![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
Як довіряти незнайомцям
Останніми днями кілька разів зіткнувся з нерозумінням різними співрозмовниками (наприклад: раз, два) щодо одного цікавого моменту, і мені здається, його варто роз’яснити окремо.
Будь-яка інституція, будучи складеною з людей, обов’язково діятиме так, як потрібно цим людям. Будь-яка система контролю за інституцією також діятиме в своїх інтересах і, до того ж, буде малоефективною. Спроба особисто проконтролювати інституцію також буде малоефективною як через обмеженість наших знань, так і через те, що по об’єму роботи подібна інспекція доволі близька до самої контрольованої операції. Фактично, єдиним хоч скільки-небудь дієвим механізмом забезбечення виконання сторонніми людьми того, що нам потрібно, без опори на довіру до когось, є особистий силовий примус. Але цей спосіб абсолютно неприйнятний навіть з чисто практичних міркувань: жодна людина не зможе особисто контролювати примусом інших людей більш-менш значний проміжок часу — хоча б тому, що їй потрібно інколи спати. Тому єдиним можливим варіантом співіснування та взаємодії в суспільстві є довіра до інших людей. Найбільшим дивом при цьому є те, що вони її часто виправдовують.
З вищесказаного очевидно, що саме довіра до незнайомих людей є цілковито невід’ємним елементом побудови суспільства. Без неї людям довелося б сидіти кожному в своїй печері і особливо не висовуватися. Перехід до цивілізації відбувся саме завдяки тому, що люди виявили, що одне одному можна довіряти. Більш того, ріст цивілізації незмінно пов’язаний саме з можливістю і практикою все більшої довіри до незнайомців.
Звісно, ця ситуація зовсім не така пласка, як можна подумати з попереднього абзацу. Ми довіряємо різним людям (і різним інституціям) різною мірою, і завдання облаштування суспільства значною мірою і полягає в механізмах перерозподілу довіри. Приміром, ми довіряємо суду більше, ніж контрагенту — це дозволяє нам укласти з ним договір і розраховувати на його виконання, оскільки у випадку нечеснрї поведінки контрагента ми можемо звернутись до суду. Довіра до керівництва якого-небудь ОСББ базується на довірі до сусідів. Довіра людині, яка прийшла найматися, може базуватися на довірі до органу сертифікації, який підтверджує її кваліфікацію. Прикладів можна приводити сотні, можна навіть скласти деяку їх класифікацію, але головне не це. Головне те, що людям, по-перше, необхідно довіряти, по-друге, їм можна довіряти.
Виникає питання: на підставі чого можна довіряти незнайомим і малоконтрольованим людям? На це питання легко відповісти, переформулювавши його таким чином: на яких підставах незнайомі люди можуть довіряти мені? І відповідь дається легко. Одною з базових потреб людини є потреба в самоповазі. Людина вкрай неохоче відмовляється від неї, хоча деякі зовнішні обставини можуть людину змусити забути про самоповагу. Приведу таку ілюстрацію: думаю, всі легко відмітять відмінність поведінки людей в класичній совковій кілометровій черзі за дефіцитом і, скажімо, у сучасній черзі в супермаркеті. (Ті, хто не застав совкових черг, може легко знайти їх у існуючих заповідниках совка, як, наприклад: районні поліклініки, паспортні столи, податкові інспекції та ін.). В черзі радянського зразка хтось постійно норовить проскочити без черги, придумуючи унікальні як по тупості, так і, інколи, по віртуозності відмазки. Інколи намагається пролізти взагалі без відмазок. І на те, і на інше ті, хто стоять в черзі, реагують дуже бурхливо і швидко затівають бабську суперечку. В нормальній, цивілізованій черзі теж є бажаючі проскочити без черги, але їх суттєво менше, вони не такі нахабні (дуже значний відсоток з них мовчки залишить спроби, якщо люди з черги заперечуватимуть), а інші учасники не такі агресивні.
