Як довіряти незнайомцям
Jul. 6th, 2011 03:11 am![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
ichthussОстанніми днями кілька разів зіткнувся з нерозумінням різними співрозмовниками (наприклад: раз, два) щодо одного цікавого моменту, і мені здається, його варто роз’яснити окремо.
Будь-яка інституція, будучи складеною з людей, обов’язково діятиме так, як потрібно цим людям. Будь-яка система контролю за інституцією також діятиме в своїх інтересах і, до того ж, буде малоефективною. Спроба особисто проконтролювати інституцію також буде малоефективною як через обмеженість наших знань, так і через те, що по об’єму роботи подібна інспекція доволі близька до самої контрольованої операції. Фактично, єдиним хоч скільки-небудь дієвим механізмом забезбечення виконання сторонніми людьми того, що нам потрібно, без опори на довіру до когось, є особистий силовий примус. Але цей спосіб абсолютно неприйнятний навіть з чисто практичних міркувань: жодна людина не зможе особисто контролювати примусом інших людей більш-менш значний проміжок часу — хоча б тому, що їй потрібно інколи спати. Тому єдиним можливим варіантом співіснування та взаємодії в суспільстві є довіра до інших людей. Найбільшим дивом при цьому є те, що вони її часто виправдовують.
З вищесказаного очевидно, що саме довіра до незнайомих людей є цілковито невід’ємним елементом побудови суспільства. Без неї людям довелося б сидіти кожному в своїй печері і особливо не висовуватися. Перехід до цивілізації відбувся саме завдяки тому, що люди виявили, що одне одному можна довіряти. Більш того, ріст цивілізації незмінно пов’язаний саме з можливістю і практикою все більшої довіри до незнайомців.
Звісно, ця ситуація зовсім не така пласка, як можна подумати з попереднього абзацу. Ми довіряємо різним людям (і різним інституціям) різною мірою, і завдання облаштування суспільства значною мірою і полягає в механізмах перерозподілу довіри. Приміром, ми довіряємо суду більше, ніж контрагенту — це дозволяє нам укласти з ним договір і розраховувати на його виконання, оскільки у випадку нечеснрї поведінки контрагента ми можемо звернутись до суду. Довіра до керівництва якого-небудь ОСББ базується на довірі до сусідів. Довіра людині, яка прийшла найматися, може базуватися на довірі до органу сертифікації, який підтверджує її кваліфікацію. Прикладів можна приводити сотні, можна навіть скласти деяку їх класифікацію, але головне не це. Головне те, що людям, по-перше, необхідно довіряти, по-друге, їм можна довіряти.
Виникає питання: на підставі чого можна довіряти незнайомим і малоконтрольованим людям? На це питання легко відповісти, переформулювавши його таким чином: на яких підставах незнайомі люди можуть довіряти мені? І відповідь дається легко. Одною з базових потреб людини є потреба в самоповазі. Людина вкрай неохоче відмовляється від неї, хоча деякі зовнішні обставини можуть людину змусити забути про самоповагу. Приведу таку ілюстрацію: думаю, всі легко відмітять відмінність поведінки людей в класичній совковій кілометровій черзі за дефіцитом і, скажімо, у сучасній черзі в супермаркеті. (Ті, хто не застав совкових черг, може легко знайти їх у існуючих заповідниках совка, як, наприклад: районні поліклініки, паспортні столи, податкові інспекції та ін.). В черзі радянського зразка хтось постійно норовить проскочити без черги, придумуючи унікальні як по тупості, так і, інколи, по віртуозності відмазки. Інколи намагається пролізти взагалі без відмазок. І на те, і на інше ті, хто стоять в черзі, реагують дуже бурхливо і швидко затівають бабську суперечку. В нормальній, цивілізованій черзі теж є бажаючі проскочити без черги, але їх суттєво менше, вони не такі нахабні (дуже значний відсоток з них мовчки залишить спроби, якщо люди з черги заперечуватимуть), а інші учасники не такі агресивні.
