ichthuss | Entries tagged with deadlock

Коли моя мама була ще маленькою, вона одного разу затіяла гратися з сірниками. Її тато (мій дідусь) замість того, щоб відібрати у неї сірники, спокійно спостерігав за цим доти, доки дитина не обпекла пальці. Після цього мама з сірниками більше не гралася.

Бувають ситуації, коли природне бажання уникнути погіршення положення заводить ситуацію в глухий кут. Якщо покривати якісь негарні вчинки людини, найімовірніше, вона таких вчинків робитиме все більше. Якщо дитину старанно оберігати від усіляких хвороб, вона якраз стане до хвороб дуже уразливою, бо в неї не виробиться імунітет. Якщо приховувати уразливості у програмному забезпеченні, то про них знатимуть лише хакери, і користувачі програм залишатимуться беззахисними. В таких патових ситуаціях єдиним нормальним рішенням буде піти на загострення ситуації. На практиці це означає, що потрібно буде зробити всім гірше, або, принаймі, зробити комусь гірше, не покращивши безпосередньо нічиє положення. Закласти людину за просто так. Дати дитині заразитися. Випустити публічний експлоїт, який дозволить використовувати уразливість програми. Загострити, врешті-решт, в’ялий конфлікт, котрий заважає жити всьому колективу, але розв’язати який ніхто на себе сміливості не бере.

Відношення до такого вчинку може бути різне: «дитину не бережуть», «стукачі», «через вас, паразітів, всякі тринадцятилітні придурки мені сервери позаражали троянами». Але треба признати, що лише така поведінка дає шанс нормалізувати ситуацію.

UPD Ще приклад — інформація про шкоду паління сама по собі шкодить здоров’ю за ефектом плацебо, але відмова від такого інформування знову ж таки заводить ситуацію в глухий кут.

Розглянемо наступну ситуацію: є деяка група людей, яка суспільством признається нормальною, «своєю», але в силу деяких обставин вона в одному із своїх видів діяльності загнана у кут обставинами, залежними від соціуму. При цьому суспільство признає ситуацію неприйнятною, але, оскільки виправлення цієї ситуації потребує досить значних зусиль, а сама та група людей таких зусиль докласти не може, то питання «зависає у повітрі». Яка реакція такої групи людей на цю ситуацію може вважатися нормальною? У певному розумінні — ніяка, тому що будь-яка дієва реакція на таку катастрофічно неприйнятну ситуацією буде виходити за рамки реакцій, які вважаються соціумом допустимими. Однак, даючи таку відповідь на поставлене запитання, ми просто уникаємо розв’язання проблеми. Тому з необхідністю ми приходимо до висновку, що «недопустимі» дії утиснутої групи є не те, що припустимими, а неминучими. Ситуація може розв’язатися лише в тому випадку, коли тиск, який чинить ця група на решту суспільства, досягне такого маштабу, що соціум, нарешті, почне якось ворушитися.

Власне, ці всі роздуми не мають практично ніякого відношення до логіки, якою послуговуватимуться члени тієї групи. Для них в такій ситуації діятиме простіша логіка, яка стверджує: «за хамство треба бити в морду». Те, що хамство з боку суспільства є пасивним, виправданням для суспільства слугувати не може; хоча ситуація ускладнюється тим, що страждатимуть від цього «в морду», ймовірно, люди, безпосередньо не винні в ситуації. Біда в тому, що безпосередньо винних-то немає — «і злодія не було, і батька вкрали».

Так от, до чого це я: в дану модель повністю вкладається одеська історія з евакуатором, коли водій, покликавши на допомогу інших автомобілістів, скрутив евакуаторщиків. Застосовувати фізичне насилля проти людини, яка, власне, нічим не завинила, є, з точки зору нашого суспільства, категорично неприйнятним. Але категорично неприйнятним є і положення автомобілістів, яким, замість того, щоб розвивати автомобільну інфраструктуру, влада просто, образно кажучи, заборонила існувати, тому що нормально існувати автомобілісту в рамках цих обмежень, по суті, неможливо. Отож, хоча я не сказав би, що схвалюю поведінку водія, однозначного осуду ця поведінка у мене також не викликає.

