ichthuss

Однією з небезпечних і шкідливих ідей Нового часу є ідея, яку я б умовно назвав «світоглядом романтизму». Зразу поясню: в романтизмі як способі емоційного сприйняття навколишнього світу нічого поганого немає, це здоровий і потрібний погляд. Я ж кажу про ідею, нібито основою сенсу людського існування є емоції та почуття. Її популярність зрозуміла: митці, починаючи з Ренесансу, вбачають свою роботу в тому, щоб тим чи іншим чином збуджувати людські почуття, і для них такий світогляд є більш ніж зручним і доволі природнім. Тому в культурному просторі ця ідея швидко зайняла позицію ледве не самоочевидної істини.

Чому я вважаю її шкідливою? Здається, десь мені зустрічалась фраза, що почуття — гарні слуги, але погані хазяї. (Втім, можливо, ця фраза була про щось інше; однак до почуттів вона в будь-якому разі гарно застосовна). Складно придумати щось менш достойне людини, ніж жити під повною владою своїх гормонів і ендорфінів. Більше того, зводячи цінність життя до емоцій та пристрастей, ми неминуче приходимо до знецінення життя людини, з тої чи іншої причини позбавленої активного емоційного життя. Звісно, не можна не погодитись, що міщанське та офісно-планктонне існування позбавлено значної частини задоволення від життя і цим убоге, але презирливе ставлення до нього красиве тільки у книжках, в реальності ж воно, як правило, призводить до жалюгідних результатів. Думаю, важко буде навіть приблизно оцінити кількість життів, зламаних лише через те, що людям навіяне нетерпиме ставлення до буденного існування.

В Біблії часто зустрічаються такі звороти, як «робити щось в чиєсь ім’я», «призвати чиєсь ім’я» та інші, в яких поняття імені вживається відверто у певному специфічному, часто незрозумілому нам, сучасним людям, розумінні. Я став копати це питання, і, схоже, дещо накопав. Подібний спосіб висловлюватись, який часто зустрічається в історії самих різних народів, в тому числі і до сьогодні — це релікт міфологічно-магічного способу мислення. Спробую трохи пояснити цей спосіб.

Була така шимпанзе, звали її Вошо, її вдалося певною мірою навчити мові глухонімих, а також навичкам сприймання англійської мови на слух. Одного разу їй дали стопку фотографій, без задньої думки, а потім виявили, що вона ті фотографії сортує на дві купки. В одній купці виявились тварини, в іншій — люди. При цьому свою фотографію вона поклала в купку з людьми, а от фотографію свого батька — до тварин.

Щось мені підказує, що і для наших предків ключовою відмінністю людей від тварин була саме здатність користуватися мовою. В тому числі, ключовим елементом тієї недоступної жодній тварині влади над світом, яка доступна людині, для людини відверто мислилось володіння мовою. Можеш називати — маєш владу. Звідси ростуть ноги у номінативного, міфологічного мислення, в рамках якого:

Подібне питання я зустрічаю регулярно, і маю що сказати з цього приводу. Мені здається, що питання поставлене некоректно, тому правильної відповіді на нього просто немає. Для початку приведу декілька прикладів. Візьмемо такі фрази:

Чи можемо ми стверджувати, що автор першої цитати вважав, що чоловіки можуть народжувати? Думаю, що ні.

Чи можемо ми стверджувати, що автор другої цитати дотримувався геоцентричної моделі Всесвіту? Невідомо. Незважаючи на те, що цитата побудована так, що в буквальному прочитанні вона стверджує рух сонця навколо Землі, автор майже напевнен не мав на увазі робити якісь астрономічні твердження.

Як розуміти третю цитату — буквально чи метафорично?

