ichthuss

Давненько в мене виникла своєрідна гіпотеза: здається, вся дика по своїй дурості поведінка Януковича минулої зими отримує пояснення, якщо прийняти дві тези: 1) Путін погрожував йому «Новоросією» на 7 областей у випадку підписання євроінтеграції, 2) Янукович діяв за принципом «лишь бы не было войны». Ці дві крайові умови робили для нього неможливими будь-які поступки Майдану, і він всю зиму тикався в різні боки. Навіть якщо припустити, що він не розумів серйозності ситуації, в його оточенні було достатньо людей, які все чудово розуміли. Були переговори з участю Кучми — той точно міг пояснити серйозність положення. Потім Янукович дотикався до того, що стало зрозуміло, що війна і без Путіна почнеться, якщо він давитиме далі. В цей момент він зникає, з’являється в Ростові і не робить абсолютно нічого, що допомогло б Путіну легітимізувати війну: скажімо, не закликає ввести війська. (Зрозуміло, що він і як президент таких повноважень не мав, але путінолаврову тільки дай привід). Будуть зауваження?

... або «Патріотичний українець прагне максимального скорочення бюджету».

У мене в журналі майже немає перепостів, але цей текст здався мені важливим і вартим уваги.

В. Золоторёв. «Частный сектор»-2015. Непартийная программа.

Широкую публику всегда интересуют не некие абстрактные рассуждения, а вещи более конкретные, прямо-таки, из жизни взятые. Вот как относиться к тому или к этому и что вы будете делать, если вдруг. Ну, и конечно, как спасти Украину от. Разумеется, автор этим текстом не надеется ответить на все вопросы. Отвечаю лишь на наиболее важные, с моей точки зрения. Форма псевдопрограммы псевдопартии позволяет это сделать наиболее простым способом. И, подчеркиваю, я не собираюсь «идти в политику» и никого тут не пиарю.

1. Никто лучше вас не знает, что вам нужно.
2. Никто лучше вас не знает цену вашей гривны.
3. Хозяин устанавливает правила на своей собственности.
4. Никто не должен выполнять чьих-то распоряжений, если это не распоряжения собственника территории\объекта\имущества.
5. Каждый имеет право защищать себя, своих близких и свою собственность всеми доступными способами. Мнение третьих лиц («меры необходимой самообороны») не имеет здесь никакой силы.
6. Не бывает нечастной собственности. «Общественная» или «государственная» собственность тоже принадлежит частным лицам — чиновникам. Это обстоятельство не является результатом халатного недосмотра или преступного умысла. Это экономическая закономерность, с которой ничего невозможно поделать.

У відповідь на питання, чи намагалась київська влада домовитись з Донбасом минулої весни. Українцям навряд чи буде цікаво. Оригінал (рос.) тут, далі з незначною редактурою.

«Два місяці намагалась. Майже нічим іншим ці два місяці не займалась.

Змушений зробити невеликий ліричний відступ щодо української політичної культури, точніше, культури українських політичних бійок. Українські стички політичних опонентів носять характер парламентських бійок, тобто бійок з метої врешті сісти і домовитись. Битися завичай доводиться тоді, коли та сторона, на чийому боці зараз сила, категорично не бажає почути іншу сторону. В такому випадку слабша сторона влаштовує показовий мордобій, який означає: «почуйте нас!». Мета такої бійки — добитися певного (як правило, компромісного) рішення від влади.

Яскравий приклад — події у Врадіївці (а це, між іншим, Миколаївська область, південь, ніякої бандерівщини): спроба відмазати ментів після групового зґвалтування призвела врешті до штурму міліцейської дільниці місцевими жителями. В результаті цього штурму міліцію, з начальством включно, закрили в підвалі і стали чекати старше начальство (точно не скажу, обласне чи столичне). Тобто український бунт — осмислений і щадливий: хто по бєспредєлу, з тим по бєспредєлу, але рівно доти, доки старше начальство не продемонструє готовність розібратись.

Зверніть увагу: об’єктами штурмів кінця зими / початку весни 2014 року були держадміністрації. Не склади зброї, не міліційні дільниці. Хоча, здавалося б,... Тут — той самий напівістеричний месидж: ми змусимо вас нас почути, ви (влада) не будете нормально працювати, поки не поговорите з нами. Адже ніякого практичного сенсу у захоплення держадміністрації немає, це чисто символічна дія.

На цьому фоні різко виділялись два випадки: штурм Ради Криму і штурми в Слов’янську та Краматорську. Ці дві події миттєво впізнавались як чужорідні: це якісь ксеноморфи іноземці, українці так не поводяться. (Не випадково кримських загарбників українці по-народному влучно прозвали «зелёные человечки»). В Харкові штурмували ОДА (до речі, успішно), в Донецьку штурмували — це було наше, українське. В Одесі пізніше сутички призвели до трагедії 2 травня, і це теж наше, українське (ймовірно, з впливом і підігріванням зовні, але не більше). А от конкретно ці два випадки радикально випадали з загального ряду. Люди, які це зробили, не хотіли, щоб їх почули, вони хотіли силою встановити свою владу.

Політики, що прийшли до влади в Києві в 2014 році, варяться в українській політиці не один десяток років, і ми їх гарно знаємо. Менших любителів йти на загострення, ніж вони, знайти важко. Всю зиму 2013-2014 рр. вони працювали над однією задачею: втримати ситуацію від ескалації (і, між іншим, робили це досить грамотно і толково: там, де ситуацію можливо було втримати, вони її втримали, причому інколи навіть в випадках, які мені здавались безнадійними; в ситуації після законів 16 січня це стало зовсім неможливо). Причому стримували до такої міри навіть, що були готові, скажімо так, «злити» протест, аби лише уникнути загострення. Тому рішення про початок АТО відкладалось, поки це взагалі бул можливим. Поки недоговороздатність осіб, що захопили Слов’янськ, не стала настільки очевидною, що шансів розв’язати ситуацію переговорами не залишалось ніяких.

Окремо варто згадати наших силовиків. Взагалі-то українські силовики дуже-дуже не люблять лізти в політичні розбірки. Знають, що собі дорожче. І той факт, що міліція і армія, хоч і не зразу, пішли воювати в АТО, свідчить, що їм стало зрозуміло: відсидітися в цій ситуації не вийде, вона не має розв’язку без застосування сили.»