ichthuss

Як я зауважив недавно, я досить скептично відношусь до демократичних процедур. Справа в тому, що у нас в країні (та і не тільки у нас) склалось стійке уявлення, що альтернатива демократії — тоталітаризм, і ми часто не помічаємо, що це, взагалі-то, помилкова дихотомія. У нас всіх критиків демократії записують в диктатори. Між тим, демократія — це не більше і не менше ніж просто процедура виведення деякого рішення з рішень багатьох, і в цієї процедури є свої, досить суттєві, обмеження.

По-перше, вона просто неприйнятна по багатьом питанням: не можна більшістю, скажімо, обирати людині чоловіка чи дружину (хоча на початку 20 століття і такі ідеї ходили). По-друге, навіть незалежно від питання допустимості мажоритарного (більшістю голосів) прийняття якогось рішення, неявне припущення, що більшість людей вибере найкращий варіант, м’яко кажучи, необґрунтоване. Згадаймо, що ще минулої зими всі соціологічні дослідження показували абсолютним і впевненим лідером президентських симпатій В.Кличка. Я не хочу зараз обговорювати особисті чи професійні якості Кличка та Порошенка, я просто хочу звернути увагу на те, що відповідь на питання «хто буде найкращим очільником держави на найближчі п’ять років» так швидко за 3-4 місяці не міняється, а, отже, електоральні симпатії дають відповідь на якесь інше питання.

Я пропоную провести уявний експеримент: забудьте всі свої уявлення про будову суспільної ієрархії і уявіть себе членом ізольованої відносно невеликої групи людей (скажімо, на безлюдному острові). Уявіть, які перед вами можуть поставати питання, і як ви будете їх вирішувати. І який відсоток з них буде вирішуватись «демократично» (в електоральному сенсі).

Питання забезпечення себе самого необхідними ресурсами буде вирішувати кожен самостійно, якщо це можливо. Забезпечувати людей, що не здатні забезпечити себе самостійно, будуть в першу чергу їх родичі та близькі, в другу — благодійники, і лише в третю, і то не факт — загальним збором. Якщо питання добування якогось ресурсу (скажімо, лося) не вирішується поодинці, ініціативні члени нашого мікросуспільства влаштовуватимуть ситуативні або постійні групи для вирішення подібних проблем. Якщо якась задача потребує ієрархічного підпорядкування, в першу чергу лідером ієрархії стане спеціаліст по цьому питанню; якщо спеціаліста нема, то першочерговими кандидатами будуть або спеціалісти суміжних областей, або люди з організаторськими здібностями. Лише у випадку наявності кількох лідерів за цими критеріями і у випадку неможливості вирішити питання переговорами між лідерами та між членами ситуативної ієрархії буде задіяний якийсь механізм розв’язання конфліктів, причому це не обов’язково буде голосування — це може бути і, наприклад, жеребкування. При цьому в будь-якому разі учасниками процедури будуть люди, що безпосередньо входитимуть в згадану ситуативну ієрархію.

Отже, буквально з ходу ми можемо назвати такі обмеження електорального інструменту:
— його пріоритет нижчий за пріоритети: 1) приватної власності, 2) консенсусу безпосередніх учасників справи, 3) контракту;
— він потрібен лише у відношенні до питань, для яких наявність лідера дуже бажана;
— його пріоритет порівнюваний з іншими механізмами розв’язання конфліктів;
— він стосується лише людей, безпосередньо включених в розв’язання даного питання;

Від початку парламентська демократія виникла саме як механізм розрулювання питань у використанні коштів платників податків. Причому виникла вона як заміна королівської казни, що витрачається королем абсолютно довільно. Це був безумовний крок вперед. Однак сучасна демократія значно менше підходить під вищевикладений опис:
— вважається можливим і бажаним шляхом прямої або представницької демократії вирішувати питання приватної власності людей та їхньої участі в контрактах;
— застосовується до необмеженого кола питань;
— є своєрідним фетишем Західного світу;
— всі люди певної території примусово включені в ієрархію, лідери якої обираються на виборах.

Не дивно, що в таких умовах вибори та референдуми перетворюються на диктатуру більшості.

(До речі, зверніть увагу: автор зазначеного посту вживає прикметник «демократичний» в значенні, суттєво відмінному від безпосередньо електорального. Поняття «демократії» стало деякою мірою таким собі buzzword, яке означає «все гарне, що є в Західному світі», навіть у випадку, коли це «гарне» прямо протирічить виборній процедурі прийняття рішення. Це додає додаткової плутанини в питання).

