Потрапила недавно на очі розмова, де нормальні люди обговорюють, повідомляти чи не повідомляти СБУ про побутовий сепаратизм (конкретно йшлося про таксистів). Мені незрозуміло, про що тут можна говорити. Сепаратисти кращі за чекістів. Це, здавалося б, ми вже мали твердо вивчити. Навіть якщо це правильні чекісти. І це я ще обходжу стороною той момент, що погрожувати дубиною людям, які не вчиняють і не планують нічого кримінального — саме по собі злочин. Якщо планують і вчиняють, то, звісно, протидія потрібна, хоча це ближче до міліції та прокуратури, ніж до СБУ.

UPD. Тут пан [livejournal.com profile] noddeat підкинув лінки про те, як виглядає сепаратизм в цивілізованих країнах.
http://www.thetnm.org/why
http://www.thetnm.org/answers
...що вже навіть не смішно.

Знаєте, чому російські космічні кораблі глючать і падають? Мало розстрілювали.

Як я зауважив недавно, я досить скептично відношусь до демократичних процедур. Справа в тому, що у нас в країні (та і не тільки у нас) склалось стійке уявлення, що альтернатива демократії — тоталітаризм, і ми часто не помічаємо, що це, взагалі-то, помилкова дихотомія. У нас всіх критиків демократії записують в диктатори. Між тим, демократія — це не більше і не менше ніж просто процедура виведення деякого рішення з рішень багатьох, і в цієї процедури є свої, досить суттєві, обмеження.

По-перше, вона просто неприйнятна по багатьом питанням: не можна більшістю, скажімо, обирати людині чоловіка чи дружину (хоча на початку 20 століття і такі ідеї ходили). По-друге, навіть незалежно від питання допустимості мажоритарного (більшістю голосів) прийняття якогось рішення, неявне припущення, що більшість людей вибере найкращий варіант, м’яко кажучи, необґрунтоване. Згадаймо, що ще минулої зими всі соціологічні дослідження показували абсолютним і впевненим лідером президентських симпатій В.Кличка. Я не хочу зараз обговорювати особисті чи професійні якості Кличка та Порошенка, я просто хочу звернути увагу на те, що відповідь на питання «хто буде найкращим очільником держави на найближчі п’ять років» так швидко за 3-4 місяці не міняється, а, отже, електоральні симпатії дають відповідь на якесь інше питання.

Я пропоную провести уявний експеримент: забудьте всі свої уявлення про будову суспільної ієрархії і уявіть себе членом ізольованої відносно невеликої групи людей (скажімо, на безлюдному острові). Уявіть, які перед вами можуть поставати питання, і як ви будете їх вирішувати. І який відсоток з них буде вирішуватись «демократично» (в електоральному сенсі).

Питання забезпечення себе самого необхідними ресурсами буде вирішувати кожен самостійно, якщо це можливо. Забезпечувати людей, що не здатні забезпечити себе самостійно, будуть в першу чергу їх родичі та близькі, в другу — благодійники, і лише в третю, і то не факт — загальним збором. Якщо питання добування якогось ресурсу (скажімо, лося) не вирішується поодинці, ініціативні члени нашого мікросуспільства влаштовуватимуть ситуативні або постійні групи для вирішення подібних проблем. Якщо якась задача потребує ієрархічного підпорядкування, в першу чергу лідером ієрархії стане спеціаліст по цьому питанню; якщо спеціаліста нема, то першочерговими кандидатами будуть або спеціалісти суміжних областей, або люди з організаторськими здібностями. Лише у випадку наявності кількох лідерів за цими критеріями і у випадку неможливості вирішити питання переговорами між лідерами та між членами ситуативної ієрархії буде задіяний якийсь механізм розв’язання конфліктів, причому це не обов’язково буде голосування — це може бути і, наприклад, жеребкування. При цьому в будь-якому разі учасниками процедури будуть люди, що безпосередньо входитимуть в згадану ситуативну ієрархію.

