ichthuss

Зустрів таку своєрідну тезу: диктатура чесніша за демократію, тому що в обох випадках керівник визначається закулісно, але у випадку диктатури цього ніхто не приховує, а при демократії влаштовують показуху.

Для початку відмічу, що безглуздо вимагати чесності від системи, чесність можна вимагати лише від конкретної людини. Що характерно, від учасників політичного процесу демократія якраз чесності вимагає (хоч і не завжди успішно), при диктатурі ж до голови системи влади ніяких моральних вимог не ставиться.

Далі. Для чого можна вимагати чесності від людини? Якщо брати суспільний аспект, то тут важливо те, що з відкритим злом боротися легше. Однак хто сказав, що за диктатури легше боротися зі злом, яке походить від влади? Чесність диктатури походить з того факту, що злу не потрібно ховатися. Зло, яке бреше, краще, ніж зло, яке почуває себе у безпеці.

До речі, звернув увагу, що часто ті, хто стверджує, що від виборця насправді нічого не залежить, при цьому парадоксальним чином умудряються пояснювати деякі дії урядів тим, що вони уже не можуть і надалі «створювати видимість демократії». Так от тут уже, панове, або труси вдягніть, або хрестик зніміть — якщо буває так, що видимість демократії створити не можна, значить, є ситуації, коли від виборця щось залежить. А потенційна наявність таких ситуацій, навіть якби вони фактично не складались, створює постійний пресинг на владу, змушуючи її уникати подібних положень. Ні для кого не секрет, що демократія не вибирає найкращий, а, скоріше, відкидає найгірші варіанти. Так що здається мені, що ті, хто роблять подібні заяви, насправді самі не вірять тому, що говорять.

P.S. Рекомедновано для вдумливого куріння: http://yucca.livejournal.com/232025.html.

Людству властиво з часом все більше областей природнього брати під свій контроль. І це нормально, нормально доти, доки людина не почне вважати, що взагалі усе на світі знаходиться під її контролем і їй немає нічого забороненого. Коли людина починає вважати себе богом, вважати, що Бог їй не потрібен і вона сама тут розбереться, коли єдине питання, яке залишається перед нею — це питання доцільності, тоді й починається найстрашніше. Хтось вірно підмітив, що у XX столітті було двоє людей, які цілком серйозно вважали, що їм дозволено все: Сталін та Гітлер. Тільки люди, які повірили, що їм підвладно все, можуть, хай навіть, припустімо найкраще, з міркувань побудови найсправедливішого суспільства, заморити голодом або спалити мільйони людей.

А теперь мораль. Будь-яка конструкція, вибудована людьми, які вважали, що все в їхніх руках і вирішили самостійно дістатись до небес, неминуче розвалиться, як розвалився Третій Рейх, як розвалився Союз, як розвалилась колись Вавілонська вежа. Бо людина — не Бог.

Доволі часть можна зустріти фразу «істина десь посередині». Дуже гарний образ. Але коли люди починають розуміти образ буквально, вони роблять стільки помилок, що потім довго не можуть розгребтися з ними.

Про що йдеться в цьому образі? Для людини, більш-менш знайомої з логікою, очевидно, що мова про те, що якщо є дві протилежні позиції в суперечці, то дуже часто істинні положення є в кожній з позицій, причому рідко зустрічається ситуація, щоб в одної сторони їх було багато, а в іншої зовсім не було. Однак це зовсім не значить, що існують напівправильні елементарні твердження чи, тим більше, що одночасно справедливі протилежні твердження. А люди вперто намагаються інтерпретувати цей образ саме таким чином.

Як стверджує логіка, будь-яке висловлювання може бути або істинним, або неправдивим. Бувають випадки, коли про висловлювання не можна впевнено сказати, яким воно є, але, якщо відкласти вбік такі високі матерії, як теорему Геделя про неповноту, то зазвичай про такі висловлювання ми можемо просто сказати, що не знаємо, істинне воно чи ні.

Будь-яка позиція в суперечці насправді є не одиничним твердженням, а комплексом одночасно висловлюваних тверджень. При цьому в позиції розумної людини, як правило, хоча б деякі з цих тверджень будуть істинними. Наприклад, коли один з опонентів твердить, що теорія еволюції неспростовувана, а, отже, не може розглядатися як наукова теорія, то в його словах є одне незаперечно істинне твердження: що популярна теорія еволюції у викладенні журналістів часто умудряється ігнорувати будь-які доводи, які б мали її спростувати, знаходячи для них пояснення різної міри неймовірності. Позиція другого опонента, який приводить приклади строгої наукової обґрунтованості однієї з теорій, які складають Т.Е., і показує, що інші результати експерименту спростували би цю теорію, також містить істинні твердження.