Думаю, правильна відповідь така: першочерговим є питання «що автор хотів нам сказати?», а вже похідним від нього може бути, в деяких випадках, питання «чи слід розуміти твердження автора буквально?». В першій цитаті очевидно, що автор розуміє, що чоловіки не народжують. Це, однак, не заважає нам повністю зрозуміти зміст написаного. Більше того, мені здається, що жоден з варіантів «буквально»/«метафорично» не відповідає на питання, як ми цю цитату розуміємо. Не буквально і не метафорично. Просто розуміємо.

З другою цитатою ситуація інша — ми не завжди можемо сказати, чи розумів автор помилковість буквального тлумачення цієї фрази. Однак, з огляду на мету написаного (вказівка на явище, яке спостерігає автор або герой), астрономічні подробиці сходу сонця несуттєві. Знову ж таки, «буква»–«метафора» виявляється помилковою дихотомією. Ми розуміємо цю фразу не буквально і не метафорично. Ми розуміємо, що автор описує те, що було видно, і нічого понад це.

Далі, якщо в перших двух прикладах ми ще могли приписати цитатам певні «буквальні» та «переносні» значення (які, однак, не охоплювали всю множину трактувань і не співпадали з основним розумінням цитати), то на прикладі третьої цитати видно, що повідношенню до текстів, що оперують ідеальним, така дихотомія виявляється не просто помилковою, а відсутньою. Не можна буквально чи переносно розуміти фразу «у людини є права». Вона говорить про такі речі, для яких відмінності між «буквальним» і переносним просто не існує, оскільки всяке твердження про ідеальне може розглядатись як (формально) метафоричне. В даному випадку, наприклад, вживання слова «наділені» може розглядатись як перенесення прямого значення, відомого нам із господарського права, на ідеальні об’єкти — права.

Якщо ми застосуємо подібний підхід до Біблії, то вийде, що питання про розуміння окремих тверджень з неї зводиться до питання «навіщо це написав автор?». Для християн (і, схоже, для авторів Біблії) основною інформацією з Біблії є відомості (або, як кажуть, одкровення) про Бога, про його діалог з людством і про події, що відбулись в рамках цього діалогу. Тому правильна відповідь на питання «як розуміти Біблію» полягає в тому, щоб з’ясувати, яку інформацію той чи інший текст несе про Бога, про те, що Він хоче нам сказати, що Він пропонує нам зробити, що Він обіцяє зробити (або робить) сам, і т.д. А як називати таке розуміння, буквальним, переносним чи ще якось — байдуже.

Останніми днями кілька разів зіткнувся з нерозумінням різними співрозмовниками (наприклад: раз, два) щодо одного цікавого моменту, і мені здається, його варто роз’яснити окремо.

Будь-яка інституція, будучи складеною з людей, обов’язково діятиме так, як потрібно цим людям. Будь-яка система контролю за інституцією також діятиме в своїх інтересах і, до того ж, буде малоефективною. Спроба особисто проконтролювати інституцію також буде малоефективною як через обмеженість наших знань, так і через те, що по об’єму роботи подібна інспекція доволі близька до самої контрольованої операції. Фактично, єдиним хоч скільки-небудь дієвим механізмом забезбечення виконання сторонніми людьми того, що нам потрібно, без опори на довіру до когось, є особистий силовий примус. Але цей спосіб абсолютно неприйнятний навіть з чисто практичних міркувань: жодна людина не зможе особисто контролювати примусом інших людей більш-менш значний проміжок часу — хоча б тому, що їй потрібно інколи спати. Тому єдиним можливим варіантом співіснування та взаємодії в суспільстві є довіра до інших людей. Найбільшим дивом при цьому є те, що вони її часто виправдовують.

З вищесказаного очевидно, що саме довіра до незнайомих людей є цілковито невід’ємним елементом побудови суспільства. Без неї людям довелося б сидіти кожному в своїй печері і особливо не висовуватися. Перехід до цивілізації відбувся саме завдяки тому, що люди виявили, що одне одному можна довіряти. Більш того, ріст цивілізації незмінно пов’язаний саме з можливістю і практикою все більшої довіри до незнайомців.

