А от мені цікаво, ті, хто потирають руки в очікуванні розпаду Росії, гарно пам'ятають, чим подібний розпад закінчився для України трохи менше 100 років назад?
Лопатніков ([livejournal.com profile] sl_lopatnikov) розродився цілою серією постів, в яких доводить, серед іншого, що гібридні автомобілі - це просто спосіб впарити споживачу менш потужну машину за більші гроші. Мені ця логіка сподобалась, і я вирішив продовжити подібні оцінки.

Сьогодні я купив батарейку. Звичайну 9-вольтову лужну батарейку. Батарейка мені потрібна, звісно, виключно як джерело електроенергії. Лужна 9-вольтова батарейка має ємність приблизно 650 мА·г. Запасена в ній енергія рівна 9 · 0,65 = 5,85 Вт·г = 0.00585 кВт·г. При ціні 35 коп/(кВт·г) її вартість становить приблизно 0,0020475 грн. Отже, заплативши за батарейку 15 грн, я переплатив за електроенергію приблизно в 7300 разів. Окрім того, прокляті капіталісти, на додачу до електроенергії по капіталістичній ціні, впарили мені в нагрузку непотрібну мені залізяку, яку, до всього, не можна просто так викинути, а потрібно морочитись з утилізацією.

От я і думаю: як мене так надурили?
Пропоную поправку до Конституції. Якщо на президентських виборах пункт «проти всіх» (не плутати з жертвою генетичних експериментів політтехнологів) набирає більше половини голосів виборців, наступні п’ять років ми живемо без президента.

Чи можна сказати, що подружня зрада руйнує шлюб? Якщо коротко, то, НМД, ні. Не можна зруйнувати те, чого і так немає. Якщо дошка розсипається від дотику, то вона і до дотику була трухлою. Могильні черв’яки не вбивають людей, так само як не вбивають їх трупні плями. Якщо в межах деякого союзу можлива подружня зрада, то цей союз уже не є подружжям. Можливо, колись він подружжям і був, але на момент зради сім’ї як такої вже немає; зрада лише фіксує статус кво.

Це, власне, відноситься до зради не лише подружньої.

У одного хлопчика тато і мама були чоловіками. Вони постійно мінялися місцями, і хлопчик не знав, кого як називати. І дуже заздрив дівчинці з сусіднього класу, бо в неї були дві нормальні мами.

Анекдот

— Чорт забирай, це дивно, — сказав Кесвел. — Але знаєте, я, здається, дійсно згадую свою ґорику!

Р. Шеклі «Терапія»

Гомосексуальний шлюб — чи це нормально? Я переконаний, що ні. Чи слід їх легалізовувати? А от не виключаю.

У будь-якому разі я можу впевнено стверджувати, що небо на голову від цього не впаде. Я думаю, ніхто не буде сперечатися з тим, що від помилок ми людину заборонами не захистимо, і той, хто хоче зробити дурницю, її зробить. Те, що багатьом людям такий шлюб спостерігати неприємно — так, це суттєвий момент, але в сучасному суспільстві не прийнято обмежувати людину в її особистому житті з подібних причин, як, наприклад, не прийнято вказувати людині, в якій одежі їй ходити по своєму двору. Її життя — її парафія, і зі своїм уставом туди сунутися не варто.

Тепер пара важливих моментів. Зрозуміло, що коли двоє чоловіків одружуються, пробачте за каламбур, то вони розуміють, що своїх дітей в їх сім’ї не буде. А сім’ю без дітей повноцінною вважати все ж не можна. Єдиним виходом в такому випадку є усиновлення дитини. Що, відповідно, ставить два питання: «Ну і як ви це приховаєте?» і «А про дитину ви подумали?».

Отже, по порядку. Я переконаний, що те, що може існувати лише ховаючись, не має права вважатися нормальним. Тому і звичайний шлюб чоловіка і жінки, якщо пара безплідна і збирається всиновити дитину і приховати від неї (та/або від оточуючих) цей факт, я нормальним не назву. Тому перше з цих питань я вважаю докорінно неправильним. А відповіддю на нього буде: «А ніяк».

