Про демократію і всевладдя еліти.

[ichthuss]

Ну і знову займуся повторенням банальностей, тому що немає нічого гіршого для суспільства, ніж забути банальності.

Зустрів в френдстрічці тезу про те, що «еліта не підкоряється суспільним законам, оскільки за означенням немає сили, яка може змусити її підкорятися, оскільки якщо така сила є, то це вона є елітою» (link). При цьому робиться суттєве уточнення, що народ таки впливає на еліту, але не як суб’єкт, а як об’єкт, тобто в тих випадках, коли об’єктивно співпадають інтереси еліти і народу, або пастуха і стада.

Де тут помилка? Формально — ніде: елітою справді називається сила, яка сильніша за будь-яку іншу силу в країні, і в інтересах народу вона діє лише в тому разі, коли інтереси народу і еліти співпадають. Але остання теза може трактуватися дуже широко: у певному розумінні співпадають інтереси навіть грабіжника і його жертви, якій він погрожує: віддати грабіжнику цінності може бути в інтересах жертви, якщо вона цінує життя більше за цінності. Тому подібний критерій не може давати відповіді на питання, чи є хтось «над» елітою. Аргументація, приведена в вищевказаному записі, зводиться, таким чином, до питання суб’єктності народу.

Тут питання впирається у визначення термінів: що таке суб’єктність народу? Поставимо зустрічне питання: що таке суб’єктність еліти? За якими критеріями еліта, тобто частина населення, яка має в своїй владі засоби примусу, що можуть бути застосовані до решти народу, є суб’єктом? Відповідь: ні за якими; «воля» еліти є такою ж умовністю, або фікцією, як і «воля» народу. Умовно «волею» будь-якої групи людей може вважатися лише деяке інституційно впорядковане вираження сумарного виявлення волі членів цієї групи. Тому єдиною сутнісною відмінністю демократичної форми правління (доведенню фіктивності якої присвячений великий шмат жж-діяльності С.Лопатнікова) є інституційне (тобто пов’язане з загальноприйнятими кодифікованими шаблонами поведінки) закріплення процедур народного волевиявлення, а також інституційне ослаблення еліти шляхом внутрішньоелітної конкуренції та противаг. Це не означає: підконтрольності еліти народу; підконтрольності народу еліті (чи то пак «волі еліти»); суб’єктності народу. Це означає рівно одне: наявність стабільних інструментів для просування волі громадян, вибудуваних таким чином, що можуть створити для еліти такі обставини, коли в її ж власних інтересах буде підтримка волі громадян. У певному розумінні це можна назвати «інструментами примусу», у іншому (як у С.Л.) — ні. Але це буде вже суперечка про терміни.