Підсумовуючи: демократичний механізм — дуже нішеве рішення, яке в деяких випадках може стати корисним. Культ елекції — чергова мода, що принесла вже багато проблем і буде приносити доти, доки не буде відповідним чином переосмислена.

Слово «фашист» набуло в наших краях дещо специфічного значення. Коли когось називають фашистом, найімовірніше, йдеться про те, що названий поводиться агресивно, а той, хто використовує це слово, побоюється цієї агресії та/або не бачить можливості її уникнути. Словом, «фашист» стало синонімічним до переносного значення слова «окупант», що цілком зрозуміло з історичної точки зору, але не має ніякого відношення до політичного фашизму. Тому мені здається, що в наших умовах краще говорити про фашизм не як про ідеологію, а як про метод та процес. Тобто значно кориснішим для пояснення суті явищ є слова «фашизація» та «фашизоїдність», а не «фашизм» чи «фашист».

Зразу зауважу, що я в цьому тексті не робитиму різниці між фашизмом і націонал-соціалізмом. Не тому, що різниці між ними немає, а тому, що ця різниця нас в рамках поставленого питання не цікавитиме. Також описані тенденції в переважній більшості притаманні більшовизму.

Фашизм як політичний метод полягає, в першу чергу, в популістичній травлі певної групи людей як джерела всіх проблем. При цьому «ми» як щось єдине протиставляється, з одного боку, «їм» як ворогам всіх «нормальних» людей, з іншого — окремій людині, що відділяє себе від цього самого «ми». Тобто фашизм — ідеологія принципово а) колективістська, б) агресивно-мілітаристська, в) емоційно-популістично орієнтована, з часом — істерична.

( Read more... )

Ну і знову займуся повторенням банальностей, тому що немає нічого гіршого для суспільства, ніж забути банальності.

Зустрів в френдстрічці тезу про те, що «еліта не підкоряється суспільним законам, оскільки за означенням немає сили, яка може змусити її підкорятися, оскільки якщо така сила є, то це вона є елітою» (link). При цьому робиться суттєве уточнення, що народ таки впливає на еліту, але не як суб’єкт, а як об’єкт, тобто в тих випадках, коли об’єктивно співпадають інтереси еліти і народу, або пастуха і стада.

Де тут помилка? Формально — ніде: елітою справді називається сила, яка сильніша за будь-яку іншу силу в країні, і в інтересах народу вона діє лише в тому разі, коли інтереси народу і еліти співпадають. Але остання теза може трактуватися дуже широко: у певному розумінні співпадають інтереси навіть грабіжника і його жертви, якій він погрожує: віддати грабіжнику цінності може бути в інтересах жертви, якщо вона цінує життя більше за цінності. Тому подібний критерій не може давати відповіді на питання, чи є хтось «над» елітою. Аргументація, приведена в вищевказаному записі, зводиться, таким чином, до питання суб’єктності народу.

Тут питання впирається у визначення термінів: що таке суб’єктність народу? Поставимо зустрічне питання: що таке суб’єктність еліти? За якими критеріями еліта, тобто частина населення, яка має в своїй владі засоби примусу, що можуть бути застосовані до решти народу, є суб’єктом? Відповідь: ні за якими; «воля» еліти є такою ж умовністю, або фікцією, як і «воля» народу. Умовно «волею» будь-якої групи людей може вважатися лише деяке інституційно впорядковане вираження сумарного виявлення волі членів цієї групи. Тому єдиною сутнісною відмінністю демократичної форми правління (доведенню фіктивності якої присвячений великий шмат жж-діяльності С.Лопатнікова) є інституційне (тобто пов’язане з загальноприйнятими кодифікованими шаблонами поведінки) закріплення процедур народного волевиявлення, а також інституційне ослаблення еліти шляхом внутрішньоелітної конкуренції та противаг. Це не означає: підконтрольності еліти народу; підконтрольності народу еліті (чи то пак «волі еліти»); суб’єктності народу. Це означає рівно одне: наявність стабільних інструментів для просування волі громадян, вибудуваних таким чином, що можуть створити для еліти такі обставини, коли в її ж власних інтересах буде підтримка волі громадян. У певному розумінні це можна назвати «інструментами примусу», у іншому (як у С.Л.) — ні. Але це буде вже суперечка про терміни.

Нещодавно я порівняв нав’язування тоталітарного мислення з духовним вбивством. Хочу детальніше зупинитися на цій темі.