Перш ніж приступати до написання цього запису, я провів міні-опитування серед знайомих на тему «Як Ви відноситесь до політкоректності?». Думки розділилися приблизно навпіл. При цьому, що цікаво, практично не зустрічалася позиція нейтральна — всі були або за, або різко проти.

Отже, для початку, визначимося з термінами. В цій замітці політкоректність — це набір суспільних правил, направлених на те, щоб уникати згадування про особливості тої чи іншої людини, які є незалежними від волі цієї людини і згадка про які може бути для неї образливою. Близьким є поняття толерантності, яке вимагає аналогічної поваги до, наприклад, релігійних переконань людини, які, хоч і є від неї залежними, однак признаються річчю настільки особистою, що ніхто, крім самої людини, не може виказувати судження щодо її релігійних переконань.

Виходячи з приведеного означення, аргументи «за» політкоректність досить очевидні: безглуздо ображати людину, виходячи з ознак, які від неї не залежить. Інвалід не винен, що він інвалід, негр не винен, що він негр. І походження політкоректності в цьому аспекті чітко проглядається — в другій половині XX століття людство нарешті зрозуміло, що така річ, як ненависть — ненависть міжетнічна, міжрасова або, наприклад, відчуження хворих (теж свого роду ненависть) — є неконструктивною і нічого, крім шкоди, не приносить. Ця проста думка чомусь є настільки неочевидною, що суспільству прийшлося закріплювати її на рівні табу, тому що окремі люди самі по собі не достатньо твердо переконані в тому, що ненависть потрібно викорінювати.

З аргументами «проти» трохи складіше. Почнемо з того, що політкоректність у тому вигляді, у якому вона існує зараз, є річчю формальною, хай навіть і установленою мораллю, а не прописаною в законі. А формальна річ повинна не містити внутрішніх протиріч та суттєвих протиріч з існуючою практикою в тих областях, які вона регулювати не покликана. Політкоректність утворилася в результаті деякої підміни — замість заборони образ на підставі деяких відмінностей між людьми вона забороняє згадувати про самі ці відмінності, назви яких які набули негативного забарвлення, таким чином, заносячи деякі поняття в табуйовану лексику. Оскільки самі поняття при цьому залишаються потрібними, для них підбирається евфемізм, який з часом також може стати образливим (оскільки, як правило, умови, що призвели до набуття образливого відтінку оригінальному слову, відразу не зникають). Я чув, що для поняття «інвалід» в якійсь з європейських країн уже використовують шостий чи сьомий евфемізм. Тобто політкоректність перешкоджає нормальній діяльності людей в галузі, в якій вона некомпетентна (просте спілкування) плюс регулярно утворює безглузде завдання пошуку нового слова для позначення всім відомого поняття. Гарно показав це lex_kravetski в своєму «кое-каком законе».

Очевидно, що формальний закон, який має протиріччя сам із собой, непридатний до застосування. Тому політкоректність, яку ми знаємо, можна сміливо викидати на смітник. Однак назвати її чисто негативним явищем рука не підіймається. Вперше людство підняло питання про те, що люди взагалі не мають сваритися. Людство до цієї думки, нарешті, доросло. І не біда, що перша спроба вирішення поставленого завдання виявилась неуспішною. Буде успішною друга, третя чи п’ята. Тому сам факт появи політкоректності мене дуже радує.

В топі весь день висіло кілька записів про хлопців, які пишуть балончиками на автомобілях «Я паркуюсь на газонах». Що тут скажеш — робінгудство продовжується. Однак думки з приводу такої поведінки традиційно розійшлися. Одні називали їх хуліганами і вандалами та обіцяли ампутувати їм різні частини тіла. Інші навпаки, підтримували затію, стверджуючи, що з хамами тільки так по-хамськи і можна поводитись.

