Про демократію

[ichthuss]

Як я зауважив недавно, я досить скептично відношусь до демократичних процедур. Справа в тому, що у нас в країні (та і не тільки у нас) склалось стійке уявлення, що альтернатива демократії — тоталітаризм, і ми часто не помічаємо, що це, взагалі-то, помилкова дихотомія. У нас всіх критиків демократії записують в диктатори. Між тим, демократія — це не більше і не менше ніж просто процедура виведення деякого рішення з рішень багатьох, і в цієї процедури є свої, досить суттєві, обмеження.

По-перше, вона просто неприйнятна по багатьом питанням: не можна більшістю, скажімо, обирати людині чоловіка чи дружину (хоча на початку 20 століття і такі ідеї ходили). По-друге, навіть незалежно від питання допустимості мажоритарного (більшістю голосів) прийняття якогось рішення, неявне припущення, що більшість людей вибере найкращий варіант, м’яко кажучи, необґрунтоване. Згадаймо, що ще минулої зими всі соціологічні дослідження показували абсолютним і впевненим лідером президентських симпатій В.Кличка. Я не хочу зараз обговорювати особисті чи професійні якості Кличка та Порошенка, я просто хочу звернути увагу на те, що відповідь на питання «хто буде найкращим очільником держави на найближчі п’ять років» так швидко за 3-4 місяці не міняється, а, отже, електоральні симпатії дають відповідь на якесь інше питання.

Я пропоную провести уявний експеримент: забудьте всі свої уявлення про будову суспільної ієрархії і уявіть себе членом ізольованої відносно невеликої групи людей (скажімо, на безлюдному острові). Уявіть, які перед вами можуть поставати питання, і як ви будете їх вирішувати. І який відсоток з них буде вирішуватись «демократично» (в електоральному сенсі).

Питання забезпечення себе самого необхідними ресурсами буде вирішувати кожен самостійно, якщо це можливо. Забезпечувати людей, що не здатні забезпечити себе самостійно, будуть в першу чергу їх родичі та близькі, в другу — благодійники, і лише в третю, і то не факт — загальним збором. Якщо питання добування якогось ресурсу (скажімо, лося) не вирішується поодинці, ініціативні члени нашого мікросуспільства влаштовуватимуть ситуативні або постійні групи для вирішення подібних проблем. Якщо якась задача потребує ієрархічного підпорядкування, в першу чергу лідером ієрархії стане спеціаліст по цьому питанню; якщо спеціаліста нема, то першочерговими кандидатами будуть або спеціалісти суміжних областей, або люди з організаторськими здібностями. Лише у випадку наявності кількох лідерів за цими критеріями і у випадку неможливості вирішити питання переговорами між лідерами та між членами ситуативної ієрархії буде задіяний якийсь механізм розв’язання конфліктів, причому це не обов’язково буде голосування — це може бути і, наприклад, жеребкування. При цьому в будь-якому разі учасниками процедури будуть люди, що безпосередньо входитимуть в згадану ситуативну ієрархію.

Отже, буквально з ходу ми можемо назвати такі обмеження електорального інструменту:
— його пріоритет нижчий за пріоритети: 1) приватної власності, 2) консенсусу безпосередніх учасників справи, 3) контракту;
— він потрібен лише у відношенні до питань, для яких наявність лідера дуже бажана;
— його пріоритет порівнюваний з іншими механізмами розв’язання конфліктів;
— він стосується лише людей, безпосередньо включених в розв’язання даного питання;

Від початку парламентська демократія виникла саме як механізм розрулювання питань у використанні коштів платників податків. Причому виникла вона як заміна королівської казни, що витрачається королем абсолютно довільно. Це був безумовний крок вперед. Однак сучасна демократія значно менше підходить під вищевикладений опис:
— вважається можливим і бажаним шляхом прямої або представницької демократії вирішувати питання приватної власності людей та їхньої участі в контрактах;
— застосовується до необмеженого кола питань;
— є своєрідним фетишем Західного світу;
— всі люди певної території примусово включені в ієрархію, лідери якої обираються на виборах.

Не дивно, що в таких умовах вибори та референдуми перетворюються на диктатуру більшості.