Звісно, ця ситуація зовсім не така пласка, як можна подумати з попереднього абзацу. Ми довіряємо різним людям (і різним інституціям) різною мірою, і завдання облаштування суспільства значною мірою і полягає в механізмах перерозподілу довіри. Приміром, ми довіряємо суду більше, ніж контрагенту — це дозволяє нам укласти з ним договір і розраховувати на його виконання, оскільки у випадку нечеснрї поведінки контрагента ми можемо звернутись до суду. Довіра до керівництва якого-небудь ОСББ базується на довірі до сусідів. Довіра людині, яка прийшла найматися, може базуватися на довірі до органу сертифікації, який підтверджує її кваліфікацію. Прикладів можна приводити сотні, можна навіть скласти деяку їх класифікацію, але головне не це. Головне те, що людям, по-перше, необхідно довіряти, по-друге, їм можна довіряти.

Виникає питання: на підставі чого можна довіряти незнайомим і малоконтрольованим людям? На це питання легко відповісти, переформулювавши його таким чином: на яких підставах незнайомі люди можуть довіряти мені? ( Read more... )

Принцип презумпції невинуватості добре відомий, і полягає він у тому, що у випадку, коли неможливо достовірно встановити вину людини, з нею слід обходитися як з невинуватою. Виникає логічне питання: звідки така асиметрія? Єдина логіка, яку тут можна прослідкувати, полягає в асиметрії сторін-учасників відповідних правочинів: держава від початку є значно сильнішою за окрему особу (власне, мета державного правосуддя якраз і полягає в тому, щоб будь-яка, навіть дуже сильна, особа не змогла протистояти встановленню справедливості), тому, щоб держава не могла повністю заправляти на цьому полі, особистості надається преференція, яка дозволяє її чіпати лише в безсумнівних випадках.

Звідси випливає цікавий висновок: у держави не може бути презумпції невинуватості. Більше того, у конфлікті держави з окремою особою виникає свого роду «презумпція вини» держави: якщо в цьому конфлікті вважати особу не винною доти, доки не доведено протилежне, то автоматично приходиться вважати в ньому винною державу, доки вона не виправдана.

Іншими словами, у чиновника немає і не може бути: честі і гідності, які можуть бути принижені у якихось аспектах його посадової діяльності; права на приватність діяльності, тобто апріорної неможливості втручання громадськості в його посадові справи; всіх інших прав, що придумані з метою захисту особистості від держави.

В дискуссії у taki_net сформулював своє відношення до писаних законів, аж самому сподобалось. Виношу до себе в журнал.

Отже, я підкоряюсь закону тому, що (і лише тою мірою, доки) вважаю його вираженням абсолютної справедливості, що сформульоване авторитетним джерелом, яким для мене є суспільство. Відповідно, звідси випливають випадки, в яких я вважаю припустимим не підкорятися закону: тоді, коли суспільство для мене перестає в деякому питанні буди авторитетним джерелом поняття про справедливість, і при цьому я не маю інших підстав (скажімо, особистих авторитетів чи власних роздумів) вважати, що той закон відображає абсолют справедливості. В цьому випадку окремий закон стає для мене лише правилом гри, не більше того.

Викладач не жартував. Слухала його аудиторія математиків. Слухачі знали, що стовпчик літер «н» в журналі несе рівно стільки ж інформації, скільки і порожній стовпчик — нуль. Знали також, приміром, що теорія, в якій можливо довести все, практичного застосування мати не може так само, як і теорія, в якій довести не можна нічного. Крайності сходяться — це не філософія, не діалектика, це математика.

