Про лікування «політичних»

[ichthuss]

Тут люди жартують з приводу того, як треба лікувати людей, які переконані, що вони раби і живуть за колючим дротом. Жарти жартами, а питання серйозне. Питання XX-го століття, актуальне і понині. Що можна назвати хворобою, а що не можна? Де проходить межа між покаранням, поміщенням в умови «по заслугам» та лікуванням?

Згадую слова Клайва С. Льюїса:

«Сер Чарльз згадує наш новий підхід до злочину. А я от згадую ешелони, що везли євреїв в німецькі газові камери. На перший погляд, говорити про щось спільне у цих явищах дивно, проте, на мою думку, принаймі одна спільна риса між ними існує. Новий, «гуманний» підхід говорить, що злочин — це хвороба; за нього не слід карати, його потрібно лікувати. Це одразу виводить боротьбу зі злочинністю із категорій права та справедливості. «Правове лікування» — безглуздя.

Згідно зі старим підходом, суспільство може протестувати проти покарання (воно і виступало проти старого кримінального кодекса), вважаючи його надмірним, більшим, ніж злочинець на те заслуговує; це моральне судження, кожен може тут мати свою думку. Лікування ж може оцінюватися лише виходячи з його успішності; це питання спеціальне, відповісти на нього може лише спеціаліст. Таким чином, злочинець із особистості, що має права та обов’язки, перетворюється на звичайний предмет, над яким суспільство може працювати. Власне, саме так Гітлер відносився до євреїв. Вони були предметами, об’єктом впливу; їх убивали не по заслузі, а через те, що вони були, згідно з його поглядами, хворобою суспільства. Якщо суспільство може виправляти, переробляти або знищувати людей на свій розсуд, то його воля може, звісно, бути гуманною або вбивчою. Різниця є, але в будь-якому випадку правителі перетворюються на власників людей.

Подивіться, до чого може призвести «гуманний» підхід до злочину. Якщо злочин — це хвороба, то чому взагалі лікування має ставитись у залежність від злочину? І хто, крім спеціаліста, зможе діагностувати хворобу? Одна із психологічних шкіл відносить мою віру до неврозів. Якщо цей невроз стане не до вподоби уряду, що захистить мене від примусового «лікування»? Це лікування може бути болісним; лікування інколи буває болісним. А я навіть не зможу спитати: «чим я заслужив таке?». Мені абсолютно щиро скажуть: „Мій любий друже, Вас ніхто не звинувачує. Покарання, право тут ні до чого; ми Вас лікуємо“».

Клайв С. Льюис «Чи можливий прогрес?»

Заявляю свою категоричну позицію. Оголошення антисоціальних речей хворобою суспільства, яка потребує лікування, є абсолютно неприйнятним. Поняття, які містять моральну оцінку, не можна заміювати позаморальними поняттями. Злочинець залишається злочинцем, а бунтівник — бунтівником, і ніяк інакше. У мене все. Дякую.

P.S. Знайшов оригінал. Гуглбукс рулить.

Comments

[alexuol.livejournal.com]

В даному питанні таким випадком буде ситуація, коли людину посадили по всіх законах правильно, але вона сама (а, можливо, і ще багато хто) не вважає себе винною, а свій вчинок злочином.
Очень редко алкоголику в открытую признают, что они больны. Особенно это характерно для ранних стадий.
Да и большинство реальных преступников себя виноватыми "за развод лоха" не считают. Так что же, общество из "уважения" к этим личностям не должно себя защищать (прстая изоляция защитой не будет)? Почему? Из-за каких-то эфемерных случаев?

Ага, мільйони леммінгів не можуть помилятися.
Я процитирую тебе твои слова:
От цей совковий вивих мозгів треба якнайшвидше ліквідувати; и напишу ещё раз свои: это всемирное определение понятия "тюрьма", поэтому вывих это _не совковый_ и вообще _не вывих_ (фраза о леммингах не доказывает, что написанное мною - вывих).

А нічого, що слова "кара" і "покарання" спільнокореневі? Обидва відносяться до морального аспекту.
Вопросы морали возникают при _принятии решения_ о покарании, о прощении, но я не вижу их в самом покарании.

А от що після цього думатиме про свій вчинок сам злочинець - це його справа, його душа, туди влізати і нав'язувати йому якусь думку не можна.
Значит, преступнику можно, а обществу - нет. Интересная форма справедливости. Я вообще не понимаю, в чем состоит логическое объяснение того, что социум должен интересоваться душой бандита. Только именно логическое!

[ichthuss]

>Очень редко алкоголику в открытую признают, что они больны.
>Особенно это характерно для ранних стадий.
Вірно. Так само вірно й те, що, доки він сам не признає проблему, ніяк допомогти йому буде не можливо. Лікування має сенс лише за згоди і прямої участі хворого. Аналогічно і зі злочином: доки людина сама не признає, що вчинила недобре, ніяке лікування корисним не буде, ба навіть шкодитиме.

>...это всемирное определение понятия "тюрьма", поэтому вывих это
>_не совковый_ и вообще _не вывих_ (фраза о леммингах не доказывает,
>что написанное мною - вывих).
Совок заполонив весь світ. Якщо серйозно, то у всіх країнах спостерігається тенденція «пом’якшення» виразів, що описують неприємні речі. На Заході це приймає вигляд політкоректності. Фактично перед в’язницею справді стоїть мета лікування (ресоціалізації), і в цьому нічого поганого немає, якщо це вторинна мета. Просто через «непристойність» основної мети про неї згадують рідше, ніж про другорядну. Я згоден, що це неправильно, але це не означає, що справді всі вважають лікування основною метою.

>Вопросы морали возникают при _принятии решения_ о покарании,
>о прощении, но я не вижу их в самом покарании.
Повертаючись до твоєї першої тези (що питання про лікування стояти не повинно): ти вважаєш, що це достатня підстава для примусового лікування чи я неправильно зрозумів твою думку?

>Я вообще не понимаю, в чем состоит логическое объяснение того,
>что социум должен интересоваться душой бандита. Только именно
>логическое!
Тут немає логіки. Тут є поняття невід’ємних прав людини; ці права нізвідки не виводятся і не мають договірної першопричини. Фактично, для правих існування таких прав є предметом віри. В тому числі до цих прав відноситься privacy. Суспільним інститутам лізти в душу хоч би кому не можна.