ichthuss

Я, звичайно, все розумію, у нас вільна преса і все таке. Але той інформаційний ореол, який утворюється навколо генно-модифікованих організмів засобами масової інформації, у мене викликає гостре бажання купити машинку для форматування мізків і відформатувати нафіг всіх журналістів — хай вчаться знову, раз все одно нічому не навчилися.

Ні, спробую без емоцій.

Уявіть, що протягом тижня всі основні видання країни де-небудь на останній шпальті друкуватимуть замітки на кшталт «чутки щодо банкрутства банку XXX — всього лише чутки, насправді його фінансове положення не викликає хвилювання». Зрозуміло, що закінчиться такий тиждень, щонайменше, легкою панікою в рядах вкладників цього банку. Люди занадто звикли читати між строк і користуватися правилом «диму без вогню не буває».

Повернімось до ГМО: зазвичай журналіст, вважаючи, що поводиться цілком чесно, пише статтю, в першій половині якої розписує страхіття, яких напридумували до нього малоосвідчені люди, а потім розказує, чомі ці вигадки є нісенітницею. Причому, оскільки тема модна, то такі статті утворюють постійний інформаційний прессинг на аудиторію. Риторичне питання: чого, з огляду на попередній абзац, журналісти цим досягають?

Складається парадоксальна ситуація, коли журналіст, незалежно від того, що він напише, введе суспільство в оману самим фактом публікації. А тема така, що для того, щоб не писати про неї, треба докласти зусиль, тому що вона дуже зручна для журналістів: цікава суспільству, конфліктна, пов’язана з наукою, ще можна приплести глобалізацію та всесвітню змову. Звичайно, зовсім замовчувати її теж не можна, тому що люди вважатимуть, що від них щось приховують. Але обмежитися однією публікацією на видання і не піднімати тему повторно — можна і треба.

Я не заперечую, що ГМО справді становлють деяку загрозу. Але ця загроза досить другопланова навіть у порівняння зі, скажімо, загрозою хімічних добрив. І журналісти, які підтримують істерику щодо генної модифікації, вчиняють професійний злочин.

Див. також: Хочу питаться генетически модифицированными продуктами by Леонид Каганов.

ЗІ А більше всього мене дратують піарщики, які в рекламі продукту використовують фразу «Без ГМО». Тому що той, хто вживає цю фразу, змушує слухача на підсвідомому рівні прийняти твердження, що генна модифікація — шкідлива, інакше цю фразу просто сприйняти неможливо. З цієї ж причини мені не подобається поняття «інформаційна війна», тому вона змушує прийняти твердження, що правда відомою не стане, що переможуть або «вони», або «ми», але в будь-якому випадку — брехня.

Тут люди жартують з приводу того, як треба лікувати людей, які переконані, що вони раби і живуть за колючим дротом. Жарти жартами, а питання серйозне. Питання XX-го століття, актуальне і понині. Що можна назвати хворобою, а що не можна? Де проходить межа між покаранням, поміщенням в умови «по заслугам» та лікуванням?

Згадую слова Клайва С. Льюїса:

«Сер Чарльз згадує наш новий підхід до злочину. А я от згадую ешелони, що везли євреїв в німецькі газові камери. На перший погляд, говорити про щось спільне у цих явищах дивно, проте, на мою думку, принаймі одна спільна риса між ними існує. Новий, «гуманний» підхід говорить, що злочин — це хвороба; за нього не слід карати, його потрібно лікувати. Це одразу виводить боротьбу зі злочинністю із категорій права та справедливості. «Правове лікування» — безглуздя.

Згідно зі старим підходом, суспільство може протестувати проти покарання (воно і виступало проти старого кримінального кодекса), вважаючи його надмірним, більшим, ніж злочинець на те заслуговує; це моральне судження, кожен може тут мати свою думку. Лікування ж може оцінюватися лише виходячи з його успішності; це питання спеціальне, відповісти на нього може лише спеціаліст. Таким чином, злочинець із особистості, що має права та обов’язки, перетворюється на звичайний предмет, над яким суспільство може працювати. Власне, саме так Гітлер відносився до євреїв. Вони були предметами, об’єктом впливу; їх убивали не по заслузі, а через те, що вони були, згідно з його поглядами, хворобою суспільства. Якщо суспільство може виправляти, переробляти або знищувати людей на свій розсуд, то його воля може, звісно, бути гуманною або вбивчою. Різниця є, але в будь-якому випадку правителі перетворюються на власників людей.

Подивіться, до чого може призвести «гуманний» підхід до злочину. Якщо злочин — це хвороба, то чому взагалі лікування має ставитись у залежність від злочину? І хто, крім спеціаліста, зможе діагностувати хворобу? Одна із психологічних шкіл відносить мою віру до неврозів. Якщо цей невроз стане не до вподоби уряду, що захистить мене від примусового «лікування»? Це лікування може бути болісним; лікування інколи буває болісним. А я навіть не зможу спитати: «чим я заслужив таке?». Мені абсолютно щиро скажуть: „Мій любий друже, Вас ніхто не звинувачує. Покарання, право тут ні до чого; ми Вас лікуємо“».

Заявляю свою категоричну позицію. Оголошення антисоціальних речей хворобою суспільства, яка потребує лікування, є абсолютно неприйнятним. Поняття, які містять моральну оцінку, не можна заміювати позаморальними поняттями. Злочинець залишається злочинцем, а бунтівник — бунтівником, і ніяк інакше. У мене все. Дякую.

P.S. Знайшов оригінал. Гуглбукс рулить.