Видно, що узагальнити їхні позиції можна наступним чином: «З-поміж теорій, що складають разом теорію еволюції, деякі є безсумнівно науковими і спростовними, деякі, особливо у популярному викладенні, дуже скидаються на неспростовні, тому питання про науковість Т.Е. в цілому не можна вважати однозначно вирішеним». Однак це не якась там «середня» позиція, це — дві крайні позиції, які одна одній не протирічать і можуть бути вкладені в одне твердження. А гуманітарії уподібнюються в таких ситуаціях до рабина з анекдоту: «Як же так, ребе, не можуть бути вони обидва праві! — І ти також права».

Уже не раз спостерігав заяви, подібні до наступної: «Чого євреї розкричалися про свій Голокост? Мало кого німці за війну знищили, он слов’ян знищили точно не менше, та й взагалі за всю історію було багато прикладів маштабних нищень за етнічною ознакою, і ніхто таку бучу не піднімає».

Дійсно, за останні сторіччя відбувалися речі, не менш жахливі, ніж Голокост, і про них чути значно менше. Про що це говорить?

От, скажімо, в місті завівся маніяк, який щоночі убиває чергову жертву. При цьому, як правило, ніхто цього не чує. А от одна жертва розкричалася так, що розбудила три сусідніх квартали. Люди на неї шикають: «Ріжуть, бач, її. Он інших теж різали, а вони нам спати з цього приводу не заважали». І хто в цій ситуації правий?

Маніяк, який вважає, що, раз жертви не протестують, то вони не так уже й проти, щоб їх різали?

Населення, яке вважає свій спокій важливішим за те, що якусь там людину ріжуть?

Чи жертва, яка незручна всім, і маніяку, і населенню?

Очевидно, що єдиним, чиїми зусиллями ситуація може почати змінюватися, в цій ситуації є жертва. А винуватцями є ті, хто мовчать, коли їх ріжуть. Хочеться сказати їм: «Ідіоти, чого ви мовчете, вас ріжуть, а ви бережете незрозуміло навіщо потрібний чийсь спокій, щоб їх потім теж зарізали, ви боєтесь, як би слова впоперек не сказати маніяку. Вам треба кричати, протестувати, бити вітрини, підпалювати хати, трощити автомобілі, причому не тоді, коли вас почнуть різати, а раніше, а прямо сьогодні, вам треба розворушити цю застиглу людську масу, підняти її з теплих диванчиків, зірвати з них ковдру і поставити їх перед холодним фактом, що завтра поріжуть їх, що їм теж треба бити шибки, піднімати інших, разом щось робити. Що саме робити — стане зрозуміло пізніше, ви, головне, вставайте і підніміть інших, підніміть, навіть якщо вони цього не хочуть, навіть якщо упираються, відбиваються і проклинають вас. Це єдиний шлях до нормального існування, людського існування у вашому місті». А натомість всі тикають жертві, що вона не така, як решта.

Азійський народ виявився значно більш європейським, ніж деякі корінні європейські народи. Вони розуміють, що в таких випадках мовчання — це злочин, і не розуміють тих міліони злочинців, які досі мовчать про те, що їх дідів різали, які говорять «було б чого шум піднімати».

Тому вважаю за необхідне кожного, хто скаже, що навколо Голокосту надто багато шуму, брати за шкірку і трусити, питаючи його: «Ти взагалі розумієш, що ти щойно сказав?!», трусити, доки людина не збагне, що про такі питання не буває забагато шуму.

UPD: Градусник правозахисту о. Я. Кротова.

Не сумніваюсь, що багато хто, читаючи повідомлення, подібні до цього, будуть єхидно запитувати: «Ну і де ця хвалена законослухняність американців?». Зразу відповім: а ніде. Американці краще будь-кого розуміють, що закон — це лише засіб. І якщо хто-небудь, наприклад, роботодавець, їм по-хамськи відмовиться віддавати належне, елементарно дадуть в морду. Якщо ж він відмовиться віддавати належне багатьом, то тут уже недалеко і до бунту, не менш безглуздого і не менш нещадного, ніж російський. І побити лавкою вікна в аеропорті через те, що їх рейс відмінили, а адміністрація відмахується від вимог розмістити їх де-небудь — теж цілком по-американськи.

