ichthuss

... або «Патріотичний українець прагне максимального скорочення бюджету».

У мене в журналі майже немає перепостів, але цей текст здався мені важливим і вартим уваги.

В. Золоторёв. «Частный сектор»-2015. Непартийная программа.

Широкую публику всегда интересуют не некие абстрактные рассуждения, а вещи более конкретные, прямо-таки, из жизни взятые. Вот как относиться к тому или к этому и что вы будете делать, если вдруг. Ну, и конечно, как спасти Украину от. Разумеется, автор этим текстом не надеется ответить на все вопросы. Отвечаю лишь на наиболее важные, с моей точки зрения. Форма псевдопрограммы псевдопартии позволяет это сделать наиболее простым способом. И, подчеркиваю, я не собираюсь «идти в политику» и никого тут не пиарю.

1. Никто лучше вас не знает, что вам нужно.
2. Никто лучше вас не знает цену вашей гривны.
3. Хозяин устанавливает правила на своей собственности.
4. Никто не должен выполнять чьих-то распоряжений, если это не распоряжения собственника территории\объекта\имущества.
5. Каждый имеет право защищать себя, своих близких и свою собственность всеми доступными способами. Мнение третьих лиц («меры необходимой самообороны») не имеет здесь никакой силы.
6. Не бывает нечастной собственности. «Общественная» или «государственная» собственность тоже принадлежит частным лицам — чиновникам. Это обстоятельство не является результатом халатного недосмотра или преступного умысла. Это экономическая закономерность, с которой ничего невозможно поделать.

Гроші — це поширений в рамках суспільства засіб непрямого обміну. Таких засобів в рамках суспільства може бути декілька — приміром, 20 років назад у нас грішми були купони і долари, зараз — готівкова і безготівкова гривня (прирівняти їх не можна — вони не конвертуються одна в одну вільно).

Звідки береться цінність грошей? Очевидно, як і в будь-якого блага, їх цінність є похідною від їх корисності в людських планах. Якщо людина бачить доцільним придбати певний об’єм засобів обміну замість чогось іншого, вона створює попит на гроші. Навпаки, коли людина бажає перетворити наявні гроші на конкретні блага, вона створює пропозицію грошей. Оскільки, за рівних інших умов, людина надає перевагу нинішнім благам над віддаленими у часі, то для того, щоб не витрачати всі гроші прямо зразу, в людини мають бути суттєві причини. Самою фундаментальною причиною відкладати обмін грошей на інші блага є невизначеність майбутнього в широкому розумінні слова: якби люди абсолютно точно знали, що і коли їм знадобиться (а також де його найдешевше взяти), ніщо не перешкоджало би людині укласти договори купівлі в той самий момент, коли у неї з’явилися гроші.

З попитом і пропозицією зрозуміло, тепер давайте подивимось, яким чином ці процеси визначають ціну грошової одиниці. Тих, хто хоче повноцінно розібратись в цьому питанні, я відправлю читати Мізеса — саме він привів теорію грошей (включаючи суміжні області — теорію проценту і кредиту, кредитних грошей, замінників грошей та ін.) до повного ладу. Для решти — коротко викладу основні моменти.

З викладеного вище очевидно, що сума грошей, яку людина триматиме в ролі поточного запасу готівки, визначається масштабом невизначеності майбутніх витрат цієї людини. Якщо в людини, на її думку, запас готівки нижчий за такий, який дозволить їй в майбутньому вільно зробити всі покупки, які знадобляться до того, як вона заробить (чи отримає іншим чином) наступний запас готівки, то вона докладе зусиль, щоб знизити витрати грошей або збільшити їх надходження. Якщо, навпаки, запас готівки в людини вищий за такий, який їй дозволить вільно виконувати покупки в майбутньому, то витратити надлишок для неї буде безумовним виграшем: вона отримає раніше ті блага, які в іншому випадку отримала б пізніше. Тобто сума залишків грошей у кожної людини відповідає її намірам щодо об’єму майбутніх витрат. Зауважу, що це стосується окремо кожної грошової одиниці, якими людина користується.

Звідси можна було б вивести закон попиту і пропозиції і з нього зробити висновок про походження вартості грошової одиниці, якби не одне «але»: коли ми визначаємо суму готівки як відповідник об’єму невизначеності майбутніх витрат, ми неявно використовуємо інформацію про ціну грошової одиниці, тому виходить, що таким міркуванням ми б визначили ціну грошей через неї саму.

В розмові про спільні блага кілька разів прозвучала теза, що люди платять лише з урахуванням того, що можуть отримати по голові у випадку неоплати. Натомість, моя теза полягає в тому, що значна кількість людей платять, тому що вважають це правильним, а не під будь-якою загрозою.

Давайте розглянемо різницю між цими моделями і подивимось, наскільки вони співпадають з емпіричними даними. Якщо люди платять з остраху, це означає, що будь-хто, хто оцінює можливу загрозу від санкцій за несплату як зовсім незначну, не будуть в деяких випадках платити. Зворотний зв’язок в системі виглядатиме таким чином: хтось не заплати, отримав на горох, про це стало відомо, інші потенційні неплатники виправили свої оцінки ризиків і надалі платять. Отже, в такому випадку, якщо ми маємо на руках факт практично повної відсутності неплатників, це означає, що повинно мати місце одне з двох:

• або всі пасажири, включаючи схильних до ризику, від початку оцінюють загрозу отримати в табло як занадто високу;
• або має набути широкого розголосу принаймі один випадок застосування санкцій до неплатника, який переконає інших пасажирів.

Натомість маємо ось що: особисто моя оцінка шансу успіху безкарно не заплатити, якщо не мати намір проїхати безкоштовоно саме цього разу, а просто планувати принагідно уникнути оплати при сприятливих обставинах — «дуже високий». Приміром, можна на задньому сидінні взяти п’ятірку у сусіда, мовби з тим, щоб заплатити за двох, а коли він вийде (зазвичай це трапиться одразу після зупинки), віддати водію його п’ятірку як мовби від себе. За час плутанини можна давно сховатись в метро. За таких обставин я хоча і можу погодитись, що моя оцінка низької ймовірності отримати по шиї, можливо, помилкова, але я абсолютно впевнено можу стверджувати, що чимало (одиниці або десятки відсотків) пасажирів так само, як я, оцінюють цю ймовірність як дуже низьку. Тобто перший пункт не виконується.

Що стосується другого пункту, то, як я говорив, мені відомий тільки один випадок неоплати, про який я колись читав на форумі, причому, наскільки я знаю, ніяких негативних наслідків для неплатника не настало. Іншими словами, цей випадок мав би, навпаки, ще більше переконати пасажирів, що принагідно не заплатити можна цілком безпечно. Тобто другий пункт не виконується також. Тому я не можу розцінити тезу «всі пасажири платять, тому що оцінюють загрозу санкцій як суттєвішу за можливий виграш» інакше, як цілковито помилкову.

Звертаю увагу, що в цій ситуації відсутнє особисте знайомство контрагентів, яке часто вважають необхідною умовою для того, щоб щось могло подібним чином працювати «на довірі». Це все означає, що коло застосовності підходу «гомо економікус», навіть якщо воно і відмінне від нуля, неможливо окреслити наперед, тобто можливість отримання корисних результатів з цієї моделі, які б адекватно передбачали реальність, вкрай сумнівна.