Якщо можливо все, то неможливо нічого. Прикладів цього універсального правила можна привести масу. Якщо художник не обмежить себе законами композиції, а композитор законами гармонії, вони просто нічого не створять. Саме тому навчання будь-якому видові творчості починається з багатьох «не» і практично без позитивних рекомендацій. Якби не існувало законів фізики, Всесвіт існувати би просто не зміг. Закони (тобто обмеження) необхідні для того, щоб взагалі що-небудь мало шанс на існування в цьому світі. Коли суспільство обмежується поняттям права, воно отримує можливість піднятися на новий рівень своєї будови, утворити у собі структури, що на порядки підвищують його можливості.

В християнському богослов’ї фігурує концепція самообмеження Творця, яка говорить, що саме відмова Бога від мільйонів інших можливостей дозволяє існувати світу в тому вигляді, в якому він існує, дозволяє розвиватися йому по законах фізики, дозволяє існувати в світі незалежним від Нього, вільним істотам.

Ще приклад. По роботі мені приходиться програмувати на java та на php (ще зрідка delphi, але мова не про нього). Це — зразки радикально протилежних підходів до того, які рамки може середовище програмування задавати програмісту. В php можна писати що завгодно, ніхто від тебе нічого не вимагає; в java теж не можна сказати, що від тебе чогось вимагають, але сама структура платформи підказує багато рішень. Можна, звичайно, сказати, що це програміста обмежує, проте я би сказав інакше: це тримає в тонусі. На php виникає бажання написати код найпростішим чином, не замислюючись про його подальшу долю. На яві просто не хочеться писати неякісний код. На php кожен рівень абстракції програми потрібно придумувати, відволікаючись від роботи (це в кращому випадку, якщо на це є час). На яві в більшості ситуацій, в які потрапляє програміст, за нього уже придумали зручні варіанти абстракції, йому залишається лише вибрати найзручніший у конкретному випадку. Окремо сидіти і придумувати інші варіанти потрібно лише в досить нетривіальних випадках. Php — пустельна місцина, де, в принципі, можна збудувати все, що знадобиться. Java — зручний каркас, на якому без особливих зусиль можна зручно побудувати конструкції, що потрібні найчастіше, причому ці конструкції будуть так само легко добудовуватися та перебудовуватися. Для нетипових же конструкцій каркас нескладно і розібрати.

Не всякі обмеження зменшують можливості — деякі їх створюють. Розрізнити їх — окрема праця в кожному випадку, але забувати про таке не можна.

Нещодавно я порівняв нав’язування тоталітарного мислення з духовним вбивством. Хочу детальніше зупинитися на цій темі.

Ключовою особливістю особистості є свобода волі, тобто свобода приймати свої, не визначені зовні рішення. Таким чином, рівно в тій мірі, в якій ми нав’язуємо певній особі деякі рішення, ми відбираємо у неї її особистість. Ідеалом тоталітаризму є ситуація, коли в світі залишається лише одна особистість — диктатор, всі ж інші не приймають власних вільних рішень. Зрозуміло, що чисто адміністративними засобами такого досягти неможливо, однак на допомогу тоталітаристам в цьому випадку приходить ідеологія — саме вона здатна розчинити в собі чужу особистість (не повністю, щоправда, і лише тимчасово — повністю знищити особистість людині не під силу).

При уважному погляді можна побачити таке протиріччя: деякі методи, які використовуються для зрощування, формування особистості — наприклад, виховання — зовні схожі на ту саму ідеологізацію та насилля над особистістю. Тобто, виходить, не всяке навіювання людині рішень вбиває, воно може і творити. (Відмічу, що секс, який дає життя, теж на перший погляд схожий на насилля). Протиріччя це уявне: це один з тих випадків, коли обмеження не зменшують потенційні можливості, а допомагають краще структурувати реалізацію цих можливостей. Правила дорожнього руху не перешкоджають проїзду з точки А до точки Б, а лише структурують потік автомобілів. Юридична система сама по собі не є перешкодою в реалізації цілей та завдань громадянина чи підприємства. Мови програмування зі строгою типізацією є попри це тьюринг-повними, і на них може без проблем бути реалізована будь-яка програма (при цьому практика показує, що кращі програми якраз получаються на строго типізованих мовах, ніж на скриптових).

