![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
ichthussДавно збирався написати про ввічливість, однак бачу, що питання настільки широке, що ні в один, ні в три записи журналу помістити його не вдасться. Тому почну з малого: буду писати замітки з окремих аспектів цього питання. Сьогодні хочу почати розмову про ввічливість при спілкуванні. Точніше, про неочевидну ввічливість. Зразу скажу: те, про що я писатиму, для багатьох очевидне. Однак, як показує досвід, так само для багатьох це не є очевидним. Тому якщо Ви відноситесь до перших багатьох, то просто пропустіть цей текст.
От, скажімо, підходимо ми до перехожого на вулиці і звертаємось: «Пробачте, Ви не підскажете, де знаходиться вулиця Сагайдачного?». Ніби-то все пристойно, всі правила ввічливості витримані. Однак ввічливість — це не ритуал. Ввічливість — це піклування про того, по відношенню до кого її дотримуються. Спробуємо подивитися, що ж може не сподобатися людині, до якої звертаються з таким питанням.
По-перше, людині може не сподобатися, що її раптово смикають посеред вулиці. Будь-яка несподівана ситуація трохи вибиває людину із колії, це нормально. Однак у нашому суспільстві прийнято, що спитати маршрут на вулиці — цілком прийнятно, тому ображена вона за це на нас не буде.
По-друге, людина, швидше за все, в цей час кудись йшла. Затримка на кожну секунду буде її напружувати, і наш двохсекундний пасаж до появи у фразі назви вулиці вона буде напружено слухати, намагаючись виловити ключовий момент запитання. Тут, окрім власне втрати часу, негативно сприйматиметься також і саме напруження уваги: дві секунди старанного вслуховування — не саме приємне проведення часу, особливо, якщо перед цим ти раптово вирваний із свого потоку думок і змушений переключитися на далеку тобі в даний момент тему.
По-третє, після того, як людині стане зрозуміле запитання, вона повинна буде: а) згадати потрібну інформацію, б) прокласти маршрут до цієї самої вулиці і в) сформулювати відповідь. У нормальної людини це займе десь від півсекунди до пари секунд, і в цей час їй буде віддано в очі заглядати той, хто задав питання. Придуркувате положення, перебувати в якому дві секунди немає ніякого бажання.
Тому спробуймо послідовно позбавитися цих мінусів. Очевидно, що позбавитись затримки можна, викинувши весь початковий пасаж: «Де вулиця Сагайдачного?». Однак тут з’являються два інших мінуси: по-перше, таке звернення надто фамільярне, виглядає як наказ, ніби-то ми маємо якесь право вимагати у людини цю інформацію. По-друге, людина не схильна слухати усіх зустрічних перехожих, і, ймовірно, до неї дійде, що звертаються саме до неї, слові на другому-третьюму. Плюс потрібен час на те, щоб переключити думки, в результаті може скластися положення, коли людина до того моменту, коли зрозуміла, що їй треба відповісти на питання, уже забула назву вулиці, якою ми цікавилися. Щоб такого не сталося, варто привернути увагу людини до того, як задавати питання. Слово «пробачте» із початкової версії звернення у цьому випадку — саме те, що потрібно. Додатковий його плюс у тому, що мова передбачає після цього слова паузу, яку можна розтягувати в залежності від того, як швидко людина зреагує на звернення, і задавати питання тоді, коли її увага переключилась на Вас.
Отже, маємо «Пробачте, де вулиця Сагайдачного?». Уже краще, але проблема потрібного людині часу «на подумати» залишилась. Тут нам у пригоді стане чудова властивість української мови (як і російської) — відносно вільний порядок слів у реченні. Чому б нам не перенести весь довгий пасаж в кінець речення? Отримаємо: «Пробачте, вулиця Сагайдачного де знаходиться, не підскажете?».
В цьому варіанті ми отримуємо ще один безсумнівний плюс: речення може бути обірване в кількох місцях: після «де», після «знаходиться», ну і може бути сказане повністю. Це корисно тоді, коли ми бачимо, що людина вже готова відповісти на наше питання — в такий момент довга балаканина її почне напружувати. Якщо ж людина задумалась, то наші теревені слугуватимуть для неї відстроченням моменту затребування відповіді, і їй буде представлено комфортний час для обдумування питання.
Підсумую: якщо необхідно людині неочікувано задати питання, потрібно сформулювати речення таким чином, щоб: 1) початок речення привертав увагу, 2) відразу після цього йшла ключова інформація, після якої людина зможе приступити до обдумування відповіді, 3) після неї варто поставити різноманітні реверанси, щоб дати людині можливість подумати.
![[identity profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/openid.png){kind=small}
no subject
Date: 2008-07-31 05:51 pm (UTC)Размышления на заданную тему.
Date: 2008-08-01 07:43 am (UTC)Формы неагрессивного поведения я бы разделил на три вида:
Вежливость – демонстративно-формальное соблюдение правил «приличного» поведения в представлении «атакующего» (инициирующего общение).
Такт – форма поведения, где атакующий стремится создать для атакуемого максимально комфортное общение, руководствуясь своими представлениями о «комфорте».
Без названия – то же, что и такт, но предполагается угадывание желаний атакуемого.
В зависимости от выбранной формы, поведение в приведенном примере будет различным.
В результате вежливого, в широком смысле, общения отношения между общающимися должно, по крайней мере, не ухудшиться. Эта задача не сводится к выполнению формальных правил. Предложу такую «метафизическую» модель:
Если взглянуть на человека в «специальный прибор», то всегда можно увидеть вокруг него некое поле. Психополе, назовем его так. В зависимости от окружающей обстановки и настроения оно может принимать различную форму, от огромного малозаметного пятна (открытые пространства, созвучие природе и т.д.), до незаметного, прячущегося в теле человека (общественный транспорт, под одеялом). В среднем оно представляет довольно концентрированный «пузырь» «психовещества» радиусом примерно метр, полтора. Перемещаясь по улице, в магазине, в транспорте люди постоянно задевают (взаимодействуют) своим психополем поля окружающих. При этом они, как правило, не разговаривают и, вообще, не замечают друг друга. Необходимо добавить, что человек, в среднем, совершенно не умеет управлять своим психополем, в лучшем случае просто пытается повлиять на него (пространственное положение, аутотренинг, алкоголь и т.п.).
В этой модели вежливое, комфортное общение представляется в виде «гармонии» взаимного расположения психополей общающихся. Своего рода узора, которых может быть, в общем случае, бесчисленное множество.
Re: Размышления на заданную тему.
Date: 2008-08-01 11:18 am (UTC)Мені, мабуть, варто було уточнити мету написання цього циклу. Я хочу показати, звідки беруться правила ввічливості і як їх можна виробити в новій ситуації. При цьому ставлячи на меті не витримати форму спілкування, а саме обмежити свої дії так, щоби не зробити випадково людині неприємно в тому випадку, коли цьому легко запобігти.