(До речі, зверніть увагу: автор зазначеного посту вживає прикметник «демократичний» в значенні, суттєво відмінному від безпосередньо електорального. Поняття «демократії» стало деякою мірою таким собі buzzword, яке означає «все гарне, що є в Західному світі», навіть у випадку, коли це «гарне» прямо протирічить виборній процедурі прийняття рішення. Це додає додаткової плутанини в питання).

Підсумовуючи: демократичний механізм — дуже нішеве рішення, яке в деяких випадках може стати корисним. Культ елекції — чергова мода, що принесла вже багато проблем і буде приносити доти, доки не буде відповідним чином переосмислена.

Comments

[noddeat.livejournal.com]

ні, я виходжу з того, шо всі рішення, які приймаються у країні, мають виражати волю людей. Голосування — це один із способів виміру цієї волі, але я на ньому не наполягаю, можна юзати інші методи: соцопитування, наприклад.

винятки — тільки для ситуацій, де народ не хоче розбиратися сам, які вимагають залучення фахівців. Але і тут в будь-який момент люди повинні мати право заветувати будь-яке рішення цих фахівців без пояснення причин.

Іншими словами, демократія — це коли стосунки між людьми і владою — це стосунки між власником підприємства і його директором та керівниками його різних відділів.

[ichthuss]

Я в даному випадку говорю про те, що в "демократичному" дискурсі називають (не зовсім коректно) "права меншин". Яким ти бачиш коло питань, щодо яких можливе рішення більшістю голосів? Вибір дружини? Майнові питання? Питання платежів за послуги? Моя відповідь на всі три - ні. Я взагалі вважаю, що якщо такі питання і є, то вони займають маргінальне положення.

[noddeat.livejournal.com]

Моя відповідь на всі три — так :)

Очевидно, шо питання приєднання Ірпеня до Києва має бути схвалено більшістю голосів мешканці Ірпеня і більшістю голосів мешканців Києва. Очевидно, шо коли це питання вирішують мешканці Донбасу чи Закарпаття, це мало шо має спільного з демократією.

То само стосується одруження.

Звичайно, хто має право голосу в яких питаннях — це окреме питання, що вимагає дискусії. Чесно кажучи, я от не фанат ідеї, шо мої сусіди можуть змусити мене косити свій газон більшістю голосів, бо їм нерухомість від високої трави дешевшає, але це один з прикладів використання демократії у майнових правах. Має свої плюси і мінуси, але демократія — найгірша система, крім всіх інших.

[ichthuss]

В такому розумінні, тобто не як більшість від населення території, а як більшість від учасників - погоджусь. Можу навіть запропонувати прозорий критерій: голосують ті, хто вкладають свої ресурси, пропорційно до їх вкладу. Серед іншого, це означає, що бюджетники не голосують. Або ти платник податків і голосуєш, або ти бюджетник, і умови твого існування вирішують ті, хто тобі платять.

Але це має дуже мале відношення до того, що сьогодні прийнято називати демократією. Більше того, воно вже і так працює - в тих самих акціонерних товариствах, наприклад. Але під лозунгами "даєш референдум учасників ВАТ "Оболонь"" чомусь людей не збереш. Тому що сучасний демократичний дискурс якраз полягає в тому, щоб командувати іншими людьми на тій підставі, що вони у меншості.

[noddeat.livejournal.com]

>голосують ті, хто вкладають свої ресурси, пропорційно до їх вкладу.

ну, це все практикувалося. Точніше, до загального виборчого права саме так все і відбувалося. Це призводить до появи великої групи людей, що виключена з процесу прийняття рішень (неважливо, за яким критерієм). Це — потенційна порохова бочка, що рано чи пізно за сценарієм спалахує.

Так шо, тіки universal suffrage, тільки хардкор.

[ichthuss]

Якраз порохова бочка - це те, що ми зараз маємо. Умовно "республіканський" устрій (влада платників) протрималась багато століть, а до чого призвело загальне виборче право за сто років, можна дізнатись, глянувши на графік "бюджет у відношенні до ВВП" для розвинених країн за останнє століття. Очевидно, що далі так продовжуватися не може і не буде.