Отже, буквально з ходу ми можемо назвати такі обмеження електорального інструменту:
— його пріоритет нижчий за пріоритети: 1) приватної власності, 2) консенсусу безпосередніх учасників справи, 3) контракту;
— він потрібен лише у відношенні до питань, для яких наявність лідера дуже бажана;
— його пріоритет порівнюваний з іншими механізмами розв’язання конфліктів;
— він стосується лише людей, безпосередньо включених в розв’язання даного питання;

Від початку парламентська демократія виникла саме як механізм розрулювання питань у використанні коштів платників податків. Причому виникла вона як заміна королівської казни, що витрачається королем абсолютно довільно. Це був безумовний крок вперед. Однак сучасна демократія значно менше підходить під вищевикладений опис:
— вважається можливим і бажаним шляхом прямої або представницької демократії вирішувати питання приватної власності людей та їхньої участі в контрактах;
— застосовується до необмеженого кола питань;
— є своєрідним фетишем Західного світу;
— всі люди певної території примусово включені в ієрархію, лідери якої обираються на виборах.

Не дивно, що в таких умовах вибори та референдуми перетворюються на диктатуру більшості.

(До речі, зверніть увагу: автор зазначеного посту вживає прикметник «демократичний» в значенні, суттєво відмінному від безпосередньо електорального. Поняття «демократії» стало деякою мірою таким собі buzzword, яке означає «все гарне, що є в Західному світі», навіть у випадку, коли це «гарне» прямо протирічить виборній процедурі прийняття рішення. Це додає додаткової плутанини в питання).

Підсумовуючи: демократичний механізм — дуже нішеве рішення, яке в деяких випадках може стати корисним. Культ елекції — чергова мода, що принесла вже багато проблем і буде приносити доти, доки не буде відповідним чином переосмислена.

Одразу зауважу, що я страшенно радий, що народився в країні, де люди не хочуть жити при диктатурі. Проясню також свою позицію щодо інтеграції з ЄС: я є прихильником євроінтеграції, в тому значенні, що Україна має бути Європою і бути з Європою. Саме тому я противник входження в Європейський Союз та інші подібні бюрократичні організації. Мене, відповідно, абсолютно не цікавлять події навколо підписання чи непідписання цих угод. На Майдані я виявився несподівано для самого себе, після подій суботньої ночі, тому що з того моменту питання уже стоїть не про підписання якихось угод, а про диктатуру в прямому розумінні слова: про владу, яка переслідує і залякує політичних опонентів.

У мене є сильне враження, що із різниці між чисельністю першого євромайдану (за асоціацію з ЄС) і другого (проти побиття мітингувальників Беркутом) щонайменше, десятки відсотків складають люди, які, як і я, не вийшли би на підтримку асоціації, але спроб залякування терпіти не стали. Тому надалі я не писатиму нічого про євроінтеграцію, а говоритиму лише про цілі, спільні для таких людей і для прихильників асоціації — а саме, про боротьбу з диктатурою.

Так от. Мені сильно не подобаються настрої в стилі «разрушим до основанья, а затем...». Звісно, є велика спокуса повиганяти регіоналів звідусіль, але такі настрої, навіть якщо їх вдасться реалізувати — прямий шлях до чергового «розчарування в Майдані». Вони спираються на популярний, але наївний міф про те, що «от змінимо владу на народну і заживемо». Не вийде. Наше життя — це наша відповідальність, і більше нічия. Ніяка влада не влаштує наше життя так, як це потрібно нам, ми це маємо зробити самостійно. Проголосувати один раз так, щоб більше не довелося захищатись від спроб узурпації влади — нереально. Тому потрібно одразу налаштуватись на копітку і щоденну працю з відстоювання своєї гідності. Вирішувати кожну конкретну проблему окремо. На даний момент перед нами постала проблема: спроба залякування людей репресивними органами. Запобігти цьому (тією мірою, якою ми взагалі можемо цьому запобігти) можна одним цілком очевидним шляхом: добитися покарання винних у відданні та виконанні злочинних наказів. Тому список пріоритетних цілей мені вбачається таким:

1. (програма-мінімум). Звільнення всієї силової вертикалі від міністра внутрішніх справ до безпосереднього керівника «Беркуту», а також (обов’язково) кримінальна відповідальність тих, чию вину вдасться достовірно встановити.

2. (програма-максимум). Додатково: політична відповідальність прем’єр-міністра та президента, тобто відставка (або імпічмент).