Правова система Америки тому так надійно працює, що спирається на надзвичайно сильний запобіжник, який ґрунтується на елементарній самоповазі і який дуже легко зірвати.

Я не буду закликати поводитися так само — врешті-решт, ми не американці. Але задуматись варто, тому що я переконаний, що це не остання причина, чому в Америці є така повага до закону і прав громадянина. І так само я переконаний, що нам слід переглянути відношення до тих, хто намагається боротися за справедливість тут і зараз.

Дискусія в записі про звірів та людей обіцяє бути плідною. Принаймі, щодня там піднімаються теми, достойні окремого розгляду. Одну таку тему я хочу зараз винести окремим записом, тому що без її розгляду подальша дискусія добряче втрачає сенс. Це тема тіла, душі та духу.

Я не претендую цим опусом на щось нове, не сказане раніше. Це буде лише популярне викладення дуже старих ідей. Сподіваюсь, що я ніде не наплутаю і не забуду нічого важливого, якщо ж раптом таке станеться, то, думаю, мене поправлять.

Для початку — коротенький відступ, який знадобиться у подальшому викладенні. В дискусії висловлювалася думка, що головна відмінність людини від тварини полягає у наявності розуму. Не чіпаючи поки що суті цього твердження, зауважу, що розум є лише інструментом, він може використовуватися лище для досягнення мети, яка ставиться окремо від розуму.

Отже, тіло (грецьк. σωμα, сома, лат. corpus) — матеріальна частина людини, яку можна безпосередньо спостерігати. До тіла відносяться всі фізіологічні процеси, нервові реакції, рефлекси, а також всі 5 чуттів. Тіло є у всіх живих істот, в тому числі і у рослин.

Душа (грецьк. ψυχη, псіхе, лат. anima) включає в себе такі речі, як емоції, почуття, бажання, пориви, пристрасті — все те, що має, так би мовити, «природне» походження. Більшість з цього є також характерним для тварин.

Дух (грецьк. πνευμα, пнеума, лат. spiritus) — це власне те, що відрізняє людину від тварини. Сюди відносяться такі речі, як самоусвідомлення, почуття прекрасного, любов до істини, справедливості, до пізнання, поняття добра і зла.

Тепер щодо розуму. Безперечно, без розуму немає людини. Але це говорить лише про те, що розум — необхідна складова людини. Достатньою складовою він не є. Розглянемо це на прикладі згаданих характеристик духу.

Самоусвідомлення. Зрозуміло, що розумним шляхом воно виведене бути не може, тому що його немає з чого виводити. Власне існування — річ, яку людина відчуває безпосередньо, такий інструмент, як розум, для цього не портібен.

Мистецтво. Те, чого зовсім немає у тварин. Зводити його до розуму було б вкрай нерозумно. Існують навіть жанри, як, наприклад, імпресіонізм, для сприйняття яких розум не потрібен взагалі. При цьому людина чітко розуміє, що краса — це краще, ніж потворність. Хоча розумних підстав у цього немає і не може бути. Так само людина розуміє, що справедливість краща за несправедливість, що людське життя має самостійну цінність, що добро і зло — не рівнозначні між собою. І ці всі переконання не вийде пояснити «необхідністю» чи іншими тезами. Наприклад, цінність людського життя не виводиться з бажання позбавитись болю, інакше аналогічно виводилась би така сама цінність тваринного життя.

Дуже гарно це ілюструється спротивом людей цінностям «суспільства споживання» — воно нав’язує людям цінності «поїсти—поспати—подивитися», а люди при цьому бачать, що є щось вище за диван—снікерс—ящик. Хоча для тварини таке існування — найбільша її мрія.

Всі ці «позарозумні», або, власне, духовні цінності і складають основну відмінність людини від тварини. Тому без розуму людина, звичайно, перестане бути людиною, але тварина з розумом людиною не стане.

Людині властиве бажання безпеки. Однак реально людина самостійно убезпечитись не здатна, тому вона змушена для реалізації цієї потреби покладатися на когось, хто зміг би забезпечити людині впевненість у завтрашньому дні.

