Від монополії до ринку: грошова емісія

[ichthuss]

Із циклу «Роздержавлення».

Цей запис для мене є водночас і дуже простим, і складним. Простим, тому що відповідь на пряме питання, яке перед ним стоїть — «як демонополізувати грошову емісію» — займає навряд чи більше двох-трьох абзаців. Складним — тому що, по-перше, навколо фінансів взагалі і валют зокрема накручена неймовірна кількість міфів, домислів і інших дурниць, по-друге, така реформа неминуче запустить декілька досить неочевидних механізмів, які вкрай суттєво повпливають на навколишню реальність, і я просто не можу їх обійти, бо без них тема подібної демонополізації буде незавершена.

Тому по порядку — спочатку про те, як демонополізувати емісію. Власне, так само, як і будь-яку діяльність: дозволити на території країни вільний обіг будь-яких валют, в тому числі приватних, включаючи ціноутворення, виплату заробітної плати, кредитування та іншу діяльність в цих грошах. Про те, як це може працювати, детально написав Фрідріх Хайек у своїй книжці, яка так і називається: «Приватні гроші». Раджу почитати, вона невелика. Тут же я викладу тільки дуже конспективний опис того, як може виглядати запуск оператора (емітента) приватної валюти.

Для початку, основним активом такого емітента є, як і у випадку з судом, довіра — користувачі валюти мають бути переконані, що вони не залишаться з порожніми папірцями на руках. Тому, на місці емітента, я би, принаймі, на перших етапах гарантував би обов’язковий обмін своєї валюти на певний пакет відомих цінностей. Простіше кажучи, оформлював би валюту як розписку за ці цінності, здані мені на зберігання. Найпростіші варіанти: золото; пакет існуючих валют; товарна корзина, бажано з природних ресурсів. При цьому я, знову ж таки, на першому етапі обов’язково підтримував би стовідсотковий резерв на весь об’єм випущеної валюти — тому що якщо в мене відсутні цінності, що здані мені на зберігання, то мені дорога в тюрму. В силу певних обставин цей «перший етап», найімовірніше, триватиме не менше кількох десятиліть. Загалом же резерв — далеко не єдиний спосіб утримувати довіру до валюти. Скажімо, якщо емітент де-факто утримує біржову ціну на свою валюту на одному, наперед оголошеному рівні (по відношенню до вказаного пакету валют чи товарів) протягом досить тривалого часу (як мінімум — кілька т. зв. «екномічних циклів», тобто періодів експансії — буму — кризи), цей факт сам по собі може бути для людей досить переконливим свідченням надійності валюти; в такому разі вони можуть користуватись нею навіть без утримання емітентом резерву. Тому пізніше можна буде перейти з розписок на незабезпечену валюту. Але цей варіант є дуже ризикованим, принаймі, доки існують регулярні кризи, спричинені частковим резервуванням. В будь-якому випадку резерв, в тому чи іншому вигляді, має складати суттєву частину випущеної грошової маси.

Яким чином емітент отримуватиме прибуток? Через кредитування: він може видавати кредити в своїй валюті і отримувати процент на свій капітал (яким є, в залежності від ситуації, або резерв, або бренд). При цьому йому потрібно буде, окрім цього, купувати та продавати свою валюту на біржі задля оперативного регулювання її ціни. Таким чином, він не зможе, скажімо, безмежно розширювати кредит: будь-який надлишок емісії йому одразу ж доведеться викупити, щоб утримати курс своєї валюти. Детально механіка таких торгів описана Хайєком в згаданій книзі.

---

Тепер про міфи.

Грошова маса має рости з ростом економіки

Цей міф я вже детально розбирав раніше, нагадаю основні моменти:

1. Рівень цін визначається не міфічною «швидкістю обертання грошової маси», а маштабами невизначеності майбутніх придбань, які в процесі економічного розвитку можуть як зменшуватись, так і зростати. Іншими словами, немає ніякого економічного механізму, який би змушував емітента до рівномірного нарощування грошової маси зі зростанням економіки; навпаки, для утримання рівня цін грошову масу, можливо, доведеться інколи зменшувати, і це ніяк не пов’язане із самим зростанням обсягу продукції.
2. Дефляція сама по собі не шкодить виробнику, що гарно видно, скажімо, по побутовій електроніці та мікропроцесорній техніці, яка вже багато десятиліть успішно існує в ситуації швидкого знецінення продукції.

Приватна чеканка — це фальшивомонетництво

Фальшивомонетництво — це видання однієї цінності за іншу. Скажімо, якщо я випускаю банкноту з написом «ця банкнота гарантована золотим запасом АБВ-банку», і вона не відрізняється від аналогічних банкнот самого банку, то я фальшивомонетник. Якщо ж я випускаю банкноти з написом «ichthuss гарантує обмін цієї банкноти на золото», то ніякого фальшивомонетництва тут немає.