Всі інші цілі (з них особливо голосно обговорюють перевибори ВР) можуть носити тільки допоміжний, тактичний характер. Особисто я не бачу, як перевибори ради наближають реалізацію програми-мінімуму, тому мені видається, що розмовляти про них — це просто товкти воду в ступі. Можливо, тут я помиляюсь. Але от чому під Генпрокуратурою не стоїть, щонайменше, десятитисячний мітинг, мені незрозуміло. Це, здається, перше, що потрібно було б зробити, якщо рухатися за програмою-мінімумом. Саме питання відповідальності силовиків повинно бути в центрі нашої уваги, все інше — другорядне.

Слово «фашист» набуло в наших краях дещо специфічного значення. Коли когось називають фашистом, найімовірніше, йдеться про те, що названий поводиться агресивно, а той, хто використовує це слово, побоюється цієї агресії та/або не бачить можливості її уникнути. Словом, «фашист» стало синонімічним до переносного значення слова «окупант», що цілком зрозуміло з історичної точки зору, але не має ніякого відношення до політичного фашизму. Тому мені здається, що в наших умовах краще говорити про фашизм не як про ідеологію, а як про метод та процес. Тобто значно кориснішим для пояснення суті явищ є слова «фашизація» та «фашизоїдність», а не «фашизм» чи «фашист».

Зразу зауважу, що я в цьому тексті не робитиму різниці між фашизмом і націонал-соціалізмом. Не тому, що різниці між ними немає, а тому, що ця різниця нас в рамках поставленого питання не цікавитиме. Також описані тенденції в переважній більшості притаманні більшовизму.

Фашизм як політичний метод полягає, в першу чергу, в популістичній травлі певної групи людей як джерела всіх проблем. При цьому «ми» як щось єдине протиставляється, з одного боку, «їм» як ворогам всіх «нормальних» людей, з іншого — окремій людині, що відділяє себе від цього самого «ми». Тобто фашизм — ідеологія принципово а) колективістська, б) агресивно-мілітаристська, в) емоційно-популістично орієнтована, з часом — істерична.

Read more... )

Як виглядає шлях до тоталітаризму.

Фрідріх фон Гаєк. Дорога до рабства.

«Дело в том, что мне дважды удалось как бы прожить один и тот же период, по крайней мере дважды наблюдать очень схожую эволюцию идей. Такой опыт вряд ли доступен человеку, живущему все время в одной стране, но если жить подолгу в разных странах, то при определенных обстоятельствах он оказывается достижимым. Дело в том, что мышление большинства цивилизованных наций подвержено в основном одним и тем же влияниям, но проявляются они в разное время и с различной скоростью. Поэтому, переезжая из одной страны в другую, можно иногда дважды стать свидетелем одной и той же стадии интеллектуального развития. Чувства при этом странным образом обостряются. Когда слышишь во второй раз мнения или призывы, которые уже слышал двадцать или двадцать пять лет назад, они приобретают второе значение, воспринимаются как симптомы определенной тенденции, как знаки, указывающие если не на неизбежность, то, во всяком случае, на возможность такого же. как и в первый раз, развития событий.»

Ну і знову займуся повторенням банальностей, тому що немає нічого гіршого для суспільства, ніж забути банальності.

Зустрів в френдстрічці тезу про те, що «еліта не підкоряється суспільним законам, оскільки за означенням немає сили, яка може змусити її підкорятися, оскільки якщо така сила є, то це вона є елітою» (link). При цьому робиться суттєве уточнення, що народ таки впливає на еліту, але не як суб’єкт, а як об’єкт, тобто в тих випадках, коли об’єктивно співпадають інтереси еліти і народу, або пастуха і стада.

Де тут помилка? Формально — ніде: елітою справді називається сила, яка сильніша за будь-яку іншу силу в країні, і в інтересах народу вона діє лише в тому разі, коли інтереси народу і еліти співпадають. Але остання теза може трактуватися дуже широко: у певному розумінні співпадають інтереси навіть грабіжника і його жертви, якій він погрожує: віддати грабіжнику цінності може бути в інтересах жертви, якщо вона цінує життя більше за цінності. Тому подібний критерій не може давати відповіді на питання, чи є хтось «над» елітою. Аргументація, приведена в вищевказаному записі, зводиться, таким чином, до питання суб’єктності народу.

