Ще з коментів

[ichthuss]

У відповідь на питання, чи намагалась київська влада домовитись з Донбасом минулої весни. Українцям навряд чи буде цікаво. Оригінал (рос.) тут, далі з незначною редактурою.

«Два місяці намагалась. Майже нічим іншим ці два місяці не займалась.

Змушений зробити невеликий ліричний відступ щодо української політичної культури, точніше, культури українських політичних бійок. Українські стички політичних опонентів носять характер парламентських бійок, тобто бійок з метої врешті сісти і домовитись. Битися завичай доводиться тоді, коли та сторона, на чийому боці зараз сила, категорично не бажає почути іншу сторону. В такому випадку слабша сторона влаштовує показовий мордобій, який означає: «почуйте нас!». Мета такої бійки — добитися певного (як правило, компромісного) рішення від влади.

Яскравий приклад — події у Врадіївці (а це, між іншим, Миколаївська область, південь, ніякої бандерівщини): спроба відмазати ментів після групового зґвалтування призвела врешті до штурму міліцейської дільниці місцевими жителями. В результаті цього штурму міліцію, з начальством включно, закрили в підвалі і стали чекати старше начальство (точно не скажу, обласне чи столичне). Тобто український бунт — осмислений і щадливий: хто по бєспредєлу, з тим по бєспредєлу, але рівно доти, доки старше начальство не продемонструє готовність розібратись.

Зверніть увагу: об’єктами штурмів кінця зими / початку весни 2014 року були держадміністрації. Не склади зброї, не міліційні дільниці. Хоча, здавалося б,... Тут — той самий напівістеричний месидж: ми змусимо вас нас почути, ви (влада) не будете нормально працювати, поки не поговорите з нами. Адже ніякого практичного сенсу у захоплення держадміністрації немає, це чисто символічна дія.

На цьому фоні різко виділялись два випадки: штурм Ради Криму і штурми в Слов’янську та Краматорську. Ці дві події миттєво впізнавались як чужорідні: це якісь ксеноморфи іноземці, українці так не поводяться. (Не випадково кримських загарбників українці по-народному влучно прозвали «зелёные человечки»). В Харкові штурмували ОДА (до речі, успішно), в Донецьку штурмували — це було наше, українське. В Одесі пізніше сутички призвели до трагедії 2 травня, і це теж наше, українське (ймовірно, з впливом і підігріванням зовні, але не більше). А от конкретно ці два випадки радикально випадали з загального ряду. Люди, які це зробили, не хотіли, щоб їх почули, вони хотіли силою встановити свою владу.

Для ілюстрації приведу два епізоди. Перший трапився невдовзі після захоплень у Слов’янську. При в’їзді до Слов’янську була розстріляна машина з якимись високими українськими міліцейськими чинами. Чи, може СБУшними, точно не пам’ятаю. Очевидно, що 4 людини в легковій машині не могли їхати туди ні з якою метою, окрім як на переговори, бойовою силою вони ніяк не були. Ця подія повністю вивела захоплювачів Слов’янська з категорії договороспроможних. Тому що українці б заблокували автобус з Беркутом, але пропустили начальника Беркута. Причому з радістю, оскільки ми не пропустимо нагоди домовитись, а приїзд начальства — шанс, що не доведеться битися.

Інший епізод. Десь наприкінці весни Партія Регіонів виступила з ініціативої з’їзду депутатів всіх рівнів Півдня та Сходу країни. Цей з’їзд відбувся, можете пошукати результати. Я ж хочу підкреслити ось що: люди — народ — які бажають домовитись, зразу у нас хапаються за таку нагоду. Партія Регіонів, все-таки, — електоральний лідер півдня та сходу останніх 10 років, і якщо через кого і можна вивести бажання народу цих країв в політичну площину і перетворити в рішення і дії державного апарату, то в першу чергу через них. Навіть при всій неоднозначності їх позиції в такій ролі. В рамках українського способу «вирішування питань» протестувальники б: 1) зібрали мітинг біля цього з’їзду і спробували б поспілкуватись з делегатами, 2) по результатам з’їзду вимагали б від Києва гарантій того, що резолюція з’їзду буде врахована в політиці Києва, і допускали б Київ до важелів керування тою мірою, якою він на це готовий. Замість цього «повстанці» цей з’їзд... повністю проігнорували!

Я описав два випадки, але було набагато більше нагод переконатись, що ці люди не прийшли домовлятись, вони прийшли диктувати. А якщо людина не вважає за потрібне домовлятися, то з нею залишається єдиний спосіб спілкуватись: силою.

Політики, що прийшли до влади в Києві в 2014 році, варяться в українській політиці не один десяток років, і ми їх гарно знаємо. Менших любителів йти на загострення, ніж вони, знайти важко. Всю зиму 2013-2014 рр. вони працювали над однією задачею: втримати ситуацію від ескалації (і, між іншим, робили це досить грамотно і толково: там, де ситуацію можливо було втримати, вони її втримали, причому інколи навіть в випадках, які мені здавались безнадійними; в ситуації після законів 16 січня це стало зовсім неможливо). Причому стримували до такої міри навіть, що були готові, скажімо так, «злити» протест, аби лише уникнути загострення. Тому рішення про початок АТО відкладалось, поки це взагалі бул можливим. Поки недоговороздатність осіб, що захопили Слов’янськ, не стала настільки очевидною, що шансів розв’язати ситуацію переговорами не залишалось ніяких.

Окремо варто згадати наших силовиків. Взагалі-то українські силовики дуже-дуже не люблять лізти в політичні розбірки. Знають, що собі дорожче. І той факт, що міліція і армія, хоч і не зразу, пішли воювати в АТО, свідчить, що їм стало зрозуміло: відсидітися в цій ситуації не вийде, вона не має розв’язку без застосування сили.»

Comments

[kondybas.livejournal.com]

Абсолютно слушна думка, та ще й чудово зформульована!

Власне, і зараз добре видно, що всі дії лугандону мають ознаки диктату, а не діалогу.

[noddeat.livejournal.com]

Цікава версія. Я більше схиляюся до того, шо бійки в парламенті — це не від того, шо не слухають, а від невміння розмовляти, формулювати свої думки. Хоча, звісно, невміння говорити і невміння слухати часто ідуть поруч.

Я оце думаю, а чому там ніхто не застосував вогнепальну зброю? У те, шо там всі входи-виходи контролюються, і пронести її неможливо, віриться слабо.

[ichthuss]

Так тому і не застосовував, що це не допоможе в парламентській діяльності. Бійка-поза може бути ефективним засобом переговорів, стрілянина - не може.