Від монополії до ринку: армія. Конфлікт приватної особи з державою

Із циклу «Роздержавлення».

В цьому розділі я розгляну конфлікт держави (зовнішньої) з приватною особою.

Я бачу такі форми такого конфлікту (якщо хтось нагадає форму, яку я забув, буду вдячний):

1. Партизанська війна.
2. Тероризм.
3. Відкритий територіальний конфлікт.
4. Війна барона Мюнхгаузена проти Англії.

Перші два випадки — відомі нам сучасні конфлікти, як вони протікають, нам відомо. Якщо говорити про армію як послугу, то слід розглянути саме третій варіант.

Одразу зауважу, що армія — не єдиний і, можливо, навіть не головний спосіб захисту від іншої держави. Дипломатія та інші форми несилової взаємодії можуть давати не гірший результат. В цьому записі я говорю лише про силові конфлікти, про інші способи убезпечення мова йтиме пізніше. Відмічу лише, що в багатьох випадків до стадії відкритої війни справа просто не дійде.

Почнемо з причин, чому держава нападає на приватну особу з іншої території. Варіанти є два:

1. Держава не розуміє, що має справу не з іншою державою, а з приватною особою, і намагається діяти згідно зі старими звичками. Незалежно від перебігу конфлікту держава не отримає бажаного результату, оскільки вона не зможе диктувати умови уряду супротивника. Методи убезпечення для приватної особи в цьому випадку такі ж самі, як і в наступному, але, незалежно від них, подібні випадки нападу не будуть частими, оскільки не дають державі дивідендів.
2. Держава воює з приватною особою саме як з приватною особою. Таке може відбутись у випадку, коли втручання в діяльність цієї особи може дати уряду держави політичні дивіденди. Приміром, особа вирощує опіумний мак. В такому випадку убезпеченням її діяльності буде організація такого захисту, який зможе нанести державі адекватний політичний збиток. Це, звісно, дуже недешево, і тому, ймовірно, подібні види діяльності сильно здорожчають. Таке здорожчання є загальним правилом для будь-якого виду діяльності, що притягує до себе серйозну агресію — згадаймо, наприклад, екотероризм.

Здається, що ефективний захист від державної агресії буде більше схожий на спецназ — невеликі гарно оснащені і навчені групи — ніж на призовну армію. Саме така група може в конфлікті завдавати державі політичного збитку. Підготовка і утримання такої «армії» — більш ніж реальна справа для охоронних агентств. В цілому, немає таких способів захистити людей, які були б доступні державі і не могли б бути забезпечені приватно. Це питання виключно об’єму інвестицій, а об’єм інвестицій — виключно питання того, потрібна така «армія» чи ні. До речі, точно так само питання стоїть і щодо державної армії. Тобто якщо хтось вважає, що українська армія захистить його від інших держав краще, ніж приватні агенції, то я не заперечую, щоб така людина оплачувала цю саму українську армію своїм коштом.

← ч.8. Армія. Конфлікт приватних осіб

ч.9. Армія. Конфлікт приватної особи з державою

ч.10. Антимонопольна діяльність →

Від монополії до ринку: антимонопольна діяльність

Із циклу «Роздержавлення».

Для початку з’ясуємо, що таке монополія і чим вона шкідлива.

Найзручніше визначити монополію через монопольну ціну. Зазвичай ціна складається з трьох компонентів: витрати на початкові ресурси (природні та трудові), процент на капітал і підприємницький прибуток. Перші два купуються на ринку, і їх ціна відома. Підприємницький прибуток є наслідком знаходження вдалих рішень і з часом прямує до нуля, оскільки ці рішення підхоплюються іншими. Однак в деяких обставинах підприємець має можливість не знижувати ціну до суми витрат на ресурси та проценту на капітал шляхом обмеження об'єму випуску продукції. В конкурентному середовищі такий недовипуск зразу буде заповнений товаром конкурента. Якщо з певних причин це не відбувається, то саме таку завищену ціну назвемо монопольною, а підприємця, що може її утримувати — монополістом.

Дуже важливим є ось який момент: будь-яка потреба людини може бути задоволена різними способами, тому говорити про відсутність конкуренції в строгому розумінні слова не можна. Надалі я вважатиму можливим говорити про монополію тоді, коли ефекти заміщення подібними товарами не дозволяють повністю захиститися від встановлення монопольної ціни. Зазвичай це пов’язано з тим, що заміна не є достатньо задовільною для споживачів.

Підкреслю, що проблемою є не сама монополія, а монопольна ціна. Підприємець, який є монополістом, може при цьому з якихось причин не утримувати монопольну ціну, і в цьому випадку ніякої шкоди його монопольне становище не приносить. Тобто сам по собі факт, що на якомусь ринку є лише один продавець, ще не є показником шкоди такого становища. Спочатку треба встановити причини ситуації.

Розглянемо випадки, коли може утворитись монополія.

1. Ефект маштабу

Собівартість одиниці продукту може сильно варіюватися в залежності від об’єму випуску. Для багатьох видів діяльності збільшення маштабу виробництва може давати дуже суттєвий виграш в собівартості. При цьому, як правило, присутнє і протилежне явище: зростання маштабу виробництва (організації) призводить до серйозного ускладнення завдань управління та зростання інших непрямих витрат. Разом ці ефекти утворюють деякий оптимальний об’єм виробництва, при якому собівартість мінімальна. Монополія може виникнути у випадку, якщо цей об’єм перевищує повний об’єм попиту на цю продукцію (або, принаймі, вони співставні). Найважливішою ознакою такої монополії є той факт, що, незважаючи на факт наявності монопольної ренти, ціна продукту в цьому випадку завжди нижча за конкурентну. Це випливає з того, що якби монополіст підняв ціну настільки, що вона перевищила б конкурентну, то конкуренція стала б вигідною, і монополіст перестав би бути ним, при цьому поніс би втрати, по-перше, від падіння долі ринку, по-друге, від зменшення маштабу (а, отже, ефективності) виробництва.

2. Ресурсна монополія

Будь-які початкові ресурси, що використовуються у виробництві, можуть стати джерелом монополії, якщо суттєва частка якогось певного важкозамінюваного ресурсу знаходиться в одних руках. Це стосується як природних ресурсів, так і трудових. Особисто мені не вдалось згадати такого природного ресурсу, який би був одночасно і незамінним (в певному розумінні), і сконцентрованим в одних руках такою мірою, щоб утворювати монополію. Навіть картелі в цій сфері тримати важко (в тій самій ОПЕК практично всі члени приторговують нафтою понад квоту, тобто монополія толком не працює). Якщо ж говорити про трудові ресурси, то тут монополія може виникнути у якогось екстраунікального спеціаліста: він може собі дозволити скоротити об’єми роботи з метою підняття ціни на свої послуги. Наголошую, що профсоюзи не відносяться сюди і, строго кажучи, взагалі не є монополією у вищезазначеному розумінні. Про них ниже.

Важливим є той момент, що навіть якщо власник обмежених ресурсів може встановити на них монопольну ціну, він ризикує тим, що великі ресурси будуть вкладені в пошук альтернатив до його ресурсу. Таким чином, йому може бути вигідніше отримувати тривалий час невелику монопольну ренту, ніж після деякого проміжку часу з великими прибутками повністю втратити монопольне становище.

Зауважу, що далеко не очевидною є шкідливість ресурсної монополії, оскільки завищена ціна дозволяє зберегти невідновлювані ресурси на більш тривалий термін.

( Read more... )