Тут питання впирається у визначення термінів: що таке суб’єктність народу? Поставимо зустрічне питання: що таке суб’єктність еліти? За якими критеріями еліта, тобто частина населення, яка має в своїй владі засоби примусу, що можуть бути застосовані до решти народу, є суб’єктом? Відповідь: ні за якими; «воля» еліти є такою ж умовністю, або фікцією, як і «воля» народу. Умовно «волею» будь-якої групи людей може вважатися лише деяке інституційно впорядковане вираження сумарного виявлення волі членів цієї групи. Тому єдиною сутнісною відмінністю демократичної форми правління (доведенню фіктивності якої присвячений великий шмат жж-діяльності С.Лопатнікова) є інституційне (тобто пов’язане з загальноприйнятими кодифікованими шаблонами поведінки) закріплення процедур народного волевиявлення, а також інституційне ослаблення еліти шляхом внутрішньоелітної конкуренції та противаг. Це не означає: підконтрольності еліти народу; підконтрольності народу еліті (чи то пак «волі еліти»); суб’єктності народу. Це означає рівно одне: наявність стабільних інструментів для просування волі громадян, вибудуваних таким чином, що можуть створити для еліти такі обставини, коли в її ж власних інтересах буде підтримка волі громадян. У певному розумінні це можна назвати «інструментами примусу», у іншому (як у С.Л.) — ні. Але це буде вже суперечка про терміни.

Винесу з коментів (з обговорення, чому у нас вважають ненормальним скаржитися правоохоронним органам на гріхи сусідів).

Ми живемо у постсовку. Тут є ми — люди, і є вони — Держава. Ми проти них. Ми маємо триматися разом і своїх не здавати.

Як жити в нормальному суспільстві, нам, постсовкам, незрозуміло.
Если вас навек сплотили, озарили и ведут,
Не пытайтесь уклониться от движенья к торжеству.
Все равно на труд поднимет и на подвиг вдохновит
Вас великий и могучий, и надежный наш оплот.
Г. Остер

Нещодавно я порівняв нав’язування тоталітарного мислення з духовним вбивством. Хочу детальніше зупинитися на цій темі.

Ключовою особливістю особистості є свобода волі, тобто свобода приймати свої, не визначені зовні рішення. Таким чином, рівно в тій мірі, в якій ми нав’язуємо певній особі деякі рішення, ми відбираємо у неї її особистість. Ідеалом тоталітаризму є ситуація, коли в світі залишається лише одна особистість — диктатор, всі ж інші не приймають власних вільних рішень. Зрозуміло, що чисто адміністративними засобами такого досягти неможливо, однак на допомогу тоталітаристам в цьому випадку приходить ідеологія — саме вона здатна розчинити в собі чужу особистість (не повністю, щоправда, і лише тимчасово — повністю знищити особистість людині не під силу).

При уважному погляді можна побачити таке протиріччя: деякі методи, які використовуються для зрощування, формування особистості — наприклад, виховання — зовні схожі на ту саму ідеологізацію та насилля над особистістю. Тобто, виходить, не всяке навіювання людині рішень вбиває, воно може і творити. (Відмічу, що секс, який дає життя, теж на перший погляд схожий на насилля). Протиріччя це уявне: це один з тих випадків, коли обмеження не зменшують потенційні можливості, а допомагають краще структурувати реалізацію цих можливостей. Правила дорожнього руху не перешкоджають проїзду з точки А до точки Б, а лише структурують потік автомобілів. Юридична система сама по собі не є перешкодою в реалізації цілей та завдань громадянина чи підприємства. Мови програмування зі строгою типізацією є попри це тьюринг-повними, і на них може без проблем бути реалізована будь-яка програма (при цьому практика показує, що кращі програми якраз получаються на строго типізованих мовах, ніж на скриптових).

Здається, я можу виділити визначальну різницю між тоталітарними заборонами і структуруючими обмеженнями. Вона полягає в предметі цих обмежень. Тоталітарист обмежує цілі, ліберал обмежує засоби. Обмеження засобів може дати як позитивний ефект, так і дезорганізуючий — в останньому випадку особистості розкритися шляхом реалізації своїх задумів буде складніше — але особистість залишиться.