Я це пишу не для того, щоб когось засудити чи виправдати, насправді це одні й ті самі люди, просто в різних обставинах. Ці обставини можна загалом назвати багатством, точніше, внутрішнім відчуттям багатства. Поясню, що я маю наувазі. Якщо людина знає, що м’ясо для сім’ї вона може дістати тільки через приниження, вона буде рватися поза чергою, гидко сперечатися і принижуватися іншими способами. Якщо ж людина знає, що вона прийшла з грішми і за ці гроші отримає те, чого хоче, що вона прийшла не урвати дефіцитне, а отримати належне, їй нема причин принижуватися. Вона почувається впевнено, солідно, достойно, і поводиться з благодушністю багатої людини. При цьому ця людина може бути матеріально не багатшою, ніж та, що б’ється за останній дефіцитний окорочок, але внутрішня її позиція — це позиція людини забезпеченої.
Те саме стосується і інших питань співіснування. Приміром, сміття. Людина, яка себе поважає, не стане кидати сміття де завгодно. Однак відсутність урн або засміченість території сильно знижує можливості до самоповаги. Тому чисто в будь-якому місці буде тоді, коли загальне небажання людей смітити разом зі згодою докладати зусилля (хоча б і у вигляді коштів) на підтримання чистоти перетнуть деякий поріг і утворять оточення чистоти, яка самопідтримується: люди не смітять там, де чисто, і там залишається чисто.
Отже, внутрішньо багата (або внутрішньо забезпечена) людина почувається достойно і поводиться достойно. Люди, які поводяться достойно, варті більшої довіри. Зростаюча довіра один до одного дозволяє розвиватися суспільному обміну і, відповідно, самому суспільству. Розвиток суспільства робить людей багаштими, і процес розвивається далі. Чудову ілюстрацію днями привів Фріц Морген.
Звісно, я далекий від прекраснодушного ідеалізму гуманістів нового часу, які вважали, що всі негативні якості людини — від скрутного матеріального становища, і варто лише звільнити людей від цього гніту, і все найкраще в них розцвіте пишним цвітом. В людині достатньо різної гидоти, яка також розцвітає у людині, вільній від матеріальних турбот, і виродження багатьох багатих сімей є найкращою ілюстрацією. Однак, можна стверждувати, що описаний вище механізм, попри це, є достатнім рушієм зростання довіри у суспільстві, щоб суспільство могло розвиватися.
Ще важливий момент: для самоповаги критично необхідна свобода, точніше, вільний погляд на життя. Людина з рабською свідомістю не може поважати себе. Людина, яка на питання державного мужа «а ти хто такий» починає відводити очі, сама ставить себе в положення, в якому їй себе поважати нема за що. Якшо вона вважає, що «без бумажки» вона «букашка», вона букашкою і буде. Натомість, люди, які точно знають, що вони в цій країні хазяї, хай поки що навіть не здатні повноцінно реалізувати свої права хазяїв, поводитимуться достойно під будь-якими наїздами з боку держави. Саме такі люди можуть і, якщо все буде добре, рано чи пізно виведуть цю країну у правильному напрямку; власне, вони це вже активно роблять.
Підсумую: себе треба поважати, а людям довіряти. Інституціям довіряти інколи теж треба, але не обманюватись, що це довіра до механізмів, а не довіра до людей. Самоповага і довіра — два стовпи розвитку нормального суспільства.
no subject
1) що означає поняття "довіра" в проекції на площини психологічну, юридичну (правову, майнову, політичну)?
2) що означає поняття "незнайома людина" - "незнайомість" може мати різні рівні (незнайомі співпрацівники одної фірми... незнайомі співробітники з конкуруючої фірми... або незнайомі Вам люди, які Вас добре вивчили, і Ви їм добре знаймоі, а вони Вам ні... і так далі..)
3) що означає "ключовим елементом" - підрозумівається, що він є тільки один? чи існують і інші ключові моменти такої розбудови?
