Цього літа я хотів написати пост з приблизно таким питанням: чи не здається моїм читачам, що найбільше головної болі Україні з жителів Донбасу приносять бюджетники, включно з пенсіонерами? Сьогодні я бачу, що це питання можна вже не ставити, відповідь на нього стала очевидною.

Коли піднялось питання про припинення виплат на окуповані території, з’явилась купа демотиваторів з Шаріковим і його «где же я столоваться-то буду?». А насправді це ніфіга не смішно, коли купа дорослих людей щиро переконані, що їм мають платити просто за те, що вони такі красиві є. Росте ця впевненість, звісно, з міфу, згідно яким під державним крилом можна жити і ні про що не турбуватись. Держава старанно підтримує цей міф, оскільки він підвищує лояльність і виправдовує потребу в ній, а люди під його впливом розучуються зважати на будь-які реальні обставини навколишнього світу. В результаті люди вважають, що якщо держава не зробила чого-небудь для їх задоволення, то вона просто не захотіла цього робити; питання про витрати на забезпечення того, чого вони хочуть, їм взагалі не приходить в голову.

А повернення в реальний світ виявляється дуже болісним. Тому нам слід задуматись, як би подібних людей повернути до реальності якнайшвидше і з мінімумом неприємностей. Їхній світогляд — не стільки їхня провина, скільки їх проблема.

За останні півроку абсолютна більшість регіонів України суб’єктивізувались. Населення усвідомило, що воно може гнути свою лінію в розмові з чиновниками, і навіть трохи попрактикувалось. Захід України та Київ так-сяк вміють це вже майже 10 років, інші підтягуються. Фактично, не суб’єктивізувались, схоже, лише три регіони — Крим, Донецьк та Луганськ. Тому, судячи з усього, можна впевнено стверджувати, що Харків, Дніпропетровськ, Запоріжжя, Одеса житимуть по-харківськи, по-дніпропетровськи, по-запорізьки і по-одеськи. А от Донбас і Крим житимуть або по-московськи, або по-київськи. Як варіант - по-ахметівськи. У жителів ніхто не спитає, бо жителі своє слово не говорять.

А ви вважаєте образливим гумор про блондинок, альтистів, негрів, гомосексуалістів, реднеків і т. д.?

Як на мене, є кілька можливих ситуацій:

  1. Людина, яка входить до такої категорії, точно знає, що в неї немає стереотипних недоліків цієї групи. Такій людині немає ніяких підстав ображатись на анекдот.
  2. Людина справді має стереотипні недоліки, які висміюються в жарті. Такій людині ображатись не варто.
  3. Жарт чіпляє людину за живе — їй приписується і висміюється те, що вона старанно виправляє, але або не впевнена в результаті, або не впевнена, що результат оцінений оточуючими, і тому будь-яка критика, в т. ч. жарти, сприймаються болісно.

З моєї точки зору, 1 і 2 пункти взагалі не можуть слугувати аргументами проти подібних жартів. В третьому випадку, строго кажучи, людині теж ображатись не варто було б, але зрозуміло, що це може бути складно. Тому, як особиста поступка людським труднощам, я можу уникати таких жартів у колі людей, яких вони можуть зачепити. Однак це не означає, що я вважаю ці жарти недопустимими взагалі. Також я не вважаю нормальною вимогу утримуватись від таких жартів з апеляцією до широкого кола можливих «постраждалих». Особиста поступка надається особисто.

Слово «маніпуляція», за моїми спостереженнями, вживається у суперечках настільки часто, що скоро саме стане маніпуляцією, створивши конкуренцію квадрату Малевича і часовий парадокс. Тому хочу превентивно розібратися з тим, що воно означає, і, що важливіше, чого не означає.

Визначення маніпуляції, яке я придумав сам для себе (не претендуючи при цьому на оригінальність, але наполягаючи на необхідності саме такого розуміння слова), звучить таким чином: маніпуляція — це діяльність, спрямована на реактивну (неосмислену) поведінку іншої людини. З цього означення зразу маємо два важливих висновки. Перший: маніпуляція не обов’язково є аморальною дією, аморальною може бути мета маніпуляції, а не сам процес. Другий: не може існувати така маніпуляція, якій не можна не піддатися.

