Про «розвиток демократії»

Певний контингент останнім часом любить спекулювати на 5 міліардах доларів, витрачених Сполученими Штатами на «розвиток демократії» в Україні. Не знаю, як вони собі уявляють цей процес; прямо кажучи, я теж не знаю, як він безпосередньо виглядає — ніякої участі у відповідних американських заходах я не брав. Зате можу розказати, як виглядав результат. Отже:

У 2004 році, під час президентських виборів, з самого першого мітингу, з якого почався Майдан, оратори один за одним повторювали, як заклинання: ми мирні демонстранти, ми діємо виключно ненасильницькими шляхами, ми не піддаємось на провокації. За кілька місяців до виборів з’явились дві незалежні громадські ініціативи, які обидві називались «Пора», вони швидко об’єднались в одну; ходили чутки, що серед них є люди, які пройшли за кордоном підготовку щодо організації масових заходів. Фраза про «мирний протест» повторювалась настільки часто, що не почути її не мав шансів жоден учасник протестів. Ця фраза не залишалась просто словами: на будь-якому масовому заході в натовпі були присутні люди, готові зупинити будь-яку спробу ескалації ситуації. У відповідь на кожну спробу підбурити людей на насилля або хоча б на хуліганство одразу ж з’являлись люди, які оголошували озвучену пропозицію провокацією і казали присутнім відсторонитись від подій, а в деяких випадках і активно їм перешкоджати. Пояснювалось це тим, що про протестувальників судитимуть за найгіршими їх представниками.

Це повторювалось стільки разів, як на словах, так і на ділі, що звичайні учасники самі включились в цю гру. Коли в 2004 якісь люди запропонували штурмувати Верховну Раду і полізли через паркан, активісти скандуванням «Три кроки назад!» відвели натовп від паркану. Коли була загроза, що люди полізуть кудись битися, організатори превентивно виставляли кордон для захисту міліції (!) від протестувальників. Якщо десь ситуація ставала гарячою, знаходився хтось з організаторів, який одразу ж говорив з протилежною стороною і намагався знайти задовільний компроміс.

В результаті склалась ситуація, коли практично нереальним є спровокувати якусь маргінальну групу протестувальників на дії, які дадуть потрібну картинку для виправдання розгону протесту. Це означає, що відхід від рамок «мирний, законний протест» відбудеться тільки в тому випадку, якщо з таким характером незгодна не маргінальна частина протестувальників, а основна маса. Це також означає, що у влади не залишається варіанту «зробити картинку, під шумок турнути всіх, прирівнюючи їх до радикалів». Влада змушена мати справу з великою і організованою масою, яка тримається в спільних рамках. В такій ситуації влада змушена або неспровоковано застосовувати силу проти протестувальників, або домовлятися. Перший варіант чудово показує who is who, тому найбільш прийнятним для влади виявляється, як правило, другий варіант.

Це чудово видно на прикладі київського майдану. 22 листопада був організований мирний протест. 30 листопада влада задіяла непропорційну силу, отримавши в результаті масові протести. Формально кажучи, мітинги 1 грудня були незаконними — діяла судова заборона на масові заходи в центрі Києва. Однак у організаторів не було варіантів: або вони проводили мітинг в рамках мирної громадської непокори (свідомого порушення законів як недостойних), або ж населення самопливом влаштувало б безлади, оскільки терпіти люди не стали б. Від спроби штурму Банкової організатори рішуче відмежуались, закликали зробити це решту протестувальників, і доклали зусиль, щоб припинити цей штурм. Таким чином, незважаючи на те, що наступні півтора місяці активістів залякували, викрадали, відкривали кримінальні справи тощо, натовп стримувався і стримував гарячі голови від будь-якої ескалації. В такій ситуації прийняття законів 16 січня знову стало неспровокованою агресією з боку влади: ніякої загрози для людей Майдан не являв. Через цю агресію людей стало неможливо утримувати в мирних рамках, хоча організатори і спробували це зробити 19 числа. Майдан з саморобною нелетальною зброєю (так, я знаю про коктейлі Молотова. Від них за всі 1,5 місяці протистояння не загинув жоден міліціонер) взявся вимагати від парламенту відмінити закони.

Якби організатори не стримали людей 1 грудня, ми б мали в Києві те саме, що зараз маємо в Слов’янську: купку озброєних маргіналів, яких не хочуть ні місцеві жителі, ні влада, яких потроху виловлюють силовики. 19 січня ситуація була зовсім інакша: всі можливості мирного протесту були вичерпані, і перехід до силового протистояння мав таку підтримку, яку він ні за яких обставин не отримав би 1 грудня.

Підсумовуючи: спасибі, звісно, американцям за їх мільярди. Але було б ще краще, якби вони були використали бодай один з цих мільярдів в Донецьку та Луганську. Думаю, люди Донбасу змогли б отримати сьогодні набагато більше, ніж те, що вони отримають в результаті, і, головне, без загиблих.