Про елітарне мистецтво
Jun. 20th, 2008 01:55 am![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
ichthussНещодавно в процессі обговорення статті Пояркова піднялася тема мистецтва для меншостей. Я серед іншого зауважив, що музику Шнітке я зрозумів не з першого і не з другого разу, і що взагалі мало є людей, яким вона реально подобається (мова не про всю творчість Шнітке, у нього є речі, цілком зрозумілі «класичним» любителям класики, пробачте за каламбур). Однак його музика мені подобається, причому подобається насправді. Крім того, я також сказав, що для того, щоб його зрозуміти, були потрібні зусилля з мого боку, і що існує мистецтво, яке може бути зрозумілим лише меншості (я умисно не вживаю слово «еліта»).
Людям властиво плутати тепле і м’яке. Після таких заяв я був звинувачений у тому, що саме про це і писав Поярков. А він писав не про це. Він писав про те, що думати треба своєю головою і дивитися своїми очима.
Ризикну розкласти на дві купи явища, які відбуваються навколо такого «концептуального» мистецтва.
Мухи:
— Синдром голого короля (острах назвати речі своїми іменами), який призводить до тотального замовчування реальної думки глядачів, читачів, слухачів.
— Менеджментозна булька — роздування вартості (цінності) творів змовою експертів, «митців», буржуа-недоаристократів та ін.
— Снобізм — зневажливе ставлення людей, які вважають (обґрунтовано чи ні), що розуміють таке мистецтво, до тих, хто його не розуміє.
Котлети:
— Творчість «для своїх», зрозуміла тільки творчо близьким автору людям.
— Створення творів мистецтва, що потребують осмислення, деяких зусиль для їх розуміння
— Зусилля з боку глядача, напрямлені на те, щоб зрозуміти твори, піймати їх «фішку», і радість від того, що зусилля досягли мети.
Щодо перших двох «котлет» можуть виникнути питання — чи справді нормальним є така поведінка автора. Відповім так — цілком може бути нормальною: ну, наприклад, людина освоїла класичну школу свого мистецтва, але писати в такому стилі її не пре. В чому її можна звинуватити в такому випадку? Чи буде краще, якщо вона взагалі не писатиме? Звичайно, потяг до такої творчості може бути і проявом снобізму, однак тоді уже мова іде про мух і котлети укупі.
Крім того, зауважу ще і таке — навіть зараз класична музика, картини класиків та класичні літературні твори подобаються далеко не всім. Підозрію, що у той час, коли вони створювалися, відчутний відсоток тих, хто був здатний їх зрозуміти, був хіба що серед аристократії. Чи не пора нам звинуватити усіх класиків у снобізмі?
Підсумую — проблема починається не там, де пишуть для своїх, а там, де дуже хочуть стати «своїми».
Людям властиво плутати тепле і м’яке. Після таких заяв я був звинувачений у тому, що саме про це і писав Поярков. А він писав не про це. Він писав про те, що думати треба своєю головою і дивитися своїми очима.
Ризикну розкласти на дві купи явища, які відбуваються навколо такого «концептуального» мистецтва.
Мухи:
— Синдром голого короля (острах назвати речі своїми іменами), який призводить до тотального замовчування реальної думки глядачів, читачів, слухачів.
— Менеджментозна булька — роздування вартості (цінності) творів змовою експертів, «митців», буржуа-недоаристократів та ін.
— Снобізм — зневажливе ставлення людей, які вважають (обґрунтовано чи ні), що розуміють таке мистецтво, до тих, хто його не розуміє.
Котлети:
— Творчість «для своїх», зрозуміла тільки творчо близьким автору людям.
— Створення творів мистецтва, що потребують осмислення, деяких зусиль для їх розуміння
— Зусилля з боку глядача, напрямлені на те, щоб зрозуміти твори, піймати їх «фішку», і радість від того, що зусилля досягли мети.
Щодо перших двох «котлет» можуть виникнути питання — чи справді нормальним є така поведінка автора. Відповім так — цілком може бути нормальною: ну, наприклад, людина освоїла класичну школу свого мистецтва, але писати в такому стилі її не пре. В чому її можна звинуватити в такому випадку? Чи буде краще, якщо вона взагалі не писатиме? Звичайно, потяг до такої творчості може бути і проявом снобізму, однак тоді уже мова іде про мух і котлети укупі.
Крім того, зауважу ще і таке — навіть зараз класична музика, картини класиків та класичні літературні твори подобаються далеко не всім. Підозрію, що у той час, коли вони створювалися, відчутний відсоток тих, хто був здатний їх зрозуміти, був хіба що серед аристократії. Чи не пора нам звинуватити усіх класиків у снобізмі?
Підсумую — проблема починається не там, де пишуть для своїх, а там, де дуже хочуть стати «своїми».
Re: Ага :)
Date: 2008-06-20 12:07 pm (UTC)Поясни це нашим генсекам. Як показує практика, "фішку" піймати потрібно все одно, інакше імпресіонізм виглядатиме "мазнею". Якщо "фішка" піймана підсвідомо, це не міняє суті — людина погодилася з тою, можливо, складною, умовністю, яка обов'язкова для цього жанру.
>Так что же изменилось?
Змінився набір умовностей. От, наприклад, той самий важкий рок — людині важко погодитися з тим, що такі агресивні і неприродні звуки можна сприймати як музику. Як тільки вона з цим внутрішньо погодиться і обвикнется, рок їй зможе подобатися.
Саме для Шнітке мені важко сформулювати, що саме я прийняв як необхідну умовність, щоби зрозуміти його творчість. Коли вдасться — напишу. А поки ще приклад звикання до умовностей: пам'ятаєш рекламу Старопрамена, де художник намалював портрет генерала в стилі кубізму? От як можна пояснити, що в тому малюнку безсумнівно впізнається цей самий генерал, причому і його характер, і зовнішніть? Якщо відволіктися від спрощень та спотворень — прекрасний портрет.
>Просто изменился вкус (например, в своё время (давно это было :)) я не особо переваривал тяжелый рок) или же ещё что-то повлияло (музыкальное образование)?
Так, безперечно, і смак змінився, і музична освіта повпливала. Без деякої технічної підготовки деякі умовності сприйняти просто нереально.
no subject
Date: 2008-06-23 11:46 pm (UTC)Ну, всё же, поймать фишку импрессионистов, как мне кажется, достаточно просто. Что, впрочем, не отменяет, что кому-то они могут не нравится, даже если он поймал фишку, и могут нравится, но при этом человек фишки не понимает. Вот почему мне не нравится данный "подход": всё же, если я знаю фишку импрессионизма, это вовсе не значит, что я буду её использовать для восприятия картины. И точно также, если кому-то нравятся импрессионисты, но он не знает, в чем их фишка, вовсе не значит, что он воспринимает их картины с учетом фишки, они ему могут просто нравится. Т.е., фишку скорее придумали сами импрессионисты, чтобы как-то отделить своё творчество (ну, в моём понимании фишки).
Но вообще, мне больше интересно понять, почему тебе нравится Шнитке (ну, точнее та вещь, о которой мы говорили, потому что мне она не очень нравится). Все разговоры о фишках не дадут главного - поставить себя на место другого человека, поэтому я хочу акцентировать внимание именно на Шнитке. Вот.
Возможно, ты сможешь выделить для себя какие-то отдельные фрагменты той симфонии и чем именно эти фрагменты тебе нравятся?