Перше в історії рішення цього питання було доволі очевидне: родичі бережуть безпеку один одного, людина покладається на своїх рідних. Дуже швидко стало зрозуміло, що чим ширше коло «гарантів безпеки», тим більшою мірою людина може почуватися безпечно. Склалася культурна традиція, відповідно до якої прийнято стало карати порушника чужої безпеки всім суспільством. Однак це працювало лише в різко виражених випадках; для суперечливих випадків люди спочатку призначили окремих людей, які на свій розсуд розв’язували суперечки, і їх волю суспільство виконувало як свою. З’явились також набори формальних правил, яких цим людям слід було дотримуватися при прийнятті рішень. Однак рішення все одно залишались довільними.

Потім римлянам в голову прийшла геніальна думка, до якої раніше люди не додумувались: вибудувати з формальних правил закінчену систему (механізм), в якій кожне рішення посадової особи є формальним (прийнятим по формальним правилам і базованим на формально встановлюваних фактах), і, таким чином, його завжди можна перевірити. В такій системі не залишається місця для довільних рішень. Тому в ній людина теоретично може почуватися максимально безпечно, не залежачи при цьому особисто від жодної іншої людини. Майбутній Європі ця система дуже сподобалась. На даний момент ця парадигма побудови суспільство настільки міцно вросла в європейську свідомість, що я надалі буду називати її «європейською».

Натомість в багатьох культурах досі прийнято покладатися не на механізми, а на особисті стосунки — на родичів та друзів. Така позиція прийнята в багатьох азіатських країнах, в єврейській культурі, значною мірою в Росії. Умовно можна назвати цей підхід «азіатським».

В кожного з цих підходів є свої плюси і свої мінуси. Один момент я вже згадував: європейський варіант дозволяє не залежати від інших людей і плювати на всіх, і ніхто тобі нічого за це не зробить. Прометей в цьому плані є дуже європейським персонажем — Європа любить, коли у людини є можливість не коритися сильним. Азіатський підхід натомість змушує вибудовувати взаємини між людьми, що є зовсім не останньою справою. Мене, наприклад, в цьому ключі зовсім не дивує, що європейські сім’ї в середньому менш міцні.

Європейський підхід дозволяє абстрагуватися від особистих, емоційних елементів при розв’язанні проблеми. Таке середовище сприяє розвитку формального мислення. Не можу сказати, що воно якимось чином «вище» чи важливіше, ніж чуттєве, але думаю, це не останній фактор, який посприяв тому, що сучасний науково-технічний прогрес бере початок у Європі.

Соціалізм радянського зразку є у цьому аспекті дуже європейською ідеєю: «соціалізм — це облік». Більшовики спробували формалізувати ті області життя, які раніше не піддавалися формалізації. В деяких з цих областей азія виявилася сильнішою, і форму обходили у догоду особистим відносинам. В цьому, як на мене, трагедія російского комунізму — конфлікт традиційно сильних в суспільстві общинних ідей, які схиляють людей до побудови комуністичного суспільства, і тенденції покладатися на знайомства, яка не дозволяє вибудувати єдиний можливий в сучасному світі зразок такого суспільства — базований на формальній регламентації всієї економічної діяльності країни.

В цій замітці я свідомо не згадував Україну. В нас ситуація суттєво відмінна від російської, але для українців також характерна як азіатська ідея «кумівства», так і європейська ідея особистої свободи, яка може бути реалізована тільки тоді, коли людина є реально незалежною від інших членів суспільства. Що з цим робити — поки що не знаю.

Мені тут нещодавно намагалися пояснити, що всі німецькі ветерани Другої Світової поголовно мають почуватися винними у тому, що відбулося. Не виправдовуючи німецький націонал-соціалізм, все ж не можу погодитися з цією тезою, і ось чому.

Я вважаю, що людина завжди має можливість прожити будь-який етап свого життя так, щоб за нього соромно не було. Тобто неможлива, на мою думку, ситуація, коли від людини не залежить, чи зможе вона надалі не соромитися своїх рішень в данний момент. Якщо з якоїсь моральної системи випливає, що існує така ситуація, то для мене ця моральна система є неприйнятною. Тому що вина — це відчуття, напрямлене на те, щоб людина не робила аморальних вчинків, і нав'язувати їй вину за вчинок, який вона не могла на момент прийняття рішення оцінити як аморальний, сенсу немає. Звідси я роблю висновок, що винною людину можна робити лише за ті вчинки, аморальