Щодо державних послуг

Того тижня мені пропонували дешеві путівки в табір КПІ на Чорному Морі. Туди майже щороку їде компанія з учасників КПІ-шного хору. Компанія, скажу, приємна. Мені повідомили, що треба протягом двох днів підійти і оформити все це діло. Я ж у ті дні якось так замотався, що мені підійти і вирішити це питання було просто ніколи. В принципі, якби я сильно захотів, я знайшов би час. От тепер я ставлю собі питання — чому я його не знайшов?

Не те, щоб я шкодував про це своє рішення, але цікавий психологічний аспект цього питання. Була доступна послуга за ціною, значно нижчою за її собівартість. Що вплинуло на те, що я не схотів нею скористатися? Те, що у мене уже були прикидки інших планів на літо? Те, що я з хором і так провів багато часу цього року? Те, що я знаю рівень безкоштовного сервісу? Навряд. Мені пропонували путівки, у тому числі й безкоштовні, неодноразово. І щоразу ця пропозиція особливого ентузіазму не викликала.

24 травня, до дня Києва, на Співочому Полі проходив хоровий фестиваль «Пісня над Дніпром». Фестиваль екстраказенний. Виступали в основному народні колективи. Глядачів було приблизно стільки ж, скільки виконавців на сцені — це при тому, що виконавці постійно змінювалися. Як на мене, на цей фестиваль варто було би приїхати лише щоб послухати муніципальний хор «Хрещатик» та хор ім. Верьовки. Але ситуації вони не змінили — на їх виступах глядачів так само було двоє з половиною. Через місяць, 21-го і 22-го червня на тому ж таки Співочому Полі пройшов етнофестиваль «Країна Мрій». Людей, які не полінувалися на нього прийти, було більше не на один порядок. Люди їхали зі всієї країни. Їм, судячи з відгуків, сподобалося. Звичайно, порівнювати ці фестивалі не зовсім коректно, однак навіть їх різним профілем не пояснити такий розрив маштабів інтересу до них.

Увага, питання: чому держава не може зробити так, щоби хотілося?