Ціна життя

Неприємне це словосполучення — ціна життя. Цинічне. Життя ж-бо людське — безцінне. Але в сучасному суспільстві життя справді має грошову ціну. Це ціна, яку суспільство може заплатити за лікування однієї людини. Це ціна, яку суспільство здатне витратити на засоби охорони праці, щоб запобігти смерті на виробництві. Це ціна, яку суспільство платить органам правопорядку задля збереження одного життя. Це, врешті-решт, ціна, яку суспільство видає малозабезпеченим верствам на те, щоб їх тривалість життя і здоров’я не погіршувалися через неякісне харчування та з інших причин.

Легко зрозуміти, що, якщо держава має на меті економічними засобами зменшити кількість смертей, то важливо насамперед вживати ті засоби, які дають мінімальну ціну життя, тобто затрати на порятунок однієї людини. Однак для цього потрібно, щоб ця ціна, принаймі, фігурувала у явному вигляді. Інакше просто неможливо реалізувати ефективні механізми перерозподілу коштів на користь тих областей, які ефективніше зберігають життя. Звичайно, заява з боку держави «людину ми рятуємо тоді, коли це коштує не більше ста тисяч» буде цинічною, але ж насправді це так є і зараз, і замовчування цього факту ситуацію нічим не покращує. Навіть погіршує — через подібне ховання голови в пісок суспільство інколи витрачає гроші, на які можна врятувати декілька життів, на порятунок одного. Немає ж бо сенсу витрачати по півмільйона на операції десяти людям, якщо за п’ять мільйонів можна впровадити на шахтах засоби безпеки, що збережуть п’ятдесят життів. Так само немає сенсу розширювати особовий склад міліції, досягнувши цим зменшення кількості вбивств по регіону з 10 до 8, якщо вдвічі дешевше буде коштувати оснащення всієї системи міського автотранспорту автоматикою, яка збереже за той же час 6 життів.

Можна піти далі і запровадити на цьому полі щось, схоже на ринок, де в ролі товару виступають людські життя, а в ролі покупця — суспільство. Принаймі, тендерний розподіл коштів по принципу єдиного порогу ціни життя однозначно пішов би на користь.

Звичайно, така постановка питання викличе масу інших, не менш цинічних питань. Чи коштує життя молодої людини більше, ніж життя людини похилого віку? А якщо цій людині похилого віку у будь-якому випадку залишилось жити не більше року, чи доцільно витрачати на її порятунок ті ж гроші (або навіть більші), за які можна врятувати молоду людину? Чи становить, взагалі, більшу цінність життя економічно активної людини? А духовного лідера, митця, філософа? Як бути з засобами, які рятують людські життя, однак залишають високий травматизм і як надавати перевагу іншим засобам (іншими словами, з якого пальця висмоктати коефіцієнт між вартістю життя і вартістю нетравмування)? Чи має бути градація в ціні життя громадянина та негромадянина, і як пояснити те, що, наприклад, в питанні охорони праці ця різниця не проявляється, а в питанні медицини — існує? Але в будь-якому випадку осмислене прийняття рішення (яким би цинічним воно не виглядало) буде краще, ніж завуальоване, замовчуване прийняття аналогічного рішення, яке існує нині.