Якщо, приміром, замість того, щоб спитати у людини, скільки ложок цукру їй сипати в чай, ми ставимо перед нею чашку і підсовуємо цукровичку, з розрахунком, що людина, не відволікаючись від розмови, насипле собі цукру за смаком, то це вийде сама натуральна маніпуляція, але негативну оцінку цій дії можна давати лише тоді, коли людина, якщо їй поставити пряме питання, прийняла б інше рішення — приміром, якщо людина намагається вживати менше солодкого, але «на автоматі» кладе собі цукру, скільки звикла. Коли якась група людей розходиться після зібрання дрібними групками до метро, і мені (нерідко) вдається скомпонувати для себе подібну «групку» з тих людей, з якими мені сьогодні хочеться поспілкуватися, то я, виходить, взагалі страшний маніпулятор: люди йдуть тим складом, який для них підібрав я. Але проблема з’являється лише тоді, коли у людей є якісь суттєві причини спілкуватися або не спілкуватися, а за наявності таких причин навряд чи моя поведінка якось повпливає на їх рішення. Скажу навіть більше: якби людям доводилося в явному вигляді повідомлювати одне одного про все те, що їм треба одне від одного, то час, необхідний для спілкування, виріс би настільки, що в людей не лишилося б часу на інші справи. Тому що якщо зараз я підійду ближче до дверей у вагоні метро, то людина, яка на найближчій станції не виходить, найімовірніше, на  автоматі пропустить мене, і це займе 0.7 сек. А якщо я щоразу питатиму кожну людину, то у нас піде секунд 5-7 на те, щоб а) я її спитав, б) вона осмислила питання, в) придумала відповідь, г) відповіла і відійшла. Я вже мовчу про те, що я при цьому висмикую людину з її потоку думок, що завжди створює деякий дискомфорт. Іншими словами, маніпуляція не тільки не завжди шкідлива, але і грає неабияку позитивну роль в будові соціуму.

Якщо людиною намагаються маніпулювати проти її волі (саме не поза волею, тобто в байдужих її свідомій поведінці питаннях, а проти, тобто в питаннях, де її свідоме рішення відрізнялося б від запропонованого), то єдине, що від неї потрібно, щоб маніпуляція стала безсилою, це а) замислитися, б) дотримуватися своїх свідомих рішень. Це не завжди просто, але це завжди можливо. Тому слабим виправданням є те, що людиною маніпулювали. Хочеться спитати: а ти де був?

Звичайно, зі словом «маніпуляція», як і зі словом «цинізм», вже давно зрослась негативна коннотація, але хотілося б, щоб вона залишилась лише для окремих, окреслених випадків; у загальному розумінні ці слова варто вживати як нейтральні.

Коли моя мама була ще маленькою, вона одного разу затіяла гратися з сірниками. Її тато (мій дідусь) замість того, щоб відібрати у неї сірники, спокійно спостерігав за цим доти, доки дитина не обпекла пальці. Після цього мама з сірниками більше не гралася.

Бувають ситуації, коли природне бажання уникнути погіршення положення заводить ситуацію в глухий кут. Якщо покривати якісь негарні вчинки людини, найімовірніше, вона таких вчинків робитиме все більше. Якщо дитину старанно оберігати від усіляких хвороб, вона якраз стане до хвороб дуже уразливою, бо в неї не виробиться імунітет. Якщо приховувати уразливості у програмному забезпеченні, то про них знатимуть лише хакери, і користувачі програм залишатимуться беззахисними. В таких патових ситуаціях єдиним нормальним рішенням буде піти на загострення ситуації. На практиці це означає, що потрібно буде зробити всім гірше, або, принаймі, зробити комусь гірше, не покращивши безпосередньо нічиє положення. Закласти людину за просто так. Дати дитині заразитися. Випустити публічний експлоїт, який дозволить використовувати уразливість програми. Загострити, врешті-решт, в’ялий конфлікт, котрий заважає жити всьому колективу, але розв’язати який ніхто на себе сміливості не бере.

Відношення до такого вчинку може бути різне: «дитину не бережуть», «стукачі», «через вас, паразітів, всякі тринадцятилітні придурки мені сервери позаражали троянами». Але треба признати, що лише така поведінка дає шанс нормалізувати ситуацію.

UPD Ще приклад — інформація про шкоду паління сама по собі шкодить здоров’ю за ефектом плацебо, але відмова від такого інформування знову ж таки заводить ситуацію в глухий кут.

