Однією з небезпечних і шкідливих ідей Нового часу є ідея, яку я б умовно назвав «світоглядом романтизму». Зразу поясню: в романтизмі як способі емоційного сприйняття навколишнього світу нічого поганого немає, це здоровий і потрібний погляд. Я ж кажу про ідею, нібито основою сенсу людського існування є емоції та почуття. Її популярність зрозуміла: митці, починаючи з Ренесансу, вбачають свою роботу в тому, щоб тим чи іншим чином збуджувати людські почуття, і для них такий світогляд є більш ніж зручним і доволі природнім. Тому в культурному просторі ця ідея швидко зайняла позицію ледве не самоочевидної істини.

Чому я вважаю її шкідливою? Здається, десь мені зустрічалась фраза, що почуття — гарні слуги, але погані хазяї. (Втім, можливо, ця фраза була про щось інше; однак до почуттів вона в будь-якому разі гарно застосовна). Складно придумати щось менш достойне людини, ніж жити під повною владою своїх гормонів і ендорфінів. Більше того, зводячи цінність життя до емоцій та пристрастей, ми неминуче приходимо до знецінення життя людини, з тої чи іншої причини позбавленої активного емоційного життя. Звісно, не можна не погодитись, що міщанське та офісно-планктонне існування позбавлено значної частини задоволення від життя і цим убоге, але презирливе ставлення до нього красиве тільки у книжках, в реальності ж воно, як правило, призводить до жалюгідних результатів. Думаю, важко буде навіть приблизно оцінити кількість життів, зламаних лише через те, що людям навіяне нетерпиме ставлення до буденного існування.

...всяк намагається називати своїх супротивників їх "справжніми" іменами, а не вибраними ними? Причому незалежно від того, чи правда те, що той міняв ім’я. Одним Вальцман, іншим Гіркін, третім Музичко, четвертим Григян, ну і т.д. Щось мені підказує, що мотиви такої поведінки підозріло близькі до того самого магічного мислення, про яке я колись писав. Сюди ж лягає всенародна любов до кличок та прізвисьок: я буду називати тебе так, як я придумав (= я головніший), а якщо ні, то я в будь-якому разі не дам тобі вибирати собі ім’я (= бути володарем собі), а називатиму тим, від якого ти не відмажешся, бо його тобі дали ті, хто має на це право.

Звісно, хтось пояснить цей психологічний феномен раціональними міркуваннями (і буде правий — людина майже нічого не робить повністю ірраціонально), але, здається, першоджерело тут все ж таки не в раціо.

В Біблії часто зустрічаються такі звороти, як «робити щось в чиєсь ім’я», «призвати чиєсь ім’я» та інші, в яких поняття імені вживається відверто у певному специфічному, часто незрозумілому нам, сучасним людям, розумінні. Я став копати це питання, і, схоже, дещо накопав. Подібний спосіб висловлюватись, який часто зустрічається в історії самих різних народів, в тому числі і до сьогодні — це релікт міфологічно-магічного способу мислення. Спробую трохи пояснити цей спосіб.

Була така шимпанзе, звали її Вошо, її вдалося певною мірою навчити мові глухонімих, а також навичкам сприймання англійської мови на слух. Одного разу їй дали стопку фотографій, без задньої думки, а потім виявили, що вона ті фотографії сортує на дві купки. В одній купці виявились тварини, в іншій — люди. При цьому свою фотографію вона поклала в купку з людьми, а от фотографію свого батька — до тварин.

Щось мені підказує, що і для наших предків ключовою відмінністю людей від тварин була саме здатність користуватися мовою. В тому числі, ключовим елементом тієї недоступної жодній тварині влади над світом, яка доступна людині, для людини відверто мислилось володіння мовою. Можеш називати — маєш владу. Звідси ростуть ноги у номінативного, міфологічного мислення, в рамках якого:

– номінація (називання) будь-чого тотожня пізнанню;

– ім’я будь-якого предмету не є випадковим або довільним знаком, воно відповідає суті предмету;

– в цілому характерне ототожнення імені та названого; якщо і можна провести певну відмінність між ними (яка в рамках міфологічного світосприйняття не усвідомлюється, але де-факто існує), то вона полягає в тому, що ім’я пов’язане не тільки з названим, але і з називачем, тобто фактично описує їх відносини. Якщо хтось називає іншого певним ім’ям, він тим самим встановлює, чим названий є для нього, встановлює певні відносини;

Read more... )

(з нагоди)

Що значить «єдиний в трьох обличчях»? Як Бог може бути однією особою і трьома особами одночасно?

Що означає слово «особа» або «особистість»? Чи може воно бути застосованим до Бога? Чи не антропоморфізм це?

Звісно, це антропоморфізм. Інших образів, окрім відомих людям, у нас для опису Бога немає. Найвище, що нам відоме в цьому світі — це людина, тому доводиться переносити антропоморфні уявлення на Бога. Звісно, ці уявлення будуть метафоричними. Люди взагалі не здатні в рамках своїх, людських, понять, сказати щось про Бога так, щоб воно було правильне в буквальному розумінні. Звідси походить ідея катафатичного (заперечувального) богослов’я, в рамках якого будь-яке позитивне твердження про Бога вважається помилковим, а справедливим може бути лише негативне твердження. Однак в рамках такого підходу ніяка взаємодія Бога і людини неможлива. Якщо, відповідно до християнського одкровення, Бог бажає взаємодіяти з людьми, то це неможливо без того, щоб дати людям якесь поняття про Бога, хай навіть і у людських поняттях, а, отже, неточне і метафоричне.

Зрозуміло, що будь-який образний опис, що ставить собі на меті передати щось непередаване в наших поняттях, може виглядати як внутрішньо суперечливий. З точки зору образів двовимірного світу вузол неможливо образно описати так, щоб це не виглядало самопротиріччям. В тривимірних образах дзеркальне відображення ніяк не можна описати як результат обертання. З точки зору побутових понять-образів нелогічним виглядає навіть макро- і мікросвіт, тобто навіть речі, безпосередньо доступні нам для експериментального дослідження. Зрозуміло, що в рамках нашого поняття «особистість», списаного з людини, уявити щось чи когось, що виступає водночас як одна особа і три особи, неможливо так само, як неможливо в рамках двовимірних образів описати куб (фігура, що має шість квадратних поверхонь, але при цьому становить єдине ціле). Тому той факт, що в наших поняттях «триєдність» є самопротиріччям, говорить лише про обмеженість нашого понятійного апарату, і нічого не говорить про можливість чи неможливість такого явища.

Однак це все теорія, а на практиці потрібно мати якесь уявлення (розуміння, сприйняття) про Трійцю — як її собі уявно малювати. Тут одної відповіді бути не може, кожному може стати в нагоді свій образ. Дати хоч скільки-небудь адекватний опис такого образу в рамках блог-запису я не в змозі, але дуже рекомендую трактат К.Льюіса «Просто християнство». Там, серед іншого, розглянуте і питання щодо Трійці.

Подібне питання я зустрічаю регулярно, і маю що сказати з цього приводу. Мені здається, що питання поставлене некоректно, тому правильної відповіді на нього просто немає. Для початку приведу декілька прикладів. Візьмемо такі фрази:

«Авраам народив Ісаака».
«Над селом сходило сонце».
«Всі люди наділені невідчужуваними правами, до яких відносяться життя, свобода і прагнення щастя».

Чи можемо ми стверджувати, що автор першої цитати вважав, що чоловіки можуть народжувати? Думаю, що ні.

Чи можемо ми стверджувати, що автор другої цитати дотримувався геоцентричної моделі Всесвіту? Невідомо. Незважаючи на те, що цитата побудована так, що в буквальному прочитанні вона стверджує рух сонця навколо Землі, автор майже напевнен не мав на увазі робити якісь астрономічні твердження.

Як розуміти третю цитату — буквально чи метафорично?

Думаю, правильна відповідь така: першочерговим є питання «що автор хотів нам сказати?», а вже похідним від нього може бути, в деяких випадках, питання «чи слід розуміти твердження автора буквально?». В першій цитаті очевидно, що автор розуміє, що чоловіки не народжують. Це, однак, не заважає нам повністю зрозуміти зміст написаного. Більше того, мені здається, що жоден з варіантів «буквально»/«метафорично» не відповідає на питання, як ми цю цитату розуміємо. Не буквально і не метафорично. Просто розуміємо.

З другою цитатою ситуація інша — ми не завжди можемо сказати, чи розумів автор помилковість буквального тлумачення цієї фрази. Однак, з огляду на мету написаного (вказівка на явище, яке спостерігає автор або герой), астрономічні подробиці сходу сонця несуттєві. Знову ж таки, «буква»–«метафора» виявляється помилковою дихотомією. Ми розуміємо цю фразу не буквально і не метафорично. Ми розуміємо, що автор описує те, що було видно, і нічого понад це.

Далі, якщо в перших двух прикладах ми ще могли приписати цитатам певні «буквальні» та «переносні» значення (які, однак, не охоплювали всю множину трактувань і не співпадали з основним розумінням цитати), то на прикладі третьої цитати видно, що повідношенню до текстів, що оперують ідеальним, така дихотомія виявляється не просто помилковою, а відсутньою. Не можна буквально чи переносно розуміти фразу «у людини є права». Вона говорить про такі речі, для яких відмінності між «буквальним» і переносним просто не існує, оскільки всяке твердження про ідеальне може розглядатись як (формально) метафоричне. В даному випадку, наприклад, вживання слова «наділені» може розглядатись як перенесення прямого значення, відомого нам із господарського права, на ідеальні об’єкти — права.

Якщо ми застосуємо подібний підхід до Біблії, то вийде, що питання про розуміння окремих тверджень з неї зводиться до питання «навіщо це написав автор?». Для християн (і, схоже, для авторів Біблії) основною інформацією з Біблії є відомості (або, як кажуть, одкровення) про Бога, про його діалог з людством і про події, що відбулись в рамках цього діалогу. Тому правильна відповідь на питання «як розуміти Біблію» полягає в тому, щоб з’ясувати, яку інформацію той чи інший текст несе про Бога, про те, що Він хоче нам сказати, що Він пропонує нам зробити, що Він обіцяє зробити (або робить) сам, і т.д. А як називати таке розуміння, буквальним, переносним чи ще якось — байдуже.

Вони — це закони.

Приблизно так, схоже, уявляють правове поле більшість населення нашої країни. Проблема тільки в тому, що закони ніде і ніколи не працюють. Працюють люди.

Словник нам каже, що закон — це загальнообов’язкове правило поведінки, прийняте законодавчим органом у встановленому порядку. Це визначення нічого не говорить нам про те, яким чином це правило «працює», тому пару слів про те, як взагалі можуть працювати правила. Насамперед, зауважимо, що для кожної ситуації у її учасників є деякий погляд, як вона мала б розвиватись. І розвиток ситуації завжди проявляється як урегулювання та узгодження цих поглядів. Точніше навіть, цей процес якраз в цьому і полягає, він повністю визначається намірами учасників; будь-які зовнішні фактори становитимуть, як максимум, інструмент в цьому процесі. Те, в чому люди згодні, вони одразу приймуть як правило співдіяльності, на те, в чому мають розходження, шукатимуть згоду більш високого порядку (наприклад, арбітраж: люди можуть мати різну думку щодо того, як правильно повестися в даній ситуації, але можуть погодитись діяти згідно з рішенням авторитетного арбітра). Це правило діє незалежно від того, чи подобаються одне одному учасники, чи збираються вони діяти кооперативно, чи, навпаки, готові горлянки одне одному перегризти. Ось уривок зі спогадів ветерана 2 світової: Read more... )

Останніми днями кілька разів зіткнувся з нерозумінням різними співрозмовниками (наприклад: раз, два) щодо одного цікавого моменту, і мені здається, його варто роз’яснити окремо.

Будь-яка інституція, будучи складеною з людей, обов’язково діятиме так, як потрібно цим людям. Будь-яка система контролю за інституцією також діятиме в своїх інтересах і, до того ж, буде малоефективною. Спроба особисто проконтролювати інституцію також буде малоефективною як через обмеженість наших знань, так і через те, що по об’єму роботи подібна інспекція доволі близька до самої контрольованої операції. Фактично, єдиним хоч скільки-небудь дієвим механізмом забезбечення виконання сторонніми людьми того, що нам потрібно, без опори на довіру до когось, є особистий силовий примус. Але цей спосіб абсолютно неприйнятний навіть з чисто практичних міркувань: жодна людина не зможе особисто контролювати примусом інших людей більш-менш значний проміжок часу — хоча б тому, що їй потрібно інколи спати. Тому єдиним можливим варіантом співіснування та взаємодії в суспільстві є довіра до інших людей. Найбільшим дивом при цьому є те, що вони її часто виправдовують.

З вищесказаного очевидно, що саме довіра до незнайомих людей є цілковито невід’ємним елементом побудови суспільства. Без неї людям довелося б сидіти кожному в своїй печері і особливо не висовуватися. Перехід до цивілізації відбувся саме завдяки тому, що люди виявили, що одне одному можна довіряти. Більш того, ріст цивілізації незмінно пов’язаний саме з можливістю і практикою все більшої довіри до незнайомців.

Звісно, ця ситуація зовсім не така пласка, як можна подумати з попереднього абзацу. Ми довіряємо різним людям (і різним інституціям) різною мірою, і завдання облаштування суспільства значною мірою і полягає в механізмах перерозподілу довіри. Приміром, ми довіряємо суду більше, ніж контрагенту — це дозволяє нам укласти з ним договір і розраховувати на його виконання, оскільки у випадку нечеснрї поведінки контрагента ми можемо звернутись до суду. Довіра до керівництва якого-небудь ОСББ базується на довірі до сусідів. Довіра людині, яка прийшла найматися, може базуватися на довірі до органу сертифікації, який підтверджує її кваліфікацію. Прикладів можна приводити сотні, можна навіть скласти деяку їх класифікацію, але головне не це. Головне те, що людям, по-перше, необхідно довіряти, по-друге, їм можна довіряти.

Виникає питання: на підставі чого можна довіряти незнайомим і малоконтрольованим людям? На це питання легко відповісти, переформулювавши його таким чином: на яких підставах незнайомі люди можуть довіряти мені? Read more... )

Слово «маніпуляція», за моїми спостереженнями, вживається у суперечках настільки часто, що скоро саме стане маніпуляцією, створивши конкуренцію квадрату Малевича і часовий парадокс. Тому хочу превентивно розібратися з тим, що воно означає, і, що важливіше, чого не означає.

Визначення маніпуляції, яке я придумав сам для себе (не претендуючи при цьому на оригінальність, але наполягаючи на необхідності саме такого розуміння слова), звучить таким чином: маніпуляція — це діяльність, спрямована на реактивну (неосмислену) поведінку іншої людини. З цього означення зразу маємо два важливих висновки. Перший: маніпуляція не обов’язково є аморальною дією, аморальною може бути мета маніпуляції, а не сам процес. Другий: не може існувати така маніпуляція, якій не можна не піддатися.

Якщо, приміром, замість того, щоб спитати у людини, скільки ложок цукру їй сипати в чай, ми ставимо перед нею чашку і підсовуємо цукровичку, з розрахунком, що людина, не відволікаючись від розмови, насипле собі цукру за смаком, то це вийде сама натуральна маніпуляція, але негативну оцінку цій дії можна давати лише тоді, коли людина, якщо їй поставити пряме питання, прийняла б інше рішення — приміром, якщо людина намагається вживати менше солодкого, але «на автоматі» кладе собі цукру, скільки звикла. Коли якась група людей розходиться після зібрання дрібними групками до метро, і мені (нерідко) вдається скомпонувати для себе подібну «групку» з тих людей, з якими мені сьогодні хочеться поспілкуватися, то я, виходить, взагалі страшний маніпулятор: люди йдуть тим складом, який для них підібрав я. Але проблема з’являється лише тоді, коли у людей є якісь суттєві причини спілкуватися або не спілкуватися, а за наявності таких причин навряд чи моя поведінка якось повпливає на їх рішення. Скажу навіть більше: якби людям доводилося в явному вигляді повідомлювати одне одного про все те, що їм треба одне від одного, то час, необхідний для спілкування, виріс би настільки, що в людей не лишилося б часу на інші справи. Тому що якщо зараз я підійду ближче до дверей у вагоні метро, то людина, яка на найближчій станції не виходить, найімовірніше, на  автоматі пропустить мене, і це займе 0.7 сек. А якщо я щоразу питатиму кожну людину, то у нас піде секунд 5-7 на те, щоб а) я її спитав, б) вона осмислила питання, в) придумала відповідь, г) відповіла і відійшла. Я вже мовчу про те, що я при цьому висмикую людину з її потоку думок, що завжди створює деякий дискомфорт. Іншими словами, маніпуляція не тільки не завжди шкідлива, але і грає неабияку позитивну роль в будові соціуму.

Якщо людиною намагаються маніпулювати проти її волі (саме не поза волею, тобто в байдужих її свідомій поведінці питаннях, а проти, тобто в питаннях, де її свідоме рішення відрізнялося б від запропонованого), то єдине, що від неї потрібно, щоб маніпуляція стала безсилою, це а) замислитися, б) дотримуватися своїх свідомих рішень. Це не завжди просто, але це завжди можливо. Тому слабим виправданням є те, що людиною маніпулювали. Хочеться спитати: а ти де був?

Звичайно, зі словом «маніпуляція», як і зі словом «цинізм», вже давно зрослась негативна коннотація, але хотілося б, щоб вона залишилась лише для окремих, окреслених випадків; у загальному розумінні ці слова варто вживати як нейтральні.

Всім дуже рекомендую презентацію Володимира Золоторьова ([livejournal.com profile] vzua) про демократію, державу та податки, шаблони поведінки, кризи, суспільні та особисті блага, право, владу та конституціювання, установчий процес і знову про демократію. Там, правда, три частини по півгодини, але, повірте, воно того варте. У кого не вистачить терпіння — подивіться хоча б першу частину.

Чому я вважаю, що кожна людина достатньо розумна, щоб самостійно встановлювати, що їй потрібно для досягнення щастя? Адже, вочевить, часто люди діють доволі недоцільними шляхами, інколи прямо протилежними тим цілям, яких вони, здавалося б, хочуть досягти. Я назвав це принципом презумпції розумності і зараз спробую пояснити, чому я його дотримуюсь.

Для початку уточню, в якому значенні я вживаю слово «презумпція», бо воно, ймовірно, дещо відрізняється від того визначення, яке надають юристи. Отже, презумпція в даному випадку — це умовне признання деякого твердження істинним з міркувань доцільності. Іншими словами, я вважаю доцільнішим вважати людину розумною в виборі засобів для досягнення своїх цілей. Тобто краще помилитися, вважаючи нерозумну людину розумною, ніж навпаки, оскільки в першому випадку найгірше, що може трапитися — це людина наробить дурниць на свою голову, а у другому — ми наробимо дурниць на чиюсь голову.

Відмічу пару деталей. Найперше, це правило зовсім не говорить, що людина завжди найкраще знає, як їй слід вчинити. Я, наприклад, розумію, що спосіб прокладки кабеля майже напевне електрик підбере краще мене, і що складання рецепту страви краще залишити повару — але в даній ситуації важливо, що я сам розумію, що хтось може за мене прийняти краще рішення, і я добровільно погоджуюся слідувати його рішенню.

Потім, зрозуміло, що це правило не можна зводити в абсолют — трапляються різні ситуації, в т.ч. з близькими людьми, де вживання цього правила буде великою помилкою. Проте напевне можу стверджувати одне: в безособистісних суспільних відносинах, таких, як політика, комерція, громадська взаємодія та ін., презумпція розумності має діяти апріорно, виключення (якщо вони і можливі) можуть бути лише поодинокими і не становити системи. В особистих стосунках людині є що втрачати: наприклад, якщо ти змусиш друга зробити щось так, як ти вважаєш доцільним, ти ризикуєш втратити друга. Таких стосунків людина може, при бажанні, уникнути; безособистісних же відносин уникнути не вдасться. Тому в них людина має бути чітко захищена від усіляких нав’язувань цим принципом.

Ще важливий момент. В моєму визначенні фігурувало слово «доцільність», а доцільність неможлива без явно заданої цілі, тому відмічу, яку мету я для себе ставлю. В даному випадку це — можливість досягнення кожною людиною щастя своїми власними зусиллями.

Принцип презумпції невинуватості добре відомий, і полягає він у тому, що у випадку, коли неможливо достовірно встановити вину людини, з нею слід обходитися як з невинуватою. Виникає логічне питання: звідки така асиметрія? Єдина логіка, яку тут можна прослідкувати, полягає в асиметрії сторін-учасників відповідних правочинів: держава від початку є значно сильнішою за окрему особу (власне, мета державного правосуддя якраз і полягає в тому, щоб будь-яка, навіть дуже сильна, особа не змогла протистояти встановленню справедливості), тому, щоб держава не могла повністю заправляти на цьому полі, особистості надається преференція, яка дозволяє її чіпати лише в безсумнівних випадках.

Звідси випливає цікавий висновок: у держави не може бути презумпції невинуватості. Більше того, у конфлікті держави з окремою особою виникає свого роду «презумпція вини» держави: якщо в цьому конфлікті вважати особу не винною доти, доки не доведено протилежне, то автоматично приходиться вважати в ньому винною державу, доки вона не виправдана.

Іншими словами, у чиновника немає і не може бути: честі і гідності, які можуть бути принижені у якихось аспектах його посадової діяльності; права на приватність діяльності, тобто апріорної неможливості втручання громадськості в його посадові справи; всіх інших прав, що придумані з метою захисту особистості від держави.

Давненько не стикався з прикладами рафінованого позитивізму. Зустрічайте: http://lex-kravetski.livejournal.com/250468.html?thread=28140132.

Якщо серйозно, то особисто я вважаю позитивістський підхід (тобто заперечення філософського пізнання і відмова від нього на користь пізнання емпіричного) до вивчення світу по-перше, помилковим, по-друге — небезпечним.

Помилковим — тому що він не є послідовним. Основна теза позитивізму: «всі знання мають встановлюватися емпірично» сама не може бути позитивно обґрунтована.

Небезпечним — тому що такий підхід не припускає наявності конструктивної мети для людства і для матеріального світу взагалі. Така мета не може бути встановлена емпірично, оскільки емпірично можна встановити лише вторинну мету («для досягнення такої-то мети потрібно спочатку досягти такої-то»). З такої точки зору все існування людства виглядає лише безцільною боротьбою стихій, і причин для його існування немає. Відповідно, людина, що сповідує позитивістський погляд, повинна признати, що взагалі ніякої мети вона перед собою ставити не може.

Я сподіваюся, немає потреби пояснювати, чим може бути небезпечним проживання в суспільстві, де перед людьми не стоїть взагалі ніяка мета.

В дискуссії у [livejournal.com profile] taki_net сформулював своє відношення до писаних законів, аж самому сподобалось. Виношу до себе в журнал.

Отже, я підкоряюсь закону тому, що (і лише тою мірою, доки) вважаю його вираженням абсолютної справедливості, що сформульоване авторитетним джерелом, яким для мене є суспільство. Відповідно, звідси випливають випадки, в яких я вважаю припустимим не підкорятися закону: тоді, коли суспільство для мене перестає в деякому питанні буди авторитетним джерелом поняття про справедливість, і при цьому я не маю інших підстав (скажімо, особистих авторитетів чи власних роздумів) вважати, що той закон відображає абсолют справедливості. В цьому випадку окремий закон стає для мене лише правилом гри, не більше того.

Вчора вдень подумав ось що: громадянином людина стає не за  своєю волею, а  громадянство накладає на  неї певні обов’язки (надаючи, звісно, і  певні права). Будучи послідовним лібералом, я  вважаю таку практику неприйнятною. Логічним рішенням було би прийняття громадянства людиною у  свідомому віці, добровільно. Приїжджаю додому — і на́ тобі: http://fritzmorgen.livejournal.com/205846.html.

Власне, не можу повністю погодитися з цим записом. Наприклад, незрозуміло, звідки в такій системі беруться податки (якщо уже говорити про те, що будь-який договір з державою людина укладає добровільно), причому вищі (!!!), ніж для громадян. В принципі, я згоден, що в сучасному світі забезпечити вибіркову охорону громадян правоохоронними органами малореально, тому їх примусова оплата хоча б має виправдання. Але платити більше — це зовсім з пальця висмоктано.

Але, попри спірні деталі, головний посил є цілком справедливим: громадянство (як договір з державою) має прийматися свідомо і добровільно. Тому що якщо він не приймається свідомо і добровільно, то це вже ні разу не договір. Послуги держави мають також оплачуватися добровільно. До речі, нещодавно зустрів доволі цікавий варіант реалізації останнього, причому без відмови від громадянства: http://blog.liga.net/user/zoloto/article/2483.aspx.

Між іншим, повертаючись до запису Фріца Моргена, відмічу, що з хрещенням не все так очевидно. У людини ж бо не питають, чи хоче вона народитися.

— А давайте Ви відмітите всіх як присутніх на лекції?
— Або не відмічу нікого? Що те ж саме.
Один з моїх викладачів.

Викладач не жартував. Слухала його аудиторія математиків. Слухачі знали, що стовпчик літер «н» в журналі несе рівно стільки ж інформації, скільки і порожній стовпчик — нуль. Знали також, приміром, що теорія, в якій можливо довести все, практичного застосування мати не може так само, як і теорія, в якій довести не можна нічного. Крайності сходяться — це не філософія, не діалектика, це математика.

Якщо можливо все, то неможливо нічого. Прикладів цього універсального правила можна привести масу. Якщо художник не обмежить себе законами композиції, а композитор законами гармонії, вони просто нічого не створять. Саме тому навчання будь-якому видові творчості починається з багатьох «не» і практично без позитивних рекомендацій. Якби не існувало законів фізики, Всесвіт існувати би просто не зміг. Закони (тобто обмеження) необхідні для того, щоб взагалі що-небудь мало шанс на існування в цьому світі. Коли суспільство обмежується поняттям права, воно отримує можливість піднятися на новий рівень своєї будови, утворити у собі структури, що на порядки підвищують його можливості.

В християнському богослов’ї фігурує концепція самообмеження Творця, яка говорить, що саме відмова Бога від мільйонів інших можливостей дозволяє існувати світу в тому вигляді, в якому він існує, дозволяє розвиватися йому по законах фізики, дозволяє існувати в світі незалежним від Нього, вільним істотам.

Ще приклад. По роботі мені приходиться програмувати на java та на php (ще зрідка delphi, але мова не про нього). Це — зразки радикально протилежних підходів до того, які рамки може середовище програмування задавати програмісту. В php можна писати що завгодно, ніхто від тебе нічого не вимагає; в java теж не можна сказати, що від тебе чогось вимагають, але сама структура платформи підказує багато рішень. Можна, звичайно, сказати, що це програміста обмежує, проте я би сказав інакше: це тримає в тонусі. На php виникає бажання написати код найпростішим чином, не замислюючись про його подальшу долю. На яві просто не хочеться писати неякісний код. На php кожен рівень абстракції програми потрібно придумувати, відволікаючись від роботи (це в кращому випадку, якщо на це є час). На яві в більшості ситуацій, в які потрапляє програміст, за нього уже придумали зручні варіанти абстракції, йому залишається лише вибрати найзручніший у конкретному випадку. Окремо сидіти і придумувати інші варіанти потрібно лише в досить нетривіальних випадках. Php — пустельна місцина, де, в принципі, можна збудувати все, що знадобиться. Java — зручний каркас, на якому без особливих зусиль можна зручно побудувати конструкції, що потрібні найчастіше, причому ці конструкції будуть так само легко добудовуватися та перебудовуватися. Для нетипових же конструкцій каркас нескладно і розібрати.

Не всякі обмеження зменшують можливості — деякі їх створюють. Розрізнити їх — окрема праця в кожному випадку, але забувати про таке не можна.

Якщо порівняти поточні наслідки кризи і ту легку паніку, що спостерігається в рядах офісних працівників з приводу цієї самої кризи, то виявиться, що страх перед кризою з її об’ємом неспівмірний. На всяк випадок уточню, що я маю на увазі під наслідками. Наслідок в даному випадку — це реальний вплив на важливі аспекти життя людини. Тобто як наслідок розглядається не «звільнили з роботи», а «третій день не їм». Наскільки мені відомо, від кризи у нас в країні ще ніхто не помер і, цілком ймовірно, ніхто і не помре. А переляк на 90 відсотків спричинений не реальними наслідками кризи, а втратою стабільності положення більшості людей. Для людей, виходить, стабільність відіграє чи не більшу роль, ніж достаток сам по собі.

Так от, мені здається, варто зрозуміти одну річ. Стабільності в XXI столітті просто нема як такої. Думаю, її й раніше не було. Нема абсолютно нічого в цьому світі, на що людина могла би покластися і забути про турботи. І єдиним можливим способом існування в такому світі мені вбачається пам’ятати, що кожного дня може знадобитися розпочинати все з початку. Якщо про це не забувати, то велика і страшна криза перетвориться в набір окремих реальних проблем, які треба просто взяти і вирішувати. Ніякі біржові індекси не зможуть відібрати у вас стабільність, якщо ви пам’ятаєте, що її у вас і так немає. «Довлеет дневи злоба его», або, в більш зрозумілому викладенні — «кожному дню вистачить його власних турбот».

Все це, звичайно, не означає, що за стабільність не слід боротися і її не варто досягати.

Если вас навек сплотили, озарили и ведут,
Не пытайтесь уклониться от движенья к торжеству.
Все равно на труд поднимет и на подвиг вдохновит
Вас великий и могучий, и надежный наш оплот.
Г. Остер

Нещодавно я порівняв нав’язування тоталітарного мислення з духовним вбивством. Хочу детальніше зупинитися на цій темі.

Ключовою особливістю особистості є свобода волі, тобто свобода приймати свої, не визначені зовні рішення. Таким чином, рівно в тій мірі, в якій ми нав’язуємо певній особі деякі рішення, ми відбираємо у неї її особистість. Ідеалом тоталітаризму є ситуація, коли в світі залишається лише одна особистість — диктатор, всі ж інші не приймають власних вільних рішень. Зрозуміло, що чисто адміністративними засобами такого досягти неможливо, однак на допомогу тоталітаристам в цьому випадку приходить ідеологія — саме вона здатна розчинити в собі чужу особистість (не повністю, щоправда, і лише тимчасово — повністю знищити особистість людині не під силу).

При уважному погляді можна побачити таке протиріччя: деякі методи, які використовуються для зрощування, формування особистості — наприклад, виховання — зовні схожі на ту саму ідеологізацію та насилля над особистістю. Тобто, виходить, не всяке навіювання людині рішень вбиває, воно може і творити. (Відмічу, що секс, який дає життя, теж на перший погляд схожий на насилля). Протиріччя це уявне: це один з тих випадків, коли обмеження не зменшують потенційні можливості, а допомагають краще структурувати реалізацію цих можливостей. Правила дорожнього руху не перешкоджають проїзду з точки А до точки Б, а лише структурують потік автомобілів. Юридична система сама по собі не є перешкодою в реалізації цілей та завдань громадянина чи підприємства. Мови програмування зі строгою типізацією є попри це тьюринг-повними, і на них може без проблем бути реалізована будь-яка програма (при цьому практика показує, що кращі програми якраз получаються на строго типізованих мовах, ніж на скриптових).

Здається, я можу виділити визначальну різницю між тоталітарними заборонами і структуруючими обмеженнями. Вона полягає в предметі цих обмежень. Тоталітарист обмежує цілі, ліберал обмежує засоби. Обмеження засобів може дати як позитивний ефект, так і дезорганізуючий — в останньому випадку особистості розкритися шляхом реалізації своїх задумів буде складніше — але особистість залишиться.

Приблизно місяць назад я задав читачам питання: а чому, власне, людина боїться смерті?

Людина обмежена в просторі і обмежена у часі з двох боків. Крім того, вона обмежена в об’ємі думок, що може водночас обробляти і в кількості одночасно виконуваних справ. Однак лише одне з цих обмежень чомусь людину лякає. Насправді, схоже, що людину лякає не саме це обмеження, а той факт, що вона перестане існувати. Парадокс: люди смертні, але для людини природним є сприймати себе безсмертною.

Зверну увагу на ще один подібний парадокс: з одного боку, людина по своїй природі несе зло в світ. При цьому люди вважають такий стан речей ненормальним і всіляко з ним борються.

Щодо мене, то я маю дуже традиційний погляд на ці парадокси. А саме, я вважаю як смертність, так і зло привнесеними в людину речами, не властивими їй від початку. Саме тому обидві ці речі, хоч уже і включені в природу людини, сприймаються нею, як чужорідні.

А, власне, що таке музика?

Я дотримуюся в цьому питанні досить консервативних поглядів. Для мене музика — це звукове мистецтво, що ґрунтується на використанні гармонії, ритму та мелодії (інтонації).

Гармонія — це, спрощено кажучи, акордова послідовність, на якій тримаються всі партії твору. Навіть до одноголосних мелодій зазвичай легко можна підібрати акордову послідовність, на яку ця мелодія лягає, тобто гармонія, хоч явно і не присутня, слухачем відчувається.

Ритм — ну тут все зрозуміло — побудована на часових інтервалах, як правило, базованих на ступенях двійки (рідше — трійки та інших чисел), структура послідовності звуків.

