Про психологічні кордони

Років 10 назад, коли я прочитав «Архіпелаг ГУЛАГ», я звернув увагу на одну тезу — перекажу по пам’яті: раз вже українці так хочуть відділитися, то може, чорт з ними, хай ідуть собі, йдуть і переконаються, що не всі проблеми цим вирішуються, потім самі повернуться в лоно. Мене тоді це формулювання царапнуло, але я не зрозумів, чим, і подумав, що, може, хоч в такому формулюванні росіяни зрозуміють і приймуть українську незалежність.

Тепер стає зрозуміло, що такий підхід безнадійний. Без простановки кордонів (у психологічному розумінні) — а ставити особисті кордони і дотримуватись їх треба вчитись — відділити ментально Росію від України (тобто щоб Росія перестала вважати Україну своєю) не вийде. А зазначене міркування по своїй суті якраз і є окільний шлях, придуманий саме для того, щоб не поставити, бува, кордони.