Неприємне це словосполучення — ціна життя. Цинічне. Життя ж-бо людське — безцінне. Але в сучасному суспільстві життя справді має грошову ціну. Це ціна, яку суспільство може заплатити за лікування однієї людини. Це ціна, яку суспільство здатне витратити на засоби охорони праці, щоб запобігти смерті на виробництві. Це ціна, яку суспільство платить органам правопорядку задля збереження одного життя. Це, врешті-решт, ціна, яку суспільство видає малозабезпеченим верствам на те, щоб їх тривалість життя і здоров’я не погіршувалися через неякісне харчування та з інших причин.

Легко зрозуміти, що, якщо держава має на меті економічними засобами зменшити кількість смертей, то важливо насамперед вживати ті засоби, які дають мінімальну ціну життя, тобто затрати на порятунок однієї людини. Однак для цього потрібно, щоб ця ціна, принаймі, фігурувала у явному вигляді. Інакше просто неможливо реалізувати ефективні механізми перерозподілу коштів на користь тих областей, які ефективніше зберігають життя. Звичайно, заява з боку держави «людину ми рятуємо тоді, коли це коштує не більше ста тисяч» буде цинічною, але ж насправді це так є і зараз, і замовчування цього факту ситуацію нічим не покращує. Навіть погіршує — через подібне ховання голови в пісок суспільство інколи витрачає гроші, на які можна врятувати декілька життів, на порятунок одного. Немає ж бо сенсу витрачати по півмільйона на операції десяти людям, якщо за п’ять мільйонів можна впровадити на шахтах засоби безпеки, що збережуть п’ятдесят життів. Так само немає сенсу розширювати особовий склад міліції, досягнувши цим зменшення кількості вбивств по регіону з 10 до 8, якщо вдвічі дешевше буде коштувати оснащення всієї системи міського автотранспорту автоматикою, яка збереже за той же час 6 життів.

Можна піти далі і запровадити на цьому полі щось, схоже на ринок, де в ролі товару виступають людські життя, а в ролі покупця — суспільство. Принаймі, тендерний розподіл коштів по принципу єдиного порогу ціни життя однозначно пішов би на користь.

Звичайно, така постановка питання викличе масу інших, не менш цинічних питань. Чи коштує життя молодої людини більше, ніж життя людини похилого віку? А якщо цій людині похилого віку у будь-якому випадку залишилось жити не більше року, чи доцільно витрачати на її порятунок ті ж гроші (або навіть більші), за які можна врятувати молоду людину? Чи становить, взагалі, більшу цінність життя економічно активної людини? А духовного лідера, митця, філософа? Як бути з засобами, які рятують людські життя, однак залишають високий травматизм і як надавати перевагу іншим засобам (іншими словами, з якого пальця висмоктати коефіцієнт між вартістю життя і вартістю нетравмування)? Чи має бути градація в ціні життя громадянина та негромадянина, і як пояснити те, що, наприклад, в питанні охорони праці ця різниця не проявляється, а в питанні медицини — існує? Але в будь-якому випадку осмислене прийняття рішення (яким би цинічним воно не виглядало) буде краще, ніж завуальоване, замовчуване прийняття аналогічного рішення, яке існує нині.

Розглянемо наступну ситуацію: є деяка група людей, яка суспільством признається нормальною, «своєю», але в силу деяких обставин вона в одному із своїх видів діяльності загнана у кут обставинами, залежними від соціуму. При цьому суспільство признає ситуацію неприйнятною, але, оскільки виправлення цієї ситуації потребує досить значних зусиль, а сама та група людей таких зусиль докласти не може, то питання «зависає у повітрі». Яка реакція такої групи людей на цю ситуацію може вважатися нормальною? У певному розумінні — ніяка, тому що будь-яка дієва реакція на таку катастрофічно неприйнятну ситуацією буде виходити за рамки реакцій, які вважаються соціумом допустимими. Однак, даючи таку відповідь на поставлене запитання, ми просто уникаємо розв’язання проблеми. Тому з необхідністю ми приходимо до висновку, що «недопустимі» дії утиснутої групи є не те, що припустимими, а неминучими. Ситуація може розв’язатися лише в тому випадку, коли тиск, який чинить ця група на решту суспільства, досягне такого маштабу, що соціум, нарешті, почне якось ворушитися.