Ключовою особливістю особистості є свобода волі, тобто свобода приймати свої, не визначені зовні рішення. Таким чином, рівно в тій мірі, в якій ми нав’язуємо певній особі деякі рішення, ми відбираємо у неї її особистість. Ідеалом тоталітаризму є ситуація, коли в світі залишається лише одна особистість — диктатор, всі ж інші не приймають власних вільних рішень. Зрозуміло, що чисто адміністративними засобами такого досягти неможливо, однак на допомогу тоталітаристам в цьому випадку приходить ідеологія — саме вона здатна розчинити в собі чужу особистість (не повністю, щоправда, і лише тимчасово — повністю знищити особистість людині не під силу).

При уважному погляді можна побачити таке протиріччя: деякі методи, які використовуються для зрощування, формування особистості — наприклад, виховання — зовні схожі на ту саму ідеологізацію та насилля над особистістю. Тобто, виходить, не всяке навіювання людині рішень вбиває, воно може і творити. (Відмічу, що секс, який дає життя, теж на перший погляд схожий на насилля). Протиріччя це уявне: це один з тих випадків, коли обмеження не зменшують потенційні можливості, а допомагають краще структурувати реалізацію цих можливостей. Правила дорожнього руху не перешкоджають проїзду з точки А до точки Б, а лише структурують потік автомобілів. Юридична система сама по собі не є перешкодою в реалізації цілей та завдань громадянина чи підприємства. Мови програмування зі строгою типізацією є попри це тьюринг-повними, і на них може без проблем бути реалізована будь-яка програма (при цьому практика показує, що кращі програми якраз получаються на строго типізованих мовах, ніж на скриптових).

Здається, я можу виділити визначальну різницю між тоталітарними заборонами і структуруючими обмеженнями. Вона полягає в предметі цих обмежень. Тоталітарист обмежує цілі, ліберал обмежує засоби. Обмеження засобів може дати як позитивний ефект, так і дезорганізуючий — в останньому випадку особистості розкритися шляхом реалізації своїх задумів буде складніше — але особистість залишиться.

Вкотре переконуюсь, що бути лібералом — не така проста справа.

Коротко суть: за останні півроку двоє моїх близьких знайомих, отримавши освіту, не захотіли продовжувати роботу по спеціальності. При цьому, наскільки я можу судити, обоє свою спеціальність опанували непогано, спеціальність їм була, в принципі, цікава. Відверто скажу, мені такий поворот не до душі — мабуть, я занадто серйозно ставлюся до років, витрачених на освіту. В результаті я спіймав себе на тому, що усіляко намагався повпливати на них, щоб вони таки зайнялися роботою по спеціальності. Зводилося це, в основному, до інтенсивного придумування аргументів, що висвітлюють плюси рішення і тих, які вказують на мінуси рішення протилежного. В принципі, ніякого злочину в цьому немає, але сам рух з мого боку в напрямку до маніпуляції мене насторожив. Хто я такий, подумав я, щоб вирішувати за людину, чим їй в житті займатися? Чому я хочу зліпити з людини те, чим я її уявляю?

Лібералізм починається не з того, що мені можна те, чого я хочу — він починається з того, що йому можна робити те, що він хоче. Хто вважає інакше, той хоче паразитувати на інших.

Довелося вичавлювати з себе диктатора по краплинці. Бо диктатор — це той самий раб, тільки у профіль.

Уже не раз спостерігав заяви, подібні до наступної: «Чого євреї розкричалися про свій Голокост? Мало кого німці за війну знищили, он слов’ян знищили точно не менше, та й взагалі за всю історію було багато прикладів маштабних нищень за етнічною ознакою, і ніхто таку бучу не піднімає».

Дійсно, за останні сторіччя відбувалися речі, не менш жахливі, ніж Голокост, і про них чути значно менше. Про що це говорить?

От, скажімо, в місті завівся маніяк, який щоночі убиває чергову жертву. При цьому, як правило, ніхто цього не чує. А от одна жертва розкричалася так, що розбудила три сусідніх квартали. Люди на неї шикають: «Ріжуть, бач, її. Он інших теж різали, а вони нам спати з цього приводу не заважали». І хто в цій ситуації правий?

Маніяк, який вважає, що, раз жертви не протестують, то вони не так уже й проти, щоб їх різали?

Населення, яке вважає свій спокій важливішим за те, що якусь там людину ріжуть?

Чи жертва, яка незручна всім, і маніяку, і населенню?