Зустрів таку своєрідну тезу: диктатура чесніша за демократію, тому що в обох випадках керівник визначається закулісно, але у випадку диктатури цього ніхто не приховує, а при демократії влаштовують показуху.

Для початку відмічу, що безглуздо вимагати чесності від системи, чесність можна вимагати лише від конкретної людини. Що характерно, від учасників політичного процесу демократія якраз чесності вимагає (хоч і не завжди успішно), при диктатурі ж до голови системи влади ніяких моральних вимог не ставиться.

Далі. Для чого можна вимагати чесності від людини? Якщо брати суспільний аспект, то тут важливо те, що з відкритим злом боротися легше. Однак хто сказав, що за диктатури легше боротися зі злом, яке походить від влади? Чесність диктатури походить з того факту, що злу не потрібно ховатися. Зло, яке бреше, краще, ніж зло, яке почуває себе у безпеці.

До речі, звернув увагу, що часто ті, хто стверджує, що від виборця насправді нічого не залежить, при цьому парадоксальним чином умудряються пояснювати деякі дії урядів тим, що вони уже не можуть і надалі «створювати видимість демократії». Так от тут уже, панове, або труси вдягніть, або хрестик зніміть — якщо буває так, що видимість демократії створити не можна, значить, є ситуації, коли від виборця щось залежить. А потенційна наявність таких ситуацій, навіть якби вони фактично не складались, створює постійний пресинг на владу, змушуючи її уникати подібних положень. Ні для кого не секрет, що демократія не вибирає найкращий, а, скоріше, відкидає найгірші варіанти. Так що здається мені, що ті, хто роблять подібні заяви, насправді самі не вірять тому, що говорять.

P.S. Рекомедновано для вдумливого куріння: http://yucca.livejournal.com/232025.html.

Вкотре переконуюсь, що бути лібералом — не така проста справа.

Коротко суть: за останні півроку двоє моїх близьких знайомих, отримавши освіту, не захотіли продовжувати роботу по спеціальності. При цьому, наскільки я можу судити, обоє свою спеціальність опанували непогано, спеціальність їм була, в принципі, цікава. Відверто скажу, мені такий поворот не до душі — мабуть, я занадто серйозно ставлюся до років, витрачених на освіту. В результаті я спіймав себе на тому, що усіляко намагався повпливати на них, щоб вони таки зайнялися роботою по спеціальності. Зводилося це, в основному, до інтенсивного придумування аргументів, що висвітлюють плюси рішення і тих, які вказують на мінуси рішення протилежного. В принципі, ніякого злочину в цьому немає, але сам рух з мого боку в напрямку до маніпуляції мене насторожив. Хто я такий, подумав я, щоб вирішувати за людину, чим їй в житті займатися? Чому я хочу зліпити з людини те, чим я її уявляю?

Лібералізм починається не з того, що мені можна те, чого я хочу — він починається з того, що йому можна робити те, що він хоче. Хто вважає інакше, той хоче паразитувати на інших.

Довелося вичавлювати з себе диктатора по краплинці. Бо диктатор — це той самий раб, тільки у профіль.

Людству властиво з часом все більше областей природнього брати під свій контроль. І це нормально, нормально доти, доки людина не почне вважати, що взагалі усе на світі знаходиться під її контролем і їй немає нічого забороненого. Коли людина починає вважати себе богом, вважати, що Бог їй не потрібен і вона сама тут розбереться, коли єдине питання, яке залишається перед нею — це питання доцільності, тоді й починається найстрашніше. Хтось вірно підмітив, що у XX столітті було двоє людей, які цілком серйозно вважали, що їм дозволено все: Сталін та Гітлер. Тільки люди, які повірили, що їм підвладно все, можуть, хай навіть, припустімо найкраще, з міркувань побудови найсправедливішого суспільства, заморити голодом або спалити мільйони людей.

А теперь мораль. Будь-яка конструкція, вибудована людьми, які вважали, що все в їхніх руках і вирішили самостійно дістатись до небес, неминуче розвалиться, як розвалився Третій Рейх, як розвалився Союз, як розвалилась колись Вавілонська вежа. Бо людина — не Бог.