4) що розуміти під "розбудовою суспільства"? якого суспільства? устояного, захищеного, збалансованого, самодостатнього і благополучного чи суспільства постколоніального, суперечливого, незрівноваженого, невпорядкованого? суспільства з традиціями вмілого політичного та економічного домінування у віковічній боротьбі людей за ресурси та ареали впливу чи суспільства з традиціями перебування у віковічній неволі, що підрозуміває низький рівень матеріальних ресурсів і відсутність в нього права на власне світобачення? тобто - що розбудовуємо?
5) як на рахунок взаємодовіри і методів перевірки та контролю рівня взаємності?
6) чи є несумнісними поняття довіри і контролю довіри?
7) чи не є сама тільки здатність, а також право і вміння контролювати механізми реалізації довіри, істинність її проявів та цілей, її якість - ключовим моментом у розбудові всякого життєздатного суспільства? :)
no subject
2. Незнайома людина означає людину, з якою у вас немає особистих стосунків. На селі люди між собою переважно знайомі, у місті ж переважно доводиться мати справу з незнайомцями.
3. "Ключовий елемент" - мабуть, справді не найвдаліше означення. Виправлю в тексті. Мова йдеться про критично необхідний елемент.
4. Розбудова означає розширення можливостей людей досягати своїх цілей за рахунок суспільної взаємодії.
5. Не зрозумів питання.
6. Питання контролю є абсолютно окремим; якщо ти комусь не довіряєш, ти можеш його контролювати, але це не позбавить необхідності довіряти людям.
7. "...здатність, а також право і вміння контролювати механізми реалізації довіри..." - мені ця фраза незрозуміла. Якщо ви поясните, я спробую відповісти.
no subject
> 5. Не зрозумів питання.
- питання в тому, чи не є поняття "довіра" завжди двостороннім? Тобто, повноцінна довіра - це завжди взаємодовіра. Подібно як і, наприклад, кохання (по замовчуванню нормальне = щасливе) - це, підрозумівається, явище, що має два в емоційному плані симетричні рівноцінні кінці, дві сторони. Якщо ж одна сторона відсутня - то кохання стає гірким, важким, нещасним, трагічним, нерозділеним. І виглядає, як весілля, на якому присутня лише молода у білому платті - а наречений десь подівся. Тобто, говорити про довіру лише з одної сторони, то всеодно, що говорити про палку велике кохання дівчини до юнака, який її не кохає, не бачить або й взагалі не знає і може ніколи й не взнає, і так її життя й мине.
- інший аспект. На мою думку, в основному дописі зовсім зігноровано той факт, що людина живе у світі, де їй на кожному кроці треба робити якийсь вибір у якусь сторону. Часто вибір треба робити в умовах, коли для витбору наявні альтернативи, кожна з яких закликає на свою користь. Як бути з довірою? Чи не пора включити вищу нервову систему? А це вже і означає згадати критерії довіри - тестування та контролю того, що людині обіцяють. І серед тих критерії першими будуть і ті, хто людині щось обіцяє - рідні мати і батько (свої) чи невідомі дядечко і тіточка з реклами (чужі)... То про що мова?)
no subject
Ні, не є. Я можу цілковито довіряти людині, яка мене навіть не знає. Просто тому, що я маю всі підстави вважати її порядною. Людина може мене не знати, а я їй можу при потребі довірити велику суму грошей, тому що точно знаю, що у неї вони не пропадуть, тому що, скажімо, мені це відомо про неї від спільних знайомих.
>А це вже і означає згадати критерії довіри -
>тестування та контролю того, що людині обіцяють.