Приватний емітент банкнот де-факто обкладає користувачів валюти інфляційним податком

Це не так на конкурентному ринку. Коли людина планує зберігати свої цінності в певній валюті, найперше, що її цікавить — чи не знеціниться ця валюта. Таким чином, основною конкурентною перевагою валюти для довгострокових заощаджень буде мінімальна або нульова інфляція. Звідси можна зробити висновок, що якщо на ринку і залишаться інфляційні валюти, то, по-перше, великі суми в них не зберігатимуть, а по-друге, така валюта має пропонувати якісь адекватні конкурентні переваги (скажімо, зручніть в обігу). Отже, «інфляційний збір» в такому разі можна розглядати як плату за зручність, яку клієнти самі погодились платити.

Закон Грешема

Цей закон — не міф, але часто інтерпретується неправильно. Формулюють цей закон часто таким чином: «погані гроші витіснюють з обігу гарні», і це спрощене формулювання часто інтерпретують як наявність якогось закону «антиконкуренції» на ринку грошей. Насправді коректне формулювання цього закону таке: «гроші з меншою внутрішньою цінністю витіснюють з обігу гроші з вищою внутрішньою цінністю, за умови, якщо вони, в силу обставин, обмінюються за однакову ціну». Як правило, йдеться про гроші, примусово прирівняні державою по номіналу. Зрозуміло, що в випадку такого прирівнювання люди в першу чергу намагаються позбутись від «поганих» грошей, і тому в обігу ходять саме вони. Це не має ніякого відношення до ситуації, яку розглядаємо ми: конкурентний обіг різних валют, цінові співвідношення між якими визначаються ринком.

---

Тепер розглянемо наслідки конкуренції в цій галузі. Зауважу, що такі ж наслідки, хоч і в меншій мірі, дасть і повноцінна конкуренція між суто державними валютами, яка можлива у випадку зняття існуючих обмежень на обіг валюти.

1. Інфляційна політика стає неможлива. Серед інфлюючих валют конкурентну перевагу має та, що знецінюється найменше. Таким чином, уряди знову стають залежними від платників податків. «Інфляційний податок» зникає як явище (і, звісно, ним не можуть скористатися також і нові гравці ринку — приватні емітенти). У випадку виключно державних валют це явище проявиться тільки в тому разі, якщо зона вільного обігу валют буде досить великою, щоб вигода від її «завоювання» перевершувала вигоду від зняття інфляційних вершків зі «своїх». Це може бути, скажімо, Європа.
2. Втрачається роль центробанків як «кредиторів останньої інстанції». В попередньому записі йшлось про те, що центробанки було утворено як паліатив для вирішення проблеми криз, що виникали внаслідок політики часткового резервування вкладів до витребування. Однак таке кредитування просто переносить збитки з людей, що зробили помилку (необачних банкірів та їх клієнтів) на широкий загал шляхом інфляції. Зрозуміло, що на конкурентному ринку подібне перенесення виконати не вдасться: емітент, що спробує перекладати проблеми одних своїх клієнтів на інших, дуже швидко залишиться без других.
3. У зв’язку з попереднім: виникає велика загроза банкрутства фінансових установ, які неадекватно оцінили нововведення і продовжують працювати по-старому, з частковим резервом і розрахунком на перекредитування. Саме по собі це не складає проблему, оскільки втрати будуть менші, ніж у випадку звичайної відомої нам кризи, яка б настала приблизно в той же час, але будуть сконцентровані на цих самих необачних учасниках, тому можуть виглядати серйознішими. Це складає певну PR-проблему: потрібно, щоб люди були наперед попереджені про цей сценарій, щоб їм можна було сказати «а ми вам говорили», інакше ситуація може по накатаній повернутись до ситуації з центробанком і валютної монополії.
4. Стабільність грошової системи дозволить суттєво подовжити горизонти планування бізнесу, що призведе до збагачення суспільства.

← Інтермедія-2. Грошова маса, депозит, кредит та кризи

ч.13. Грошова емісія

ч.14. Інтелектуальна власність →

Comments

[noddeat.livejournal.com]

Ммм. Я чому немає згадки про Біткоін? Вона набагато ліпша, ніж «приватні гроші», бо в неї взагалі немає жодного емітента, і тому описаних в цьому пості проблем не виникає. Правда, цікаво все-таки подивитися, як буде виглядати ситуація, коли оборот сягне ВВП якоїсь більш-менш великої країни.

[ichthuss]

Біткоїн справді дуже цікавий проект, однак з ним є інша проблема - саме через відсутність емітента немає людини, зацікавленої в стабільності валюти і здатної керувати цією стабільністю. Тобто навряд чи він в найближчі роки зможе зайняти якесь немаргінальне положення на ринку онлайн-платежів - надто сильними будуть коливання курсу. Хоча при певних обставинах біткоїни можуть зіграти важливу позитивну роль в тому, про що я пишу. А не згадував я про них тому, що я пишу про роздержавлення послуг. Грошова емісія - послуга, і я пишу про те, як вона може надаватись приватно. Чи можна обійтись взагалі без такої послуги - питання цікаве, але суміжне.