Тепер щодо дитини. Тут теж є два аспекти: як до того факту, що у дитини «батьки» — чоловіки, віднесеться сама дитина, і як до цього віднесуться оточуючі. Якщо виключити вплив оточення, то можу впевнено стверджувати, що дитина, яка з перших місяців виховувалася в такій сім’ї, сприйме цей факт не просто, а дуже просто — тобто як належне. Дещо складніше буде з тим фактом, що від дитини відмовилися її справжні батьки, однак і тут в нагоді стане вміння людської психіки «відключитись» від фактів, які не можуть бути погоджені зі світоглядом людини і діяти так, ніби-то цих фактів не існує. Та й взагалі, насправді психіка дитини значно міцніша, ніж багато хто собі думає. (Тут варто відмітити, що коли кажуть, що дитяча психіка дуже вразлива, мається на увазі емоційна вразливість, а до фактів дитина на диво стійка. Якби їй, як у розповіді Шеклі, сказали, що її вигодувало дерево, це її б ні разу не турбувало). Єдиною справді серйозною перешкодою в даній ситуації була би думка оточуючих. Діти жорстокі, вони можуть затравити дитину за значно менші особливості. Хоча при вмілому вихованні, коли батьки будуть для дитини авторитетом, суспільство не зможе переконати дитину, що вона «неправильна».

На всяк випадок ще раз уточню, що я не підтримую гомосексуальних шлюбів і навіть не можу сказати, що виступаю за їх легалізацію. Я просто хочу сказати, що, якщо у «подружжя» вистачить мудрості, то не буде від подібного шлюбу такого аж серйозного негативу, щоб він міг суттєво впливати на прийняття життєвих рішень. А якщо не вистачить, то і гетеросексуальне подружжя наламає таких дрів, що ну його.

Щось це мені нагадує.

«Наблюдается тотальный контроль правоохранительными органами всего города, прижимают к обочинам машины которые едут с ближним светом и ленточками, не дают продолжить движение, изымаюь права. Многих работников бюджетной сферы обзванивали вчера и угрожали увольненим если они придут на минтинг, студенты некоторых ВУЗов были предупреждены об отчислении в случае участия».

Ну що ж, подивимось.

На лайтбоксах ескалаторів станції Політехнічний інститут з’явилася соціальна реклама, виконана на високому професійному рівні. Ну, тобто, зазвичай, коли бачиш соціальну рекламу, зразу видно, що сусідні, комерційні оголошення зроблені по-серйозному, а от ця, соціальна — зроблена так собі. А та нічим не виділялася з-поміж комерційних, чим одразу звертала на себе увагу, бо для соціальної реклами в нашій країні це рідкість.

Так от. Придивився я, хто ж цю рекламу влаштував — і точно: спілка молодих християн україни. Конкретно про цю організацію я раніше не чув, але й до того, як побачив, хто ж рекламодавець, міг закластися три до одного, що рекламу дала якась християнська община, найімовірніше — протестантська.

У Вишгороді є община п’ятидесятників, яка регулярно організовує свята для дітей та молоді в центрі міста — інколи приурочені до якого-небудь державного свята, інколи просто так. Добре всім: молоді та дітям є, де розважитися, муніципалітету одною проблемою менше, церкві — можливість себе показати на ділі, суспільству — яке-не-яке, а виховання (на цих святах не рідкість акції на кшталт обміну цигарок на чіпси, різні навколоспортивні змагання та ін.)

Я думаю, більшість погодяться, що те, що вони роблять — речі правильні. Але відмінність між ними та рештою населення в тому, що населення знає, що треба робити, і сидить, а протестанти — знають і роблять. Мені здається, що саме цієї деталі західноєвропейської культури (а протестанти, безумовно, носії саме цієї культури) нашому народу бракує в першу чергу.