Власне, ці всі роздуми не мають практично ніякого відношення до логіки, якою послуговуватимуться члени тієї групи. Для них в такій ситуації діятиме простіша логіка, яка стверджує: «за хамство треба бити в морду». Те, що хамство з боку суспільства є пасивним, виправданням для суспільства слугувати не може; хоча ситуація ускладнюється тим, що страждатимуть від цього «в морду», ймовірно, люди, безпосередньо не винні в ситуації. Біда в тому, що безпосередньо винних-то немає — «і злодія не було, і батька вкрали».

Так от, до чого це я: в дану модель повністю вкладається одеська історія з евакуатором, коли водій, покликавши на допомогу інших автомобілістів, скрутив евакуаторщиків. Застосовувати фізичне насилля проти людини, яка, власне, нічим не завинила, є, з точки зору нашого суспільства, категорично неприйнятним. Але категорично неприйнятним є і положення автомобілістів, яким, замість того, щоб розвивати автомобільну інфраструктуру, влада просто, образно кажучи, заборонила існувати, тому що нормально існувати автомобілісту в рамках цих обмежень, по суті, неможливо. Отож, хоча я не сказав би, що схвалюю поведінку водія, однозначного осуду ця поведінка у мене також не викликає.

Цікаво буде спитати у якого-небудь комуніста, як би він себе повів, якби стояв вибір між свободою для одиниць і несвободою для всіх. Обов’язково спитаю, як випаде нагода. (Навіяно якимось з текстів Клайва Льюіса).

В топі весь день висіло кілька записів про хлопців, які пишуть балончиками на автомобілях «Я паркуюсь на газонах». Що тут скажеш — робінгудство продовжується. Однак думки з приводу такої поведінки традиційно розійшлися. Одні називали їх хуліганами і вандалами та обіцяли ампутувати їм різні частини тіла. Інші навпаки, підтримували затію, стверджуючи, що з хамами тільки так по-хамськи і можна поводитись.

Що ж маємо у сухому залишку? Конфлікт автомобілістів та жителів. Проте в цьому конфлікті є ще й третя сторона — муніципалітет.

Ситуація почала звертати у сьогоднішнє русло тоді, коли місцева влада не змогла забезпечити достатнью кількість парковочних місць. Цим самим вона вимусила автомобілістів паркуватися з порушенням правил. В компенсацію за це влада закривала очі на такі порушення, бо інакше її дії виглядали би зовсім по-ідіотськи. Дві сторони більш-менш уладнали ситуацію за рахунок третьої — жителів тої території, на газонах якої автомобілісти паркуються. Що в такій ситуації можуть ці жителі зробити?

Можуть, звичайно, голосувати проти влади, яка таке допустила. Звучить смішно. Можуть вийти на акцію за збільшення кількості парковочних місць. Не кажучи про те, що акції досягають своїх цілей зі змінним успіхом, дивним в цьому випадку було б те, що проблему автомобілістів вирішували б за них інші. Однак самі автомобілісти ворушитися не бажають. От тут виникає ситуація, коли виправити порушену систему можна лише позасистемними методами. Люди знайши дикунський, провокативний, вкрай некрасивий метод заставити автомобілістів заворушитися і почати вимагати, нарешті, від влади нормальних парковок.

Метод цей вкрай болючий для суспільства — тому що він передбачає нарощування конфлікту між автомобілістами і жителями з розрахунком на те, що той побічний тиск на владу, який з цього конфлікту утвориться, заставить її щось зробити. Метод ідіотський з моральної точки зору — тому що автомобілістів, затиснутих між двох вогнів, один вогонь намагається натравити на інший. Однак такі методи діють тоді, коли перестають діяти всі інші методи. І поки у нас в країні не запрацює система громадського суспільства, суспільство саморегулюватиметься повз систему.

