В процесі обговорення єдино вірного способу організації ієрархії каталогів файлової системи сформулював таку думку.

Файл — взагалі зайве поняття. Якщо точніше, то воно зайве для користувача і навіть, найчастіше, для системного адміністратора. Максимум, кому може знадобитися працювати з файлами, це програмісту, і то не факт. Для всіх інших робота з файлами є суррогатом інших потрібних їм операцій.

Тепер трохи детальніше. Теорія підказує нам, що файл — це іменована область дискової пам’яті. Однак, як і в випадку будь-якої комп’ютерної пам’яті, дуже часто трапляється так, що ізольований фрагмент пам’яті сам цінності не має, для роботи з ним потрібно звертатися до інших фрагментів. Скажімо, будь-який документ має нульову цінність без програми, що здатна з ним працювати; поштове повідомлення містить вкладені документи; відеоряд пов’язаний з кількома звуковими доріжками; для відображення мапи потрібно також прочитати піктограми; креслення генплану потрібно підкладати як тло під креслення комунікацій, і т.д. Отже, можемо сказати, що чіткого поділу на ізольовані частини дискової інформації бути не може. Це означає, що спроба розмістити цю інформацію в файлах призводить або до дублювання інформації в багатьох файлах (напр., шаблон документа копіюється в новостворений документ), або до неавтономності файла (напр., виконуваний модуль програми не може сам по собі бути перенесений на іншу систему). Обидва варіанти призводять до того, що при виконанні дискових операцій людині доводиться враховувати деякі неочевидні речі — наприклад, що встановлену програму перенести на іншу машину простим копіюванням навряд чи вийде.

З іншого боку, користувачу і не потрібно зазвичай переносити «файли». Йому треба перенести документ, налаштування, програму. Іменовані фрагменти пам’яті його мало цікавлять. В тому числі, незрозуміло, навіщо користувачу вникати в те, що, скажімо, AutoCAD растрову основу креслення зберігає в окремому файлі, а Photoshop всі шари зберігає в одному. Що довідка може зберігатися у вигляді каталогу з .html-файлами, а може в одному .chm-файлі. Якщо користувач перенесе файл на інший комп’ютер, а той не відкриється через брак другого файла, він буде лаятися на розробників програми і буде, що характерно, правий. Тому що йому не треба переносити файл — йому треба перенести документ.

Для тих, хто трохи орієнтуєтся в програмуванні, приведу просту аналогію для прояснення абсурдності нинішної «файлової» парадигми зберігання інформації. Аналогом дискового файла в оперативній пам’яті є виділений блок цієї пам’яті. Роботу з цими блоками проводить операційна система і низькорівнева система керування пам’яттю програми, т.зв. memory manager. Можна написати програму на мільйон строк і ні разу не заморочитись прямою роботою з цими блоками. Така пряма робота потрібна тільки для дуже специфічних застосувань — антивірусів, програм діагностики апаратного забезпечення, високонавантажених обчислювальних завдань. Більшість програмістів без проблем обходяться без цього.

Крім того, я не знаю жодної програми, яка дозволила б користувачу безпосередньо оперувати блоками пам’яті. Такі операції завжди виконуються опосередковано: користувач повідомляє програму, яку операцію необхідно виконати з даними, і ця операція виконується, але зі специфічною для кожного типу даних обробкою. У випадку дискової ж пам’яті чомусь безпосередня робота користувача з блоками пам’яті вважається нормою.

Насамкінець не можу не відмітити, що деякий поступ в цьому питанні все ж помітний. Скажімо, дуже великим кроком в напрямку від файлів є package manager'и різних дистрибутивів linux та інших unix-систем. З їх допомогою практично відпадає потреба морочитися з файлами програм: установка програми полягає не в копіюванні файлів, а в прямій директиві пакет-менеджеру — «встановити такий-то пакет». Коли аналогічні системи стануть стандартами de facto також в області керування налаштуваннями та документами, можна буде сказати, що більше половини шляху пройдено.

Не сумніваюсь, що багато хто, читаючи повідомлення, подібні до цього, будуть єхидно запитувати: «Ну і де ця хвалена законослухняність американців?». Зразу відповім: а ніде. Американці краще будь-кого розуміють, що закон — це лише засіб. І якщо хто-небудь, наприклад, роботодавець, їм по-хамськи відмовиться віддавати належне, елементарно дадуть в морду. Якщо ж він відмовиться віддавати належне багатьом, то тут уже недалеко і до бунту, не менш безглуздого і не менш нещадного, ніж російський. І побити лавкою вікна в аеропорті через те, що їх рейс відмінили, а адміністрація відмахується від вимог розмістити їх де-небудь — теж цілком по-американськи.

Правова система Америки тому так надійно працює, що спирається на надзвичайно сильний запобіжник, який ґрунтується на елементарній самоповазі і який дуже легко зірвати.

Я не буду закликати поводитися так само — врешті-решт, ми не американці. Але задуматись варто, тому що я переконаний, що це не остання причина, чому в Америці є така повага до закону і прав громадянина. І так само я переконаний, що нам слід переглянути відношення до тих, хто намагається боротися за справедливість тут і зараз.

Навіяно цим коментом.

Держави справді своєю поведінкою значно більше схожі на звірів, ніж здається. Вони б’ються за територію, свою територію помічають і захищають. В них правий той, хто сильний, хоча сильний може підтримувати слабого. Вони огризаються на аґресію, але в випадку програшу запросто можуть виляти хвостом перед тим, хто їх побив. У них вибудовується своя ієрархія, заснована на складній суміші права сильного та якихость інших порядків та правил.