Я не акцентувався на критеріях довіри тому, що вони ніяк не міняють основну тезу мого запису: довіра до незнайомців суспільству обов'язково потрібна і довіра до незнайомців в суспільстві обов'язково існує.
no subject
<довіра до незнайомців суспільству обов'язково потрібна і довіра до незнайомців в суспільстві обов'язково існує> - розумієте, я не проти довіри, але мене турбує наївна якась форма опису... Загальновідомо, що світ нині глобалізується і диференціюється водночас. Одна людина не може охопити всього і мусить приймати на віру більшість всього, з чим стикається - що рекоментують їй вчені, лікарі, юристи, економісти і т.д. безкінця... Перед людиною навіть не стоїть вибір - вірити більшості всього того, в чому вона сама не є компетентною, чи не вірити - вона мусить довіряти і використовувати щось з того, що пропонує їй сучасне життя. Але - ми живемо в конкурентному світі, в якому продовжуються віковічні змагання людей за ресурсі та ареали поширення і впливу. Тому одній окремій людині нема що протиставити в такому змаганні добре організованим спільнотам. Найкраще, коли окрема людина сама є членом такої добре організованої спільноти, яка її і захищатиме, опираючись на свої військові, економічні, політичні і культурні ресурси. Довіра є одним із факторів успішної комунікації, але не єдиним і тим більше не ключовим6 як то Ви раніше написали. Це один з інстументів комунікації, який може бути більш чи менш ефективним залежно від обставин. Часом доцільно вірити і довіряти, часом доцільно показати, що Ви довіряєте: але при цьому мати власну позицію і не показувати її до тих пір, доки то не буде доцільно. І т.д. і т.п. Проблема українського суспільства в тому, що воно, будучи постколоніальним, є ослабленим і не здатно себе як слід захистити від зовнішніх впливів, особливо від тих зовнішніх впливів, які проводяться через серцевину українського суспільства - через органи, які мали б впершу чергу відстоювати інтереси цього суспільства, а вони відствоюють інші інстереси. Тут проблема не в відсуктності довіри. а у відсутності засобів контролю наявної довіри. Люди вірили політикам - політики не виправдали довіри людей. Проблема в тому, що в нас політики, декларуючи свою приналежність до українського суспільства, наспрпавді є для того суспільства чужими, а не своїми. Вони чужі по багатьох ознаках і критеріях, які вони стараються ретельно приховувати, аби суспільство не об"єдналося проти них і не викинуло їх, як чужорідний елемент. І суспільство наразі дезорієнтоване, воно не має чітких маркерів того, хто свій - хто чужий, воно ведеться на популізм і псевдопатріотичний камуфляж - воно вірить хибним ознакам і не має чи не знає справжніх. Тим часом то суспільство продовжують грабувати. На тому проблематику поняття "довіра" можна наразі вважати вичерпаною. Дякую за цікаву тему і нагоду поспілкуватися.
з ушануванням ...
no subject
>не можливі й всі інші, які в безлічі варіантах
>і варіаціях практикуються у всьому світі?)
Де я казав, що контроль неможливий? Він просто неефективний сам по собі, тому що та міра контролю, яка позбавляє від необхідності довіряти, обходиться надто дорого. Неможливий такий контроль, після якого можна бути впевненим навіть у людині, якій не довіряєш.
>Проблема українського суспільства в тому, що воно, будучи
>постколоніальним, є ослабленим і не здатно себе як слід
>захистити від зовнішніх впливів...
Як на мене, проблема строго протилежна. Люди не вірять одне одному, вважають, що їм треба захищатись один від одного, не знаходять кращого інструменту для цього, ніж держава, тому вони вимущені довіритись державі, а держава їх, звісно, підводить, тому що якщо хтось і вартий найменшої довіри, то це група людей, які розпоряджаються нашими грішми, не даючи нічого навзамін. Звісно, це неминуче призводить до того, що "люди вірили політикам - політики не виправдали довіри людей". Звісно, потрібно будувати засоби контролю. Просто слід пам'ятати, що для побудови цих засобів все одно треба вибрати точку опори у вигляді довіри ще комусь. Хочемо контролювати політиків - слід довіряти сусідам. Саме міф, що політиків можна контролювати за допомогою якогось "механізму", позбавленого людей, а не шляхом суспільної взаємодії і взаємодопомоги, є одним з найшкідливіших "ментальних вірусів".
no subject
no subject
Знаєте, з півтора сотень квартир нашого будинку ми підтримуємо якісь стосунки максимум з жителями півдесятка квартир, і ще з декількома просто знайомі. А якщо потрібно буде, наприклад, створювати ОСББ, то доведеться співпрацювати з усіма ними. Сусідів я привів якраз як приклад незнайомих людей, з якими вас, однак, пов’язують горизонтальні відносини (на відміну від вертикальних зі владою).