Про Донбас

Шахтёром здесь быть престижно до сих пор. Все остальные — «шелкопёры» и конторские крысы. «Мы — работаем, на нас держится экономика страны, за наш счёт живут тунеядцы» — это не лозунги «ПР», а нормальные рассуждения среде горняков. Чем тяжелее и опаснее работа, тем больше гордости за себя и свой характер — шахтёрский.
З Інфопорну

Зачем платить больше, чем стоко за скоко соглашаются работать?
Почему не уйти от плохого работодателя? Я не вижу вокруг крепостного права, но очевидно оно внутри многих из тех, о ком речь.
[livejournal.com profile] bazar_wokzal, в журналі Кравецького

От мені цікаво — коли люди, нарешті, зрозуміють, що чим раніше вони перестануть закривати прорив грудьми, тим раніше прорив залатають?
Нас часто лякають цинізмом. Достатьно заклеймити якусь ідею цинічною — і це переконає аудиторію у тому, що така ідея є неприпустимою. Чи справедлива така оцінка цього явища? Давайте розглянемо декілька прикладів класичних цинічних фраз.

  • «Одна смерть — це трагедія, тисячі смертей — це статистика».

  • «Мета виправдовує засоби».

  • «Пенсіонери, інваліди та хворі є нахлібниками на шиї нації».


Що ж спільного в цих фразах? Якщо відкласти вбік емоційну оцінку, то виявиться, що кожна з цих фраз є цілком розумною. В першій характеризується своєрідна особливість людського сприйняття інформації, яка проявляється у тому, що людина психологічно не здатна сприймати тисячі трагедій одночасно, і, не маючи також підстав виділити серед них якусь одну, повністю абстрагується від емоційного сприйняття ситуації, залишаючи лише сприйняття аналітичне. Друга говорить, що існують ситуації, в яких варто поступитися деякими речима в процессі досягнення мети, якщо мета того варта. Третя — стверджує, що пенсіонери, інваліди та хворі не приносять економічної користі нації.

Всі ці твердження є незаперечними, однак фрази сприймаються вкрай негативно. Причина, очевидно, лежить в емоційній складовій сприйняття. Розглянемо її.

Перша фраза викликає думки про бездушність її автора, який відмовляється сприймати трагедію тисяч навіть тою мірою, якою сприймав трагедію однієї людини. Однак звинуватити його в цьому не можна — дійсно, не може ж людина виховати себе пропорційно сприймати трагедії тисяч — вона просто такого не витримає. Сприймати ж їх рівно тою ж мірою, що і трагедію однієї людини було би вкрай дивно. Є, щоправда, тонкий нюанс, який полягає в тому, що людина при такому сприйнятті може (якщо буде наділена владою) гратися людськими життями занадто легковажно. Однак сама фраза цього в собі не несе, це уже екстраполяція фрази з урахуванням особистості автора.

Друга фраза. Тут очевидно — все залежить від того, яка мета і які засоби. Скоріш за все, така фраза буде приводитись для виправдання засобів, які суттєво йдуть врозріз із загальноприйнятою мораллю. Наприклад, вбивство політика задля збереження миру абощо. Тонкий нюанс полягає в тому, що людина, як правило, не здатна оцінити реальні плюси мети і мінуси засобів, тому в цих випадках занадто великий ризик перейти межу. Однак є випадки, коли суспільство признає за кимось право на подібні цинічні рішення (наприклад, рішення полководця відправити тисячу чоловік на вірну смерть).

Третя. Слово «нахлібник» має виражену негативну емоційну складову. Людина, яка побудувала фразу таким чином, скоріш за все, поведе дискусію у напрямку необхідності визнання шкідливості надмірного опікування цими категоріями громадян. А ця думка уже є дійсно малоприйнятною. Цінність особистості визначається не економікою. Однак знову маємо проблему не у фразі, а у її екстраполяції.

Словник трактує цинізм як відверте зневажливе ставлення до моральних цінностей. Проте, як ми бачимо, цю зневагу найчастіше за автора додумуємо ми самі. Доцільність такого додумування досить сумнівна. Якщо автор хотів щось сказати, він це скаже. Якщо не хотів, то звинувачувати його зарано.

Я взагалі вважаю, що звинувачувати в цинічності сказаного безглуздо. Якщо фраза містить неприйнятні положення, то автора можна звинуватити не в цинізмі; якщо не містить, проте виглядає цинічною, можна вимагати у автора пояснень — з’ясувати, чи мав він на увазі щось неприйнятне, чи це наші домисли. Сам же цинізм не говорить ні про що.

Profile

ichthuss

May 2017

S M T W T F S
  123456
78910111213
1415 16 17181920
21222324252627
28293031   

Syndicate

RSS Atom

Style Credit

Expand Cut Tags

No cut tags
Page generated Sep. 19th, 2017 03:04 pm
Powered by Dreamwidth Studios