Уже не раз спостерігав заяви, подібні до наступної: «Чого євреї розкричалися про свій Голокост? Мало кого німці за війну знищили, он слов’ян знищили точно не менше, та й взагалі за всю історію було багато прикладів маштабних нищень за етнічною ознакою, і ніхто таку бучу не піднімає».

Дійсно, за останні сторіччя відбувалися речі, не менш жахливі, ніж Голокост, і про них чути значно менше. Про що це говорить?

От, скажімо, в місті завівся маніяк, який щоночі убиває чергову жертву. При цьому, як правило, ніхто цього не чує. А от одна жертва розкричалася так, що розбудила три сусідніх квартали. Люди на неї шикають: «Ріжуть, бач, її. Он інших теж різали, а вони нам спати з цього приводу не заважали». І хто в цій ситуації правий?

Маніяк, який вважає, що, раз жертви не протестують, то вони не так уже й проти, щоб їх різали?

Населення, яке вважає свій спокій важливішим за те, що якусь там людину ріжуть?

Чи жертва, яка незручна всім, і маніяку, і населенню?

Очевидно, що єдиним, чиїми зусиллями ситуація може почати змінюватися, в цій ситуації є жертва. А винуватцями є ті, хто мовчать, коли їх ріжуть. Хочеться сказати їм: «Ідіоти, чого ви мовчете, вас ріжуть, а ви бережете незрозуміло навіщо потрібний чийсь спокій, щоб їх потім теж зарізали, ви боєтесь, як би слова впоперек не сказати маніяку. Вам треба кричати, протестувати, бити вітрини, підпалювати хати, трощити автомобілі, причому не тоді, коли вас почнуть різати, а раніше, а прямо сьогодні, вам треба розворушити цю застиглу людську масу, підняти її з теплих диванчиків, зірвати з них ковдру і поставити їх перед холодним фактом, що завтра поріжуть їх, що їм теж треба бити шибки, піднімати інших, разом щось робити. Що саме робити — стане зрозуміло пізніше, ви, головне, вставайте і підніміть інших, підніміть, навіть якщо вони цього не хочуть, навіть якщо упираються, відбиваються і проклинають вас. Це єдиний шлях до нормального існування, людського існування у вашому місті». А натомість всі тикають жертві, що вона не така, як решта.

Азійський народ виявився значно більш європейським, ніж деякі корінні європейські народи. Вони розуміють, що в таких випадках мовчання — це злочин, і не розуміють тих міліони злочинців, які досі мовчать про те, що їх дідів різали, які говорять «було б чого шум піднімати».

Тому вважаю за необхідне кожного, хто скаже, що навколо Голокосту надто багато шуму, брати за шкірку і трусити, питаючи його: «Ти взагалі розумієш, що ти щойно сказав?!», трусити, доки людина не збагне, що про такі питання не буває забагато шуму.

UPD: Градусник правозахисту о. Я. Кротова.

Вкотре натикаюсь на нерозуміння багатьма поняття примусової праці. От в дискусії до запису [livejournal.com profile] _lord_’а таке нерозуміння показали не одна людина і не дві. Наприклад, в один ряд ставиться використання американцями праці негрів за часів рабовласництва і праці китайців сьогодні.

Здавалося б, справді, більшість людей працювати змушують, негрів палкою, китайців голодом, і чим голод кращий палки? Однак відмінність є, причому вкрай суттєва: голод — це загроза зовнішніх обставин, за якими не стоїть нічия воля. За палкою ж чиясь воля (добра, зла — не важливо) неодмінно стоїть. Зовнішнім об’єктивним обставинам кожен може протистояти будь-яким способом, який лише зможе придумати. При цьому американці китайцям пропонують свій, ще один варіант протидії таким обставинам: виготовити шмотки, продати американцям і купити їжу. Ніхто не відбирає у китайців можливість жити так, ніби ніяких американців не існує взагалі.

Загрози ж палки можна уникнути єдиним чином: виконавши волю того, в чиїй владі призначити чи відмінити покарання. У негра не було варіанту жити так, як ніби ніякого хазяїна не існує. Мотивація китайця є позитивною: якщо я зроблю щось, мені дадуть за це грошей на харчування. Мотивація ж негра — негативна: якщо я не зроблю конкретної сказаної мені хазяїном дії, мені їсти не дадуть.

