Про безвихідну ситуацію і про вихід з неї

Розглянемо наступну ситуацію: є деяка група людей, яка суспільством признається нормальною, «своєю», але в силу деяких обставин вона в одному із своїх видів діяльності загнана у кут обставинами, залежними від соціуму. При цьому суспільство признає ситуацію неприйнятною, але, оскільки виправлення цієї ситуації потребує досить значних зусиль, а сама та група людей таких зусиль докласти не може, то питання «зависає у повітрі». Яка реакція такої групи людей на цю ситуацію може вважатися нормальною? У певному розумінні — ніяка, тому що будь-яка дієва реакція на таку катастрофічно неприйнятну ситуацією буде виходити за рамки реакцій, які вважаються соціумом допустимими. Однак, даючи таку відповідь на поставлене запитання, ми просто уникаємо розв’язання проблеми. Тому з необхідністю ми приходимо до висновку, що «недопустимі» дії утиснутої групи є не те, що припустимими, а неминучими. Ситуація може розв’язатися лише в тому випадку, коли тиск, який чинить ця група на решту суспільства, досягне такого маштабу, що соціум, нарешті, почне якось ворушитися.

Власне, ці всі роздуми не мають практично ніякого відношення до логіки, якою послуговуватимуться члени тієї групи. Для них в такій ситуації діятиме простіша логіка, яка стверджує: «за хамство треба бити в морду». Те, що хамство з боку суспільства є пасивним, виправданням для суспільства слугувати не може; хоча ситуація ускладнюється тим, що страждатимуть від цього «в морду», ймовірно, люди, безпосередньо не винні в ситуації. Біда в тому, що безпосередньо винних-то немає — «і злодія не було, і батька вкрали».

Так от, до чого це я: в дану модель повністю вкладається одеська історія з евакуатором, коли водій, покликавши на допомогу інших автомобілістів, скрутив евакуаторщиків. Застосовувати фізичне насилля проти людини, яка, власне, нічим не завинила, є, з точки зору нашого суспільства, категорично неприйнятним. Але категорично неприйнятним є і положення автомобілістів, яким, замість того, щоб розвивати автомобільну інфраструктуру, влада просто, образно кажучи, заборонила існувати, тому що нормально існувати автомобілісту в рамках цих обмежень, по суті, неможливо. Отож, хоча я не сказав би, що схвалюю поведінку водія, однозначного осуду ця поведінка у мене також не викликає.

П’ять копійок щодо генномодифікованих продуктів

Я, звичайно, все розумію, у нас вільна преса і все таке. Але той інформаційний ореол, який утворюється навколо генно-модифікованих організмів засобами масової інформації, у мене викликає гостре бажання купити машинку для форматування мізків і відформатувати нафіг всіх журналістів — хай вчаться знову, раз все одно нічому не навчилися.

Ні, спробую без емоцій.

Уявіть, що протягом тижня всі основні видання країни де-небудь на останній шпальті друкуватимуть замітки на кшталт «чутки щодо банкрутства банку XXX — всього лише чутки, насправді його фінансове положення не викликає хвилювання». Зрозуміло, що закінчиться такий тиждень, щонайменше, легкою панікою в рядах вкладників цього банку. Люди занадто звикли читати між строк і користуватися правилом «диму без вогню не буває».

Повернімось до ГМО: зазвичай журналіст, вважаючи, що поводиться цілком чесно, пише статтю, в першій половині якої розписує страхіття, яких напридумували до нього малоосвідчені люди, а потім розказує, чомі ці вигадки є нісенітницею. Причому, оскільки тема модна, то такі статті утворюють постійний інформаційний прессинг на аудиторію. Риторичне питання: чого, з огляду на попередній абзац, журналісти цим досягають?

Складається парадоксальна ситуація, коли журналіст, незалежно від того, що він напише, введе суспільство в оману самим фактом публікації. А тема така, що для того, щоб не писати про неї, треба докласти зусиль, тому що вона дуже зручна для журналістів: цікава суспільству, конфліктна, пов’язана з наукою, ще можна приплести глобалізацію та всесвітню змову. Звичайно, зовсім замовчувати її теж не можна, тому що люди вважатимуть, що від них щось приховують. Але обмежитися однією публікацією на видання і не піднімати тему повторно — можна і треба.

Я не заперечую, що ГМО справді становлють деяку загрозу. Але ця загроза досить другопланова навіть у порівняння зі, скажімо, загрозою хімічних добрив. І журналісти, які підтримують істерику щодо генної модифікації, вчиняють професійний злочин.

Див. також: Хочу питаться генетически модифицированными продуктами by Леонид Каганов.

ЗІ А більше всього мене дратують піарщики, які в рекламі продукту використовують фразу «Без ГМО». Тому що той, хто вживає цю фразу, змушує слухача на підсвідомому рівні прийняти твердження, що генна модифікація — шкідлива, інакше цю фразу просто сприйняти неможливо. З цієї ж причини мені не подобається поняття «інформаційна війна», тому вона змушує прийняти твердження, що правда відомою не стане, що переможуть або «вони», або «ми», але в будь-якому випадку — брехня.

Про зовнішню політику демократичних держав

Хотів написати про псевдомінус демократії, який дуже часто критикують, але мене випередили.

Все-таки два слова. Я думаю, не викличе особливих заперечень той факт, що в міжнарожних відносинах США, «світоч демократії», поводить себе, м’яко кажучи, не зовсім демократично. Як люди з цього роблять висновок, що «демократії і в США нема, це все байки» — для мене залишається загадкою. Адже ситуація говорить про строго протилежне: найсильніший в світі державний апарат, з яким не можуть тягатися інші держави, і зовнішню політику якого, по суті, ніхто не контролює, у внутрішній політиці поводить себе вкрай цивілізовано. Чому? Тому, що населення тримає його за комір. Іншої причини обережності такого апарату просто бути не може.