Здається, я можу виділити визначальну різницю між тоталітарними заборонами і структуруючими обмеженнями. Вона полягає в предметі цих обмежень. Тоталітарист обмежує цілі, ліберал обмежує засоби. Обмеження засобів може дати як позитивний ефект, так і дезорганізуючий — в останньому випадку особистості розкритися шляхом реалізації своїх задумів буде складніше — але особистість залишиться.

А, власне, що таке музика?

Я дотримуюся в цьому питанні досить консервативних поглядів. Для мене музика — це звукове мистецтво, що ґрунтується на використанні гармонії, ритму та мелодії (інтонації).

Гармонія — це, спрощено кажучи, акордова послідовність, на якій тримаються всі партії твору. Навіть до одноголосних мелодій зазвичай легко можна підібрати акордову послідовність, на яку ця мелодія лягає, тобто гармонія, хоч явно і не присутня, слухачем відчувається.

Ритм — ну тут все зрозуміло — побудована на часових інтервалах, як правило, базованих на ступенях двійки (рідше — трійки та інших чисел), структура послідовності звуків.

Мелодія — послідовність звуковисот, накладених на ритмічну структуру. Як правило, одноголосна, хоча бувають варіанти.

Тепер подивимось, що з уього цього слідує. Ну, наприклад, всі класичні твори, безперечно, чітко підпадають під таке визначення — вони містять і цікаву гармонію, і драйвову ритмічну структуру, і цікаві, яскраві мелодії. Якщо взяти, скажімо, обрядові танці африканських племен, то їхній «музичний супровід» за цими критеріями музикою назвати не можна — відсутня гармонійна складова. Хоча африканські ритми справді дуже драйвові, і звуковисотність в піснях присутня. Загалом, я би відніс їх до передмузичних звукових мистецтв.

З сучасною музикою ситуація цікавіша. Скажімо, рок більшою чи меншою мірою підпадає під це визначення: акордова структура чітко відслідковуєтся, хоча і часто буває спрощена аж до одного акорду на куплет і двох-трьох на приспів (особливо у піснях з рифовою структурою) і акценти деякою мірою зміщені з гармонії в бік ритму. Металл, наприклад, підпадає під визначення повністю. Ну, з джазом взагалі сумнівів, думаю, ні в кого не виникне.

З репом уже деякі сумніви при класифікації можуть виникнути. Однак відсутність вокальної мелодичної лінії ще не призводить до втрати всіх мелодій — залишається ще, як мінімум, лінія басова, тому реп я все ж до музики відніс би. А от електроніка уже відверто не включає в себе гармонію та мелодію як основні елементи. Ну, гармонію ще більш-менш інколи. Так, там зустрічаються мелодичні лінії і гармонічні ходи, але вони слугують скоріше як приправа до ритмічно-саундової основи. Часто можна помітити, що послідовність нот взагалі не складає мелодії — причому не лише в швидких арпеджіато, а і в випадках, які ніби-то формально можна було би вважати мелодією, але за цим не проглядається якоїсь музичної думки — приблизно як набір слабо зв’язаних слів не дають текстову думку. Складається враження, що автор просто забавляється з клавіатурою інструмента, втім, нічого поганого в цьому я не бачу.

Тут слід зауважити ось що: коли слухаєш, приміром, Шнітке, теж інколи складається враження, що це забавки малої дитини. Але це забавки з гармонією, забавки з ритмом і забавки з мелодією. В електроніці ж спостерігаються забавки з окремими нотами. Тому Шнітке я безумовно відношу до музики. Електроніку ж я б назвав постмузичним видом звукового мистецтва.

Таке мистецтво не лише має право на існування, воно мені багато в чому подобається, однак музика мені все ж більш цікава.

ЗІ Ну і про попсу. Там присутні і гармонія, і ритм, і мелодія. Не вистачає мистецтва.