становить загрозу. Температуру в 38°C збивати не можна, тому що вона потрібна організмові для ефективної боротьби з інфекцією. Аналогічно, вдаватися до державної організації масової зайнятості можна лише тоді, коли безробіття починає утворювати суттєву загрозу соціального вибуху. В іншому випадку краще перехворіти швидше.

AOL вчергове вирішила прорекламувати jabber, ну що ж, приєднаюсь.

Отже, для тих, хто не в курсі: Jabber (XMPP) - відкритий розподілений протокол миттєвих повідомлень. Потрібен для того ж, для чого і аська, проте має суттєві плюси. Із основних:

1. Протокол відкритий. Це означає, що жодна компанія не може якимось чином обмежити використання цього протоколу. Будь-хто може написати свій власний jabber-клієнт або jabber-сервер. Багато з цих клієнтів доступно безкоштовно.

2. Протокол розподілений. Це означає, що функціонування системи підтримується тисячами серверів по всьому світу, і відмова одного з них ніяк не позначиться на роботі інших. Іншими словами, так само, як і для електронної пошти, для роботи зв'язку обов'язково лише, щоб працював сервер, до якого підключаєтесь ви та той сервер, до якого підключається ваш співрозмовник.

Тепер деталі. Якщо у вас є аккаунт на лівжурналі, на гуглі чи на яндексі або у вас стоїть QIP Infium, то у вас уже автоматично є jabber-аккаунт. Адреса jabber складається з імені користувача та імені домена, написаних через знак "@". Наприклад, мені належить jabber-адреса ichthuss@livejournal.com .Крім того, існує багато серверів, на яких jabber-аккаунт можна безкоштовно створити.

Для доступу до серверів jabber підійдуть як клієнти вищезгаданих систем (QIP Infium, Google Talk, Я.Онлайн), так і багато сторонніх клієнтів (Gajim, Jajc). Деякі з популярних клієнтів вміють працювати одночасно і з аською, і з жаббером (Miranda, Pidgin, той самий QIP Infium). Крім того, деякі сервери підтримують можливість ICQ-транспорту, тобто такого режиму, коли ви приєднуєтеся до jabber-сервера, а сервер від вашого імені підключається до ICQ і дозволяє спілкуватися з усіса вашими ICQ-контактами. Такий режим має ту перевагу, що у випадку чергової зміни протоколів аськи не знадобиться оновлювати програми, достатньо буде зачекати, доки це зроблять на сервері.

Насамкінець зауважу, що я не описав і десятої долі того, що пропонують різні jabber-сервіси - це і голосове спілкування, і шифрування переписки, і багато іншого. Той самий livejournal, наприклад, може повідомляти про нові коментарі і дозволяє писати пости до журналу безпосередньо із мессенджера (що я, власне, зараз і роблю). Так що до наступного разу, як впаде аська, я чекаю всіх на зв'язку в джаббері. Ще раз нагадую свою адресу: ichthuss@livejournal.com

Коли моя мама була ще маленькою, вона одного разу затіяла гратися з сірниками. Її тато (мій дідусь) замість того, щоб відібрати у неї сірники, спокійно спостерігав за цим доти, доки дитина не обпекла пальці. Після цього мама з сірниками більше не гралася.

Бувають ситуації, коли природне бажання уникнути погіршення положення заводить ситуацію в глухий кут. Якщо покривати якісь негарні вчинки людини, найімовірніше, вона таких вчинків робитиме все більше. Якщо дитину старанно оберігати від усіляких хвороб, вона якраз стане до хвороб дуже уразливою, бо в неї не виробиться імунітет. Якщо приховувати уразливості у програмному забезпеченні, то про них знатимуть лише хакери, і користувачі програм залишатимуться беззахисними. В таких патових ситуаціях єдиним нормальним рішенням буде піти на загострення ситуації. На практиці це означає, що потрібно буде зробити всім гірше, або, принаймі, зробити комусь гірше, не покращивши безпосередньо нічиє положення. Закласти людину за просто так. Дати дитині заразитися. Випустити публічний експлоїт, який дозволить використовувати уразливість програми. Загострити, врешті-решт, в’ялий конфлікт, котрий заважає жити всьому колективу, але розв’язати який ніхто на себе сміливості не бере.

Відношення до такого вчинку може бути різне: «дитину не бережуть», «стукачі», «через вас, паразітів, всякі тринадцятилітні придурки мені сервери позаражали троянами». Але треба признати, що лише така поведінка дає шанс нормалізувати ситуацію.

UPD Ще приклад — інформація про шкоду паління сама по собі шкодить здоров’ю за ефектом плацебо, але відмова від такого інформування знову ж таки заводить ситуацію в глухий кут.

На лайтбоксах ескалаторів станції Політехнічний інститут з’явилася соціальна реклама, виконана на високому професійному рівні. Ну, тобто, зазвичай, коли бачиш соціальну рекламу, зразу видно, що сусідні, комерційні оголошення зроблені по-серйозному, а от ця, соціальна — зроблена так собі. А та нічим не виділялася з-поміж комерційних, чим одразу звертала на себе увагу, бо для соціальної реклами в нашій країні це рідкість.

Так от. Придивився я, хто ж цю рекламу влаштував — і точно: спілка молодих християн україни. Конкретно про цю організацію я раніше не чув, але й до того, як побачив, хто ж рекламодавець, міг закластися три до одного, що рекламу дала якась християнська община, найімовірніше — протестантська.

У Вишгороді є община п’ятидесятників, яка регулярно організовує свята для дітей та молоді в центрі міста — інколи приурочені до якого-небудь державного свята, інколи просто так. Добре всім: молоді та дітям є, де розважитися, муніципалітету одною проблемою менше, церкві — можливість себе показати на ділі, суспільству — яке-не-яке, а виховання (на цих святах не рідкість акції на кшталт обміну цигарок на чіпси, різні навколоспортивні змагання та ін.)

Я думаю, більшість погодяться, що те, що вони роблять — речі правильні. Але відмінність між ними та рештою населення в тому, що населення знає, що треба робити, і сидить, а протестанти — знають і роблять. Мені здається, що саме цієї деталі західноєвропейської культури (а протестанти, безумовно, носії саме цієї культури) нашому народу бракує в першу чергу.

Profile

ichthuss

May 2017

S M T W T F S
  123456
78910111213
1415 16 17181920
21222324252627
28293031   

Syndicate

RSS Atom

Style Credit

Expand Cut Tags

No cut tags
Page generated Sep. 19th, 2017 03:09 pm
Powered by Dreamwidth Studios