Що ж маємо у сухому залишку? Конфлікт автомобілістів та жителів. Проте в цьому конфлікті є ще й третя сторона — муніципалітет.

Ситуація почала звертати у сьогоднішнє русло тоді, коли місцева влада не змогла забезпечити достатнью кількість парковочних місць. Цим самим вона вимусила автомобілістів паркуватися з порушенням правил. В компенсацію за це влада закривала очі на такі порушення, бо інакше її дії виглядали би зовсім по-ідіотськи. Дві сторони більш-менш уладнали ситуацію за рахунок третьої — жителів тої території, на газонах якої автомобілісти паркуються. Що в такій ситуації можуть ці жителі зробити?

Можуть, звичайно, голосувати проти влади, яка таке допустила. Звучить смішно. Можуть вийти на акцію за збільшення кількості парковочних місць. Не кажучи про те, що акції досягають своїх цілей зі змінним успіхом, дивним в цьому випадку було б те, що проблему автомобілістів вирішували б за них інші. Однак самі автомобілісти ворушитися не бажають. От тут виникає ситуація, коли виправити порушену систему можна лише позасистемними методами. Люди знайши дикунський, провокативний, вкрай некрасивий метод заставити автомобілістів заворушитися і почати вимагати, нарешті, від влади нормальних парковок.

Метод цей вкрай болючий для суспільства — тому що він передбачає нарощування конфлікту між автомобілістами і жителями з розрахунком на те, що той побічний тиск на владу, який з цього конфлікту утвориться, заставить її щось зробити. Метод ідіотський з моральної точки зору — тому що автомобілістів, затиснутих між двох вогнів, один вогонь намагається натравити на інший. Однак такі методи діють тоді, коли перестають діяти всі інші методи. І поки у нас в країні не запрацює система громадського суспільства, суспільство саморегулюватиметься повз систему.

Ілюстрацією до попереднього запису. Вісті з полів:

«Телезрители, радиослушатели и читатели газет полны сочувствия к «бутовскому поджигателю», ведущему борьбу с частным автотранспортом. Они же аплодируют оправданию группы, обвинявшейся в покушении на Анатолия Чубайса (в уверенности, что именно они и покушались). Причем радуются не только бунтари-интеллигенты, но и добропорядочные обыватели. Восторг публики перед новоявленными Робин Гудами — реальная угроза, в отличие от любых «несогласных». Робин Гуд против России.

«…У грудні 2006 року у Тернополі 18-річний водій збив двох дівчат. Розлючений натовп, який зібрався на місці пригоди, почав його бити. Коли він сховався у авто — машину перекинули. Коли водія ДАІшникам все ж вдалося сховати у службове авто — перекинули і його. Але хлопця все ж чудом вдалося врятувати…»

«…Ця напівправда свідчить про те, що правоохоронці, не гідні називатися цим словом, прагнуть виправдати свого колегу або хоча б мінімалізувати покарання за скоєне. Але вона свідчить ще й про те, що вони… бояться. Бояться, бо бачили, що таке обурений натовп, гнівна сила людської ненависті. І тому вже не можуть не визнати фактів. Але замовчують обставини…» За півкроку до Лінча.

«Два крани вдерлися на дитячий майданчик, розгорнулися там, і заходитися розвантажувати привезене. Паралельно почали зрізати дерева. Втім, громадський спротив діяв теж швидко. Жителі моментально самоорганізувалися, блокували зрізання дерев. На землю встигла лягти лише одна плита. Втрачено близько півтора десятка дерев — болісно, але несмертельно для скверу.

Місцеві вдалися до блискучого тактичного маневру. Вони витягли зрізані загарбниками дерева на проїзжу частину вулиці Березняківської, таким чином заблокувавши рух по ній. Громадський спротив діяв тим знаряддям, яке він відбив у забудовника…» На вулиці Березняківській діти будують барикади.

Війна у розпалі. Війна народу з ними.

Іще на близьку, але відмінну тему.

