Про публічну політику.

Одною з найпопулярніших останнім часом тем для холіварів є, звісно, цілі та методи політиків, що організували антифальсифікаційні виступи. Я, як водиться, не обійшов ці холівари, і мені регулярно намагались довести, що більшість опозиціонерів насправді зовсім не хочуть досягати того, що декларується на їх мітингах, тому що у випадку чесних виборів тим опозиціонерам нічого не світить. Зупинюсь на цьому питанні.

Насамперед, позначимо предметну область. Мітинги, вибори, фальсифікації, контроль, це все — публічна політика, про неї і поговоримо. Почну з банальності: публічна політика — це така гра, вона вся відбувається за певними неписаними, але від того не менш дієвими правилами. Підкреслю, що я говорю не про підкилимкову боротьбу (яка, звісно, теж є в певному розумінні грою), а саме про публічну політику, тобто відкриту взаємодію населення і політиків. У випадку парламентської демократії ці правила, зокрема, такі: політик має політичну позицію, в тому числі стратегічну (ідеологічну) і тактичну. Він декларує її перед населенням, в тому числі перед виборами у вигляді політичної програми, і взагалі у спілкуванні з громадськістю. При входженні у владу політик може або почати реалізовувати власну програму, або ні. Населення, в свою чергу, слухає позиції різних політиків і висловлює своє ставлення до них різноманітними засобами. Серед цих засобів: мітинг — означає підтримку гасел, під якими його зібрано. На мітингу також громадяни можуть висловлювати свою позицію особисто, наприклад, транспарантами. Голосування — означає а) підтримку політичної програми кандидата, б) довіру до кандидата, тобто віру в те, що він здатен досягати програмних цілей.

Підкреслю: людина, яка вийшла на мітинг або проголосувала за кандидата, може мати при цьому різні наміри. Однак в рамках публічної політики як публічного ігрового діалогу, його дія має інтерпретуватись саме так. Це той набір символів, та мова, що утворюють публічну політику як таку.

Прийнявши цю мову, люди утворюють інституції, які дозволяють їм досягати своїх цілей. Люди об'єднуються на основі власних переконань в групи, ці групи знаходять серед себе людей, здатних щось робити в політиці (державному управлінні), підтримують їх як кандидатів і, таким чином, отримують бажану форму державної політики. Важливо, що лише прийняття цієї мови дасть результатом корисну для нас роботу цього механізму. Тобто позиція «покажіть мені нормального кандидата, тоді я буду згоден йти на мітинг» — безглузда.

Побудована на такому ігровому інформаційному просторі система ефективно справляється з будь-якими збуреннями окремих учасників. Якщо кандидат не сприймає інформацію, котра надається йому системою, і не реагує відповідним чином, то підтримка населення переходить кандидату, який уважніше дослухається до населення.

Виходячи з вищесказаного, перед мітингом є сенс задаватися лише одним питанням: чи підтримую я гасла, які звучатимуть на ньому? Питання про наміри політиків, що беруть участь в мітингу, не мають ніякого відношення до моєї присутності на мітингу (якщо, звісно, мітинг не заявлений як мітинг в чиюсь підтримку).

На всяк випадок зауважу: мені не здається, що парламентська демократія у відомому нам вигляді здатна вирішити більшість питань, що стоять перед людьми сьогодні. Думаю, що таких питань відверта меншість. Але якщо вже використовувати інструмент (демократію), то слід його використовувати правильно.