Я це пишу не для того, щоб когось засудити чи виправдати, насправді це одні й ті самі люди, просто в різних обставинах. Ці обставини можна загалом назвати багатством, точніше, внутрішнім відчуттям багатства. Поясню, що я маю наувазі. Якщо людина знає, що м’ясо для сім’ї вона може дістати тільки через приниження, вона буде рватися поза чергою, гидко сперечатися і принижуватися іншими способами. Якщо ж людина знає, що вона прийшла з грішми і за ці гроші отримає те, чого хоче, що вона прийшла не урвати дефіцитне, а отримати належне, їй нема причин принижуватися. Вона почувається впевнено, солідно, достойно, і поводиться з благодушністю багатої людини. При цьому ця людина може бути матеріально не багатшою, ніж та, що б’ється за останній дефіцитний окорочок, але внутрішня її позиція — це позиція людини забезпеченої.
Те саме стосується і інших питань співіснування. Приміром, сміття. Людина, яка себе поважає, не стане кидати сміття де завгодно. Однак відсутність урн або засміченість території сильно знижує можливості до самоповаги. Тому чисто в будь-якому місці буде тоді, коли загальне небажання людей смітити разом зі згодою докладати зусилля (хоча б і у вигляді коштів) на підтримання чистоти перетнуть деякий поріг і утворять оточення чистоти, яка самопідтримується: люди не смітять там, де чисто, і там залишається чисто.
Отже, внутрішньо багата (або внутрішньо забезпечена) людина почувається достойно і поводиться достойно. Люди, які поводяться достойно, варті більшої довіри. Зростаюча довіра один до одного дозволяє розвиватися суспільному обміну і, відповідно, самому суспільству. Розвиток суспільства робить людей багаштими, і процес розвивається далі. Чудову ілюстрацію днями привів Фріц Морген.
Звісно, я далекий від прекраснодушного ідеалізму гуманістів нового часу, які вважали, що всі негативні якості людини — від скрутного матеріального становища, і варто лише звільнити людей від цього гніту, і все найкраще в них розцвіте пишним цвітом. В людині достатньо різної гидоти, яка також розцвітає у людині, вільній від матеріальних турбот, і виродження багатьох багатих сімей є найкращою ілюстрацією. Однак, можна стверждувати, що описаний вище механізм, попри це, є достатнім рушієм зростання довіри у суспільстві, щоб суспільство могло розвиватися.
Ще важливий момент: для самоповаги критично необхідна свобода, точніше, вільний погляд на життя. Людина з рабською свідомістю не може поважати себе. Людина, яка на питання державного мужа «а ти хто такий» починає відводити очі, сама ставить себе в положення, в якому їй себе поважати нема за що. Якшо вона вважає, що «без бумажки» вона «букашка», вона букашкою і буде. Натомість, люди, які точно знають, що вони в цій країні хазяї, хай поки що навіть не здатні повноцінно реалізувати свої права хазяїв, поводитимуться достойно під будь-якими наїздами з боку держави. Саме такі люди можуть і, якщо все буде добре, рано чи пізно виведуть цю країну у правильному напрямку; власне, вони це вже активно роблять.
Підсумую: себе треба поважати, а людям довіряти. Інституціям довіряти інколи теж треба, але не обманюватись, що це довіра до механізмів, а не довіра до людей. Самоповага і довіра — два стовпи розвитку нормального суспільства.
no subject
Date: 2011-07-09 10:04 pm (UTC)Пошук міри - звісно. Це не та гора, яку можна зсунути одному, якщо сам почнеш всім простодушно довіряти, то тебе обдурять, та й все. Просто варто пам’ятати, що суспільство розвиватиметься лише тоді, коли хтось зробить перший крок довіри. Пригадую, коли у нас тільки почали з’являтися супермаркети, мене сильно здивувало, як можна виставляти стільки товару в прямій доступності кожному, хто може набити кишені і піти. А коли я нещодавно побачив, як в супермаркеті пропонувалося самому собі зважити фрукти та овочі на автоматичних вагах і наклеїти на пакет надруковану наклейку з вагою та ціною (тобто будь-хто може зважити, приклеїти наклейку і докласти ще товару), мене це майже не здивувало.