Очевидно, що єдиним, чиїми зусиллями ситуація може почати змінюватися, в цій ситуації є жертва. А винуватцями є ті, хто мовчать, коли їх ріжуть. Хочеться сказати їм: «Ідіоти, чого ви мовчете, вас ріжуть, а ви бережете незрозуміло навіщо потрібний чийсь спокій, щоб їх потім теж зарізали, ви боєтесь, як би слова впоперек не сказати маніяку. Вам треба кричати, протестувати, бити вітрини, підпалювати хати, трощити автомобілі, причому не тоді, коли вас почнуть різати, а раніше, а прямо сьогодні, вам треба розворушити цю застиглу людську масу, підняти її з теплих диванчиків, зірвати з них ковдру і поставити їх перед холодним фактом, що завтра поріжуть їх, що їм теж треба бити шибки, піднімати інших, разом щось робити. Що саме робити — стане зрозуміло пізніше, ви, головне, вставайте і підніміть інших, підніміть, навіть якщо вони цього не хочуть, навіть якщо упираються, відбиваються і проклинають вас. Це єдиний шлях до нормального існування, людського існування у вашому місті». А натомість всі тикають жертві, що вона не така, як решта.

Азійський народ виявився значно більш європейським, ніж деякі корінні європейські народи. Вони розуміють, що в таких випадках мовчання — це злочин, і не розуміють тих міліони злочинців, які досі мовчать про те, що їх дідів різали, які говорять «було б чого шум піднімати».

Тому вважаю за необхідне кожного, хто скаже, що навколо Голокосту надто багато шуму, брати за шкірку і трусити, питаючи його: «Ти взагалі розумієш, що ти щойно сказав?!», трусити, доки людина не збагне, що про такі питання не буває забагато шуму.

UPD: Градусник правозахисту о. Я. Кротова.

Тут люди жартують з приводу того, як треба лікувати людей, які переконані, що вони раби і живуть за колючим дротом. Жарти жартами, а питання серйозне. Питання XX-го століття, актуальне і понині. Що можна назвати хворобою, а що не можна? Де проходить межа між покаранням, поміщенням в умови «по заслугам» та лікуванням?

Згадую слова Клайва С. Льюїса:

«Сер Чарльз згадує наш новий підхід до злочину. А я от згадую ешелони, що везли євреїв в німецькі газові камери. На перший погляд, говорити про щось спільне у цих явищах дивно, проте, на мою думку, принаймі одна спільна риса між ними існує. Новий, «гуманний» підхід говорить, що злочин — це хвороба; за нього не слід карати, його потрібно лікувати. Це одразу виводить боротьбу зі злочинністю із категорій права та справедливості. «Правове лікування» — безглуздя.

Згідно зі старим підходом, суспільство може протестувати проти покарання (воно і виступало проти старого кримінального кодекса), вважаючи його надмірним, більшим, ніж злочинець на те заслуговує; це моральне судження, кожен може тут мати свою думку. Лікування ж може оцінюватися лише виходячи з його успішності; це питання спеціальне, відповісти на нього може лише спеціаліст. Таким чином, злочинець із особистості, що має права та обов’язки, перетворюється на звичайний предмет, над яким суспільство може працювати. Власне, саме так Гітлер відносився до євреїв. Вони були предметами, об’єктом впливу; їх убивали не по заслузі, а через те, що вони були, згідно з його поглядами, хворобою суспільства. Якщо суспільство може виправляти, переробляти або знищувати людей на свій розсуд, то його воля може, звісно, бути гуманною або вбивчою. Різниця є, але в будь-якому випадку правителі перетворюються на власників людей.

Подивіться, до чого може призвести «гуманний» підхід до злочину. Якщо злочин — це хвороба, то чому взагалі лікування має ставитись у залежність від злочину? І хто, крім спеціаліста, зможе діагностувати хворобу? Одна із психологічних шкіл відносить мою віру до неврозів. Якщо цей невроз стане не до вподоби уряду, що захистить мене від примусового «лікування»? Це лікування може бути болісним; лікування інколи буває болісним. А я навіть не зможу спитати: «чим я заслужив таке?». Мені абсолютно щиро скажуть: „Мій любий друже, Вас ніхто не звинувачує. Покарання, право тут ні до чого; ми Вас лікуємо“».

Заявляю свою категоричну позицію. Оголошення антисоціальних речей хворобою суспільства, яка потребує лікування, є абсолютно неприйнятним. Поняття, які містять моральну оцінку, не можна заміювати позаморальними поняттями. Злочинець залишається злочинцем, а бунтівник — бунтівником, і ніяк інакше. У мене все. Дякую.

P.S. Знайшов оригінал. Гуглбукс рулить.