Мелодія — послідовність звуковисот, накладених на ритмічну структуру. Як правило, одноголосна, хоча бувають варіанти.

Тепер подивимось, що з уього цього слідує. Ну, наприклад, всі класичні твори, безперечно, чітко підпадають під таке визначення — вони містять і цікаву гармонію, і драйвову ритмічну структуру, і цікаві, яскраві мелодії. Якщо взяти, скажімо, обрядові танці африканських племен, то їхній «музичний супровід» за цими критеріями музикою назвати не можна — відсутня гармонійна складова. Хоча африканські ритми справді дуже драйвові, і звуковисотність в піснях присутня. Загалом, я би відніс їх до передмузичних звукових мистецтв.

З сучасною музикою ситуація цікавіша. Скажімо, рок більшою чи меншою мірою підпадає під це визначення: акордова структура чітко відслідковуєтся, хоча і часто буває спрощена аж до одного акорду на куплет і двох-трьох на приспів (особливо у піснях з рифовою структурою) і акценти деякою мірою зміщені з гармонії в бік ритму. Металл, наприклад, підпадає під визначення повністю. Ну, з джазом взагалі сумнівів, думаю, ні в кого не виникне.

З репом уже деякі сумніви при класифікації можуть виникнути. Однак відсутність вокальної мелодичної лінії ще не призводить до втрати всіх мелодій — залишається ще, як мінімум, лінія басова, тому реп я все ж до музики відніс би. А от електроніка уже відверто не включає в себе гармонію та мелодію як основні елементи. Ну, гармонію ще більш-менш інколи. Так, там зустрічаються мелодичні лінії і гармонічні ходи, але вони слугують скоріше як приправа до ритмічно-саундової основи. Часто можна помітити, що послідовність нот взагалі не складає мелодії — причому не лише в швидких арпеджіато, а і в випадках, які ніби-то формально можна було би вважати мелодією, але за цим не проглядається якоїсь музичної думки — приблизно як набір слабо зв’язаних слів не дають текстову думку. Складається враження, що автор просто забавляється з клавіатурою інструмента, втім, нічого поганого в цьому я не бачу.

Тут слід зауважити ось що: коли слухаєш, приміром, Шнітке, теж інколи складається враження, що це забавки малої дитини. Але це забавки з гармонією, забавки з ритмом і забавки з мелодією. В електроніці ж спостерігаються забавки з окремими нотами. Тому Шнітке я безумовно відношу до музики. Електроніку ж я б назвав постмузичним видом звукового мистецтва.

Таке мистецтво не лише має право на існування, воно мені багато в чому подобається, однак музика мені все ж більш цікава.

ЗІ Ну і про попсу. Там присутні і гармонія, і ритм, і мелодія. Не вистачає мистецтва.

Зустрів таку своєрідну тезу: диктатура чесніша за демократію, тому що в обох випадках керівник визначається закулісно, але у випадку диктатури цього ніхто не приховує, а при демократії влаштовують показуху.

Для початку відмічу, що безглуздо вимагати чесності від системи, чесність можна вимагати лише від конкретної людини. Що характерно, від учасників політичного процесу демократія якраз чесності вимагає (хоч і не завжди успішно), при диктатурі ж до голови системи влади ніяких моральних вимог не ставиться.

Далі. Для чого можна вимагати чесності від людини? Якщо брати суспільний аспект, то тут важливо те, що з відкритим злом боротися легше. Однак хто сказав, що за диктатури легше боротися зі злом, яке походить від влади? Чесність диктатури походить з того факту, що злу не потрібно ховатися. Зло, яке бреше, краще, ніж зло, яке почуває себе у безпеці.

До речі, звернув увагу, що часто ті, хто стверджує, що від виборця насправді нічого не залежить, при цьому парадоксальним чином умудряються пояснювати деякі дії урядів тим, що вони уже не можуть і надалі «створювати видимість демократії». Так от тут уже, панове, або труси вдягніть, або хрестик зніміть — якщо буває так, що видимість демократії створити не можна, значить, є ситуації, коли від виборця щось залежить. А потенційна наявність таких ситуацій, навіть якби вони фактично не складались, створює постійний пресинг на владу, змушуючи її уникати подібних положень. Ні для кого не секрет, що демократія не вибирає найкращий, а, скоріше, відкидає найгірші варіанти. Так що здається мені, що ті, хто роблять подібні заяви, насправді самі не вірять тому, що говорять.

P.S. Рекомедновано для вдумливого куріння: http://yucca.livejournal.com/232025.html.

Profile

ichthuss

May 2017

S M T W T F S
  123456
78910111213
1415 16 17181920
21222324252627
28293031   

Syndicate

RSS Atom

Style Credit

Expand Cut Tags

No cut tags
Page generated Jul. 27th, 2017 08:47 am
Powered by Dreamwidth Studios