Національна культура в міжнародній політиці

[ichthuss]

В сучасному глобальному світі люди бояться проявляти в міжнародному спілкуванні національні особливості. Причому недарма бояться. От нещодавно Сільвіо Берлусконі висловився дуже по-італійськи. І на нього тут же з усіх боків зашикали — і свої опозиціонери, і решта європейської спільноти? Чому, питається? Невже в сучасному світі на міжнародній арені всі мають бути англо-саксонцями?

Звичайно, національні культури самі по собі несуть загрозу непорозумінь; це, в принципі, може бути небезпечно, особливо, при загострених конфліктах між державами. Але в цілком мирному спілкуванні давно «знайомих» (як знайомі між собою увесь Старий і Новий Світ) багатство національних культур лише збагачує міжнародні відносини. Більш того, не просто збагачує, а дозволяє подивитися на питання очима іншого народу, що точно буде не зайве. Бо ж погляд будь-якої цілісної культури на це питання завжди буде в чомусь дуже влучним. Скажімо, я як українець цілком можу погодитися з Берлусконі в тому, що голова держави з національної меншини — це не щось екстраординарне, а цілком робочий момент. В Україні, наприклад, головою уряду за останні роки були бурят і вірменка. І те, що Америка так танцює з приводу чорношкірого президента, а Європа її підколює, говорить про те, що Обама — це не величезний успіх Америки, а лише доволі вдала спроба нагнати Європу в тому, що тут давно є нормою. Для Америки це, безперечно, успіх, але це значить лише, що Америка в даному питанні суттєво відставала від цивілізованого світу. І те, що ми можемо собі дозволити поставитися з іронією до вибору США, говорить про те, що в чомусь у нас в країні суспільство краще облаштовано.

Тому давайте будемо українцями, італійці хай будуть італійцями, французи — французами, перси — персами, а японці — японцями. Будьмо собою — це піде на користь світу, адже в такому разі значно менше залишиться сліпих плям на очах людей, бо те, що не видно з рамок однієї культи, з точки зору іншої — очевидно.