Неприємне це словосполучення — ціна життя. Цинічне. Життя ж-бо людське — безцінне. Але в сучасному суспільстві життя справді має грошову ціну. Це ціна, яку суспільство може заплатити за лікування однієї людини. Це ціна, яку суспільство здатне витратити на засоби охорони праці, щоб запобігти смерті на виробництві. Це ціна, яку суспільство платить органам правопорядку задля збереження одного життя. Це, врешті-решт, ціна, яку суспільство видає малозабезпеченим верствам на те, щоб їх тривалість життя і здоров’я не погіршувалися через неякісне харчування та з інших причин.

Легко зрозуміти, що, якщо держава має на меті економічними засобами зменшити кількість смертей, то важливо насамперед вживати ті засоби, які дають мінімальну ціну життя, тобто затрати на порятунок однієї людини. Однак для цього потрібно, щоб ця ціна, принаймі, фігурувала у явному вигляді. Інакше просто неможливо реалізувати ефективні механізми перерозподілу коштів на користь тих областей, які ефективніше зберігають життя. Звичайно, заява з боку держави «людину ми рятуємо тоді, коли це коштує не більше ста тисяч» буде цинічною, але ж насправді це так є і зараз, і замовчування цього факту ситуацію нічим не покращує. Навіть погіршує — через подібне ховання голови в пісок суспільство інколи витрачає гроші, на які можна врятувати декілька життів, на порятунок одного. Немає ж бо сенсу витрачати по півмільйона на операції десяти людям, якщо за п’ять мільйонів можна впровадити на шахтах засоби безпеки, що збережуть п’ятдесят життів. Так само немає сенсу розширювати особовий склад міліції, досягнувши цим зменшення кількості вбивств по регіону з 10 до 8, якщо вдвічі дешевше буде коштувати оснащення всієї системи міського автотранспорту автоматикою, яка збереже за той же час 6 життів.

Можна піти далі і запровадити на цьому полі щось, схоже на ринок, де в ролі товару виступають людські життя, а в ролі покупця — суспільство. Принаймі, тендерний розподіл коштів по принципу єдиного порогу ціни життя однозначно пішов би на користь.

Звичайно, така постановка питання викличе масу інших, не менш цинічних питань. Чи коштує життя молодої людини більше, ніж життя людини похилого віку? А якщо цій людині похилого віку у будь-якому випадку залишилось жити не більше року, чи доцільно витрачати на її порятунок ті ж гроші (або навіть більші), за які можна врятувати молоду людину? Чи становить, взагалі, більшу цінність життя економічно активної людини? А духовного лідера, митця, філософа? Як бути з засобами, які рятують людські життя, однак залишають високий травматизм і як надавати перевагу іншим засобам (іншими словами, з якого пальця висмоктати коефіцієнт між вартістю життя і вартістю нетравмування)? Чи має бути градація в ціні життя громадянина та негромадянина, і як пояснити те, що, наприклад, в питанні охорони праці ця різниця не проявляється, а в питанні медицини — існує? Але в будь-якому випадку осмислене прийняття рішення (яким би цинічним воно не виглядало) буде краще, ніж завуальоване, замовчуване прийняття аналогічного рішення, яке існує нині.

Я, звичайно, все розумію, у нас вільна преса і все таке. Але той інформаційний ореол, який утворюється навколо генно-модифікованих організмів засобами масової інформації, у мене викликає гостре бажання купити машинку для форматування мізків і відформатувати нафіг всіх журналістів — хай вчаться знову, раз все одно нічому не навчилися.

Ні, спробую без емоцій.

Уявіть, що протягом тижня всі основні видання країни де-небудь на останній шпальті друкуватимуть замітки на кшталт «чутки щодо банкрутства банку XXX — всього лише чутки, насправді його фінансове положення не викликає хвилювання». Зрозуміло, що закінчиться такий тиждень, щонайменше, легкою панікою в рядах вкладників цього банку. Люди занадто звикли читати між строк і користуватися правилом «диму без вогню не буває».

Повернімось до ГМО: зазвичай журналіст, вважаючи, що поводиться цілком чесно, пише статтю, в першій половині якої розписує страхіття, яких напридумували до нього малоосвідчені люди, а потім розказує, чомі ці вигадки є нісенітницею. Причому, оскільки тема модна, то такі статті утворюють постійний інформаційний прессинг на аудиторію. Риторичне питання: чого, з огляду на попередній абзац, журналісти цим досягають?