Кожному суспільству його власний звір потрібен. Якщо гризуться два неконтрольованих звіра, то суспільство банально втягнуте в боротьбу за виживання. Єдиний можливий варіант поведінки для суспільства — підтримувати свого, іншого не дано. Якщо обидва звіра підконтрольні суспільству, суспільство може нав’язати звіру якісь риси людяності, моралі, законності. Тут вже може йтися, наприклад, про легалізм, про міжнародне право. Якщо ж суспільству підконтрольний один зі звірів, то суспільство змушене буде відбиватись від другого звіра, не забуваючи про моральні норми, але пам’ятаючи, що на звіра це не повпливає. Точніше, повпливає не так, як на людину. Собаку можна пожаліти, але не можна розраховувати, що вона від цього перестане тебе кусати. Це не озачає, що з нею теж треба поводитися по-звірячому — ні, її пожаліти варто, якщо така можливість буде. Але з хижим звіром можна говорити лише мовою дресирувальника. Або мисливця.

Головне тільки — не прогледіти в звірі людину. Інколи її дуже важко побачити.

Дуже часто поширена у третьому світі сім’я з десятком дітей розглядається як безвідповідальність перед власними дітьми, яким такі батьки не можуть забезпечити нормальні умови для розвитку.

Десь зо дві третини художніх книг у світі (не кажучи вже про дешеву беллетристику) написані про кохання. Із них значна частина — про ситуації конфлікту почуттів з розумом.

В літературі я неодноразово зустрічав персонажів, які вважали за вище досягнення позбавитися страху смерті і отримати можливість позбутися життя тоді, коли вважатимуть це доцільним.

Часто можна почути звинувачення у несправедливості лібералізму, оскільки він не гарантує нормальне існування людям, які працюють досить-таки багато.

Спитаєте, що спільного в описаних вище явищ? Подивимося уважніше. У всіх цих випадках критикується (оголошується надмірно спрощеним, «недоробленим») деяке явище. При цьому: інстинкт продовження роду заставляє людей підтримувати існування популяції, незважаючи на умови її майбутнього існування. Кохання змушує людей поєднуватися для народження та виховання дітей незважаючи на їх соціальний статус та інші соціальні явища, часто — абсолютно різних людей, не дозволяє замкнутися окремим невеличким групам і утворити незалежні соціуми. Інстинкт самозбереження рятує масу людей, які через яку-небудь дурню, якої вони нахапалися, вважають, що їх життя не має сенсу. Цю саму дурню інстинкт ігнорує. Лібералізм дозволяє користуватися суспільним поділом праці без складних підтримуючих його суспільних механізмів — йому достатньо для свого існування законності, і він успішно переживе руйнування решти суспільних механізмів та інституцій.

Отже, кожна з цих речей, по-перше, виконує важливу для людства роль, по-друге, не потребує взагалі або потребує досить незначних початкових умов для свого функціонування. Очевидно, що існування людства цінніше за проживання людей у комфортних умовах та їх всебічний розвиток, так само як і за філософствування на тему «У чому сенс життя?». Що неподільність (і — значною мірою — існування, адже невеликі замкнуті групи, найімовірніше, швидко б виродились) соціуму важливіша за безконфліктне співіснування людей у сім’ї (кому неочевидно — ласкаво просимо у коменти). Що суспільний поділ праці цінніший за безумовну його справедливість — людям краще буде житися за примітивного суспільного поділу зі справедливістю «на трієчку», ніж взагалі без нього у печерах.

Загальним для цих явищ є ось що: всі вони є низькорівневими методами забезпечення існування сучасної цивілізації. Звідсти витікають і їх плюси, і їх мінуси. Серед мінусів — спрощеність дії, яка (дія) в результаті часто виявляється неадекватною ситуації. За це їх, власне, і критикують. Серед плюсів, безперечно — надійність. Методом жорсткого релігійного регулювання в Індії вдалося деякою мірою ізолювати окремі досить великі групи-соціуми один від одного. Середньовічна Європа теж намагалася отримати подібний результат, однак у неї це виходило все сумнівніше і сумнівніше. Більшовики спробували позбавитися від лібералізму, а він все одно проривався крізь усі заборони у вигляді чорного ринку. Китаю та Індії більш-менш вдається стримувати народжуваність, однак можна не сумніватися, що у випадку більш-менш серйозних катаклізмів на планеті народжуваність прорветься і виросте достатньо, щоб вимирання людству не загрожувало. (Загальновідоме явище — під час війни народжуваність різко зростає). Самогубства так і досі не складають суттєвої загрози для існування суспільства, хоча, здавалося б, є маса країн, в яких для величезної кількості населення це було би «найрозумнішим» виходом.

Багатьом людям слід зрозуміти, що з низькорівневими методами боротися, по-перше, безглуздо, а по-друге — небезпечно. Безглуздо — тому що вони все одно будуть діяти через свій крайній примітивізм. Небезпечно — тому що замість них прийдеться для досягнення тої ж самої мети ставити значно більш наворочені, а, отже, менш надійні «підпорки». Один з прикладів, що трапляється, коли підпорки руйнуються, ми бачили на початку дев’яностих у нашій країні — низькорівневий метод взяв своє, але з жертвами. Думається мені, що краще вже було би одразу залишити лібералізм в основі суспільних відносин. Так що не треба безумовно критикувати низькорівневі методи. Вони корисніші, ніж здаються.

Profile

ichthuss

May 2017

S M T W T F S
  123456
78910111213
1415 16 17181920
21222324252627
28293031   

Syndicate

RSS Atom

Style Credit

Expand Cut Tags

No cut tags
Page generated Jul. 27th, 2017 08:47 am
Powered by Dreamwidth Studios