Різниця між подібними ситуаціями інколи досить тонка (скажімо, відмінність між позитивною мотивацією вимоги здавати курсові задля отримання диплому і негативною мотивацією вимоги збирати картоплю задля отримання диплому лежить майже повністю в площині психології; втім, «свобода» є поняттям духовним, тому це не повинно нас дивувати), але при цьому разюча. Власне, тут і можна побачити витоки поняття свободи в сучасному розумінні: людина є вільною, якщо її взаємодія з іншими людьми лише покращує її становище у порівнянні з відсутністю цієї взаємодії.

Тут люди жартують з приводу того, як треба лікувати людей, які переконані, що вони раби і живуть за колючим дротом. Жарти жартами, а питання серйозне. Питання XX-го століття, актуальне і понині. Що можна назвати хворобою, а що не можна? Де проходить межа між покаранням, поміщенням в умови «по заслугам» та лікуванням?

Згадую слова Клайва С. Льюїса:

«Сер Чарльз згадує наш новий підхід до злочину. А я от згадую ешелони, що везли євреїв в німецькі газові камери. На перший погляд, говорити про щось спільне у цих явищах дивно, проте, на мою думку, принаймі одна спільна риса між ними існує. Новий, «гуманний» підхід говорить, що злочин — це хвороба; за нього не слід карати, його потрібно лікувати. Це одразу виводить боротьбу зі злочинністю із категорій права та справедливості. «Правове лікування» — безглуздя.

Згідно зі старим підходом, суспільство може протестувати проти покарання (воно і виступало проти старого кримінального кодекса), вважаючи його надмірним, більшим, ніж злочинець на те заслуговує; це моральне судження, кожен може тут мати свою думку. Лікування ж може оцінюватися лише виходячи з його успішності; це питання спеціальне, відповісти на нього може лише спеціаліст. Таким чином, злочинець із особистості, що має права та обов’язки, перетворюється на звичайний предмет, над яким суспільство може працювати. Власне, саме так Гітлер відносився до євреїв. Вони були предметами, об’єктом впливу; їх убивали не по заслузі, а через те, що вони були, згідно з його поглядами, хворобою суспільства. Якщо суспільство може виправляти, переробляти або знищувати людей на свій розсуд, то його воля може, звісно, бути гуманною або вбивчою. Різниця є, але в будь-якому випадку правителі перетворюються на власників людей.

Подивіться, до чого може призвести «гуманний» підхід до злочину. Якщо злочин — це хвороба, то чому взагалі лікування має ставитись у залежність від злочину? І хто, крім спеціаліста, зможе діагностувати хворобу? Одна із психологічних шкіл відносить мою віру до неврозів. Якщо цей невроз стане не до вподоби уряду, що захистить мене від примусового «лікування»? Це лікування може бути болісним; лікування інколи буває болісним. А я навіть не зможу спитати: «чим я заслужив таке?». Мені абсолютно щиро скажуть: „Мій любий друже, Вас ніхто не звинувачує. Покарання, право тут ні до чого; ми Вас лікуємо“».

Клайв С. Льюис «Чи можливий прогрес?»

Заявляю свою категоричну позицію. Оголошення антисоціальних речей хворобою суспільства, яка потребує лікування, є абсолютно неприйнятним. Поняття, які містять моральну оцінку, не можна заміювати позаморальними поняттями. Злочинець залишається злочинцем, а бунтівник — бунтівником, і ніяк інакше. У мене все. Дякую.

P.S. Знайшов оригінал. Гуглбукс рулить.

Фраза

Jul. 4th, 2008 05:41 pm
Пряма мова [personal profile] bazar_wokzal  :
Тоталитарист может отказаться от участия в дебатах — ему важнее взять почту-телеграф-телефон и отнять это у остальных. А демократ обязан участвовать.

Profile

ichthuss

June 2023

S M T W T F S
    123
45678 910
11121314151617
18192021222324
252627282930 

Syndicate

RSS Atom

Style Credit

Expand Cut Tags

No cut tags
Page generated Jun. 12th, 2025 02:39 am
Powered by Dreamwidth Studios