Складається парадоксальна ситуація, коли журналіст, незалежно від того, що він напише, введе суспільство в оману самим фактом публікації. А тема така, що для того, щоб не писати про неї, треба докласти зусиль, тому що вона дуже зручна для журналістів: цікава суспільству, конфліктна, пов’язана з наукою, ще можна приплести глобалізацію та всесвітню змову. Звичайно, зовсім замовчувати її теж не можна, тому що люди вважатимуть, що від них щось приховують. Але обмежитися однією публікацією на видання і не піднімати тему повторно — можна і треба.

Я не заперечую, що ГМО справді становлють деяку загрозу. Але ця загроза досить другопланова навіть у порівняння зі, скажімо, загрозою хімічних добрив. І журналісти, які підтримують істерику щодо генної модифікації, вчиняють професійний злочин.

Див. також: Хочу питаться генетически модифицированными продуктами by Леонид Каганов.

ЗІ А більше всього мене дратують піарщики, які в рекламі продукту використовують фразу «Без ГМО». Тому що той, хто вживає цю фразу, змушує слухача на підсвідомому рівні прийняти твердження, що генна модифікація — шкідлива, інакше цю фразу просто сприйняти неможливо. З цієї ж причини мені не подобається поняття «інформаційна війна», тому вона змушує прийняти твердження, що правда відомою не стане, що переможуть або «вони», або «ми», але в будь-якому випадку — брехня.

Розглянемо наступну ситуацію: є деяка група людей, яка суспільством признається нормальною, «своєю», але в силу деяких обставин вона в одному із своїх видів діяльності загнана у кут обставинами, залежними від соціуму. При цьому суспільство признає ситуацію неприйнятною, але, оскільки виправлення цієї ситуації потребує досить значних зусиль, а сама та група людей таких зусиль докласти не може, то питання «зависає у повітрі». Яка реакція такої групи людей на цю ситуацію може вважатися нормальною? У певному розумінні — ніяка, тому що будь-яка дієва реакція на таку катастрофічно неприйнятну ситуацією буде виходити за рамки реакцій, які вважаються соціумом допустимими. Однак, даючи таку відповідь на поставлене запитання, ми просто уникаємо розв’язання проблеми. Тому з необхідністю ми приходимо до висновку, що «недопустимі» дії утиснутої групи є не те, що припустимими, а неминучими. Ситуація може розв’язатися лише в тому випадку, коли тиск, який чинить ця група на решту суспільства, досягне такого маштабу, що соціум, нарешті, почне якось ворушитися.

Власне, ці всі роздуми не мають практично ніякого відношення до логіки, якою послуговуватимуться члени тієї групи. Для них в такій ситуації діятиме простіша логіка, яка стверджує: «за хамство треба бити в морду». Те, що хамство з боку суспільства є пасивним, виправданням для суспільства слугувати не може; хоча ситуація ускладнюється тим, що страждатимуть від цього «в морду», ймовірно, люди, безпосередньо не винні в ситуації. Біда в тому, що безпосередньо винних-то немає — «і злодія не було, і батька вкрали».

Так от, до чого це я: в дану модель повністю вкладається одеська історія з евакуатором, коли водій, покликавши на допомогу інших автомобілістів, скрутив евакуаторщиків. Застосовувати фізичне насилля проти людини, яка, власне, нічим не завинила, є, з точки зору нашого суспільства, категорично неприйнятним. Але категорично неприйнятним є і положення автомобілістів, яким, замість того, щоб розвивати автомобільну інфраструктуру, влада просто, образно кажучи, заборонила існувати, тому що нормально існувати автомобілісту в рамках цих обмежень, по суті, неможливо. Отож, хоча я не сказав би, що схвалюю поведінку водія, однозначного осуду ця поведінка у мене також не викликає.

Уже не раз спостерігав заяви, подібні до наступної: «Чого євреї розкричалися про свій Голокост? Мало кого німці за війну знищили, он слов’ян знищили точно не менше, та й взагалі за всю історію було багато прикладів маштабних нищень за етнічною ознакою, і ніхто таку бучу не піднімає».

Дійсно, за останні сторіччя відбувалися речі, не менш жахливі, ніж Голокост, і про них чути значно менше. Про що це говорить?

От, скажімо, в місті завівся маніяк, який щоночі убиває чергову жертву. При цьому, як правило, ніхто цього не чує. А от одна жертва розкричалася так, що розбудила три сусідніх квартали. Люди на неї шикають: «Ріжуть, бач, її. Он інших теж різали, а вони нам спати з цього приводу не заважали». І хто в цій ситуації правий?

Маніяк, який вважає, що, раз жертви не протестують, то вони не так уже й проти, щоб їх різали?

Населення, яке вважає свій спокій важливішим за те, що якусь там людину ріжуть?

Чи жертва, яка незручна всім, і маніяку, і населенню?

Очевидно, що єдиним, чиїми зусиллями ситуація може почати змінюватися, в цій ситуації є жертва. А винуватцями є ті, хто мовчать, коли їх ріжуть. Хочеться сказати їм: «Ідіоти, чого ви мовчете, вас ріжуть, а ви бережете незрозуміло навіщо потрібний чийсь спокій, щоб їх потім теж зарізали, ви боєтесь, як би слова впоперек не сказати маніяку. Вам треба кричати, протестувати, бити вітрини, підпалювати хати, трощити автомобілі, причому не тоді, коли вас почнуть різати, а раніше, а прямо сьогодні, вам треба розворушити цю застиглу людську масу, підняти її з теплих диванчиків, зірвати з них ковдру і поставити їх перед холодним фактом, що завтра поріжуть їх, що їм теж треба бити шибки, піднімати інших, разом щось робити. Що саме робити — стане зрозуміло пізніше, ви, головне, вставайте і підніміть інших, підніміть, навіть якщо вони цього не хочуть, навіть якщо упираються, відбиваються і проклинають вас. Це єдиний шлях до нормального існування, людського існування у вашому місті». А натомість всі тикають жертві, що вона не така, як решта.

Азійський народ виявився значно більш європейським, ніж деякі корінні європейські народи. Вони розуміють, що в таких випадках мовчання — це злочин, і не розуміють тих міліони злочинців, які досі мовчать про те, що їх дідів різали, які говорять «було б чого шум піднімати».

Тому вважаю за необхідне кожного, хто скаже, що навколо Голокосту надто багато шуму, брати за шкірку і трусити, питаючи його: «Ти взагалі розумієш, що ти щойно сказав?!», трусити, доки людина не збагне, що про такі питання не буває забагато шуму.

UPD: Градусник правозахисту о. Я. Кротова.

[livejournal.com profile] lex_kravetski пропонує дієвий масс-медійний спосіб досягнення консенсусу між політиками. Ідею підтримую цілковито — давно вважаю, що ледве не основна біда наших політикив — це невміння домовлятися. Та й  взагалі, почути спільну думку Симоненка і Кириленка щодо НАТО було б дуже цікаво.

Мені тут нещодавно намагалися пояснити, що всі німецькі ветерани Другої Світової поголовно мають почуватися винними у тому, що відбулося. Не виправдовуючи німецький націонал-соціалізм, все ж не можу погодитися з цією тезою, і ось чому.

Я вважаю, що людина завжди має можливість прожити будь-який етап свого життя так, щоб за нього соромно не було. Тобто неможлива, на мою думку, ситуація, коли від людини не залежить, чи зможе вона надалі не соромитися своїх рішень в данний момент. Якщо з якоїсь моральної системи випливає, що існує така ситуація, то для мене ця моральна система є неприйнятною. Тому що вина — це відчуття, напрямлене на те, щоб людина не робила аморальних вчинків, і нав'язувати їй вину за вчинок, який вона не могла на момент прийняття рішення оцінити як аморальний, сенсу немає. Звідси я роблю висновок, що винною людину можна робити лише за ті вчинки, аморальність яких вона усвідомлювала або мусила усвідомлювати.

Також я переконаний, що у будь-якому суспільстві більшість його членів — люди непогані. Такого, щоб на деякій території проживали виключно негідники, не буває. Люди у більшості своїй намагаються по можливості дотримуватися моральних норм. І якщо, скажімо, 30, або, тим більше, 80 відсотків населення якоїсь території прийняли деяке рішення, то, наскільки б поганим воно не виявилося, звинувачувати людей у ньому я не буду. Тому що не можуть основну масу цих 80 відсотків складати цинічні виродки. А значить, більшість населення прийняло це рішення згідно зі своїми моральними нормами, і нав’язувати їм вину за це рішення безглуздо. Так, вони можуть потім досадувати за це рішення. Вони можуть картати себе, можуть жахатися за прийняте рішення, можуть як завгодно відхрещуватися на майбутнє від подібного, але відчувати себе винними вони не зобов’язані. Нікому не зобов’язані.

Рівно те саме відноситься до наших, радянських ветеранів. Навіть якщо завтра буде неспростовно доведено, що Сталін на сніданок полюбляв немовлят, а війну затіяв з метою геноциду власного народу, це ні на грам не зменшить моєї поваги до цих людей. Вони чесно йшли на війну за свою Вітчизну, діяли за своїми (і за суспільними, що важливо) моральними нормами, і винуватими себе почувати не мають ні за яких умов.

Те ж саме можу сказати про ОУН-УПА. Вони не були бандитами, хоча б тому, що їх підтримувало місцеве населення, а території, населеної бандитами, не буває. (До речі, рівно тому я не вважаю бандитами чеченців). Вони в роки війни взялися за захист вітчизни у тому вигляді, як вони це розуміли. І винними їх у цьому рішенні зробити не можна.

Підкреслю на всякий випадок — тут не йдеться про моральний релятивізм. Фашизм безумовно заслуговує різкого осуду. Злочини фашистів безсумнівні. Злочини більшовиків також серйозні, хоча комуністична ідеологія сама по собі є дуже людяною. ОУНівці зробили в роки війни досить, принаймі, суперечливий вибір — піднятися на боротьбу з тою країною, в якій вони жили. Однак зараз нам це легко говорити. В тій же ситуації люди робили вибір, виходячи з того, що бачили. І більшість робили чесний вибір. А значить, вини на них немає.

[livejournal.com profile] art_of_arts був обурений тим, що хтось без його відома оплатив йому платний обліковий запис в ЖЖ, і він не зміг повернути базовий тип запису самостійно. Показове відношення американця до свого особистого простору: в моєму журналі ніхто не має права без мого відома і моєї згоди зробити хоча б найменшу зміну. Якщо це не так, піднімається крик на весь мікрорайон. Хтось називає це свободою, хтось індивідуалізмом. Однак саме цим відрізняється Європа від Азії. І нам треба вирішити, з ким ми.
Про Донбас

Шахтёром здесь быть престижно до сих пор. Все остальные — «шелкопёры» и конторские крысы. «Мы — работаем, на нас держится экономика страны, за наш счёт живут тунеядцы» — это не лозунги «ПР», а нормальные рассуждения среде горняков. Чем тяжелее и опаснее работа, тем больше гордости за себя и свой характер — шахтёрский.
З Інфопорну

Зачем платить больше, чем стоко за скоко соглашаются работать?
Почему не уйти от плохого работодателя? Я не вижу вокруг крепостного права, но очевидно оно внутри многих из тех, о ком речь.
[livejournal.com profile] bazar_wokzal, в журналі Кравецького

От мені цікаво — коли люди, нарешті, зрозуміють, що чим раніше вони перестануть закривати прорив грудьми, тим раніше прорив залатають?

Profile

ichthuss

May 2017

S M T W T F S
  123456
78910111213
1415 16 17181920
21222324252627
28293031   

Syndicate

RSS Atom

Style Credit

Expand Cut Tags

No cut tags
Page generated Sep. 19th, 2017 03:02 pm
Powered by Dreamwidth Studios