>Ви якось заплутуєту дві теми - довіри як такої, і довіри чужакам...
Я їх не заплутую. В моєму пості йдеться виключно про довіру до незнайомих людей. Довіра знайомим фігурувала лише у відповіді на питання "чи може довіра бути односторонньою", і приводилась для ілюстрації, що - так, може. Це питання цілковито стороннє до того, що я хотів сказати, і плутанини тут нема.
>Але все робиться для того, щоби люди не могли підтримати справді своїх політиків,..
Можна поцікавитись, хто ж вони - свої політики? Мені справді цікаво. Справа в тому, що я переконаний, що політики ніколи не діятимуть в моїх інтересах, навіть той вимираючий вид політиків, які щирі в своїх намаганнях покращити життя народу. Максимум, що вони можуть - це спробувати реалізувати своє уявлення про моє щастя. Причому не питаючи мене і за мій кошт та за кошт інших людей. Це, як правило, означає, що або мої гроші віддадуть незрозуміло кому, або мені дадуть незрозуміло що за гроші, більші, ніж ті, що я заплатив, але що мені не надто потрібно. А я не хочу ні щоб мене грабували в чиюсь користь, ні щоб когось грабували в мою. Як писав В. Золоторьов, "а как вам, всё-таки, зелёная маслянная краска?".
>Проблема "свій-чужий" актуальніша, ніж проблема "довіри до чужого".
Як би мені хотілося, щоб цей міф вивітрився з голів.
Поки люди зайняті пошуком ворогів, вони не займуться чисткою сараїв. А те, що в сараї брудно, списуватимуть на підступи ворогів.
no subject
(Anonymous) 2011-07-09 04:18 pm (UTC)(link)І ще цікаво, що довіра сприяє маніпулюванню, а недовіра об'єктивному сприйняттю, наприклад. Тому це пошук міри, а кожна індивідуум відрізняється психологічно лише значеннями їхньої шкали міри (наприклад, аборт — убивство чи ні). І тут немає істинного значення.
no subject
Пошук міри - звісно. Це не та гора, яку можна зсунути одному, якщо сам почнеш всім простодушно довіряти, то тебе обдурять, та й все. Просто варто пам’ятати, що суспільство розвиватиметься лише тоді, коли хтось зробить перший крок довіри. Пригадую, коли у нас тільки почали з’являтися супермаркети, мене сильно здивувало, як можна виставляти стільки товару в прямій доступності кожному, хто може набити кишені і піти. А коли я нещодавно побачив, як в супермаркеті пропонувалося самому собі зважити фрукти та овочі на автоматичних вагах і наклеїти на пакет надруковану наклейку з вагою та ціною (тобто будь-хто може зважити, приклеїти наклейку і докласти ще товару), мене це майже не здивувало.
no subject
водитель автомобиля доверяет тысячам встречным водителям в том, что кто-то из них не выедет на его полосу и не протаранит его. Здесь речь идет о жизни и смерти или о серьезных ущербах – и ничего, люди не прижимаются к обочине всякий раз, когда разминаются на дороге.
Я этим хочу добавить мысль о том, что не доверять – не выгодно. Так вообще с места не сдвинешься. Невыгодно также и нарушить доверие не прижавшегося к обочине встречника – разобьешь машину или улетишь на небо.
И еще насчет «люди не смітять там, де чисто, і там залишається чисто». Сравните с повсеместным: «Чисто не там, где убирают, а там где не сорят». Только мне эти два утверждения кажутся противоположными? Причем ваше выглядит правдоподобнее.
no subject
no subject