Розглянемо випадок: громадяни протестують проти забудови. До чого такі дії можуть призвести, якщо наберуть суттєвого маштабу? На перший погляд очевидно — забудовники почнуть будувати менше, пропозиція квартир знизиться, квартири подорожчають. Однак на допомогу приходить другий погляд. Якщо люди вважають забудову незаконною, вони ідуть до суду. Коли забудовнику заважають, він також іде до суду. Складається ситуація, коли правосуддя потрібне уже не тільки населенню, воно потрібне обом сторонам. Тільки коли правосуддя стане потрібне владній еліті, можна розраховувати, що воно у нас нарешті з’явиться. З’явиться правосуддя — зменшиться корупція — на ринок прийдуть нормальні забудовники — квартири подешевшають.

Другий приклад. Шахтарі масово послали пана Ріната під три чорти і роз’їжджаються на заробітки хто куди. Діти лишаються на довгі місяці без батька, шахти стоять порожні, зупиняється металургія. Здавалося б, куди вже гірше. Подивимося на ситуацію вдруге — є на Донбасі такі люди, яким гостро не хочеться, щоб шахти перестали працювати. Навряд чи вони почнуть вдаватися до залякування шахтарів — залякувати можна ватажків, а тут всі самі пороз’їжджалися. Ці деякі люди будуть змушені платити шахтарям стільки, щоб ті погодилися повернутися.

Журналіст пише про корупцію у верхніх ешелонах влади. Йому погрожують, він продовжує свою журналістську діяльність. Його знаходять у лісі з відрізаною головою. Кому в цій ситуації добре? Дивимось далі — через кілька місяців на головнії вулиці столиці починаються протести проти президента, їх придушують, ще через чотири роки протести приймають грандіозний маштаб і не дають цьому президентові просто передати пост вибраному наступнику. Чи дарма той журналіст пішов на принцип? Чи дарма громадяни протестують проти забудови?

Дехто і досі думає, що дарма.

Дехто говоре — бандити, хулігани,
З тої голоти людей не буде.
А ми ще подивим, як потреба стане,
Хто полізе в льох, а хто під кулі піде.

Брати Гадюкіни «Ми — хлопці з Бандерштадту»

Фріц Морген дуже не любить героїв^[1]. На його думку, герої лише ускладнюють життя собі та іншим. Так само він не любить людей, які, коли бачать хамство, грубість чи порушення законів, намагаються відновити справедливість на місці і самостійно^[2]. Від таких теж, на його думку, толку ніякого, одна шкода — самі страждають, люди страждають; а справедливість-то можна і цивілізовано, по-європейськи відстоювати.

Це все було би вірно, якби не один маленький момент. Саме герої витягують суспільство з багна за вуха. Саме небайдужа людина, яка може надавати по голові вуличному хаму, призводить до того, що вуличні хами попритримають язик наступного разу. Саме наявність благородних спецназівців заставляє хуліганів боятися нападати не лише на сильних. Саме принциповість водія, який не пропустив порушника правил і втратив в результаті кілька годин і багато нервів, дозволить їздити спокійніше багатьом.

Солженіцин якось описував ситуацію, де традиційна кривава помста на Кавказі призвела до того, що КДБ не змогла влаштувати там звичну для себе ситуацію загальної покори. Чекісти банально боялись. Місцеві «герої» зламали таку гарну і відлагоджену, сучасну (20-е століття!) систему. Коли формальна система не працює, або працює принципово не в тому напрямку, виправити щось можна тільки позасистемними методами. І самі дикі методи очищують ситуацію, коли «цивілізований» підхід з’їхав невідомо у що (а з ним це трапляється часто; фашизм — дитя цивілізації).

Коли випаде можливість проявити принциповість, слід згадати, що, крім очевидних невеликих плюсів і не менш очевидних серйозних мінусів у геройства є і неочевидні, вкрай суттєві плюси, і це навіть не пам’ять нащадків. Країні потрібні робінгуди. Життя трохи складніше, ніж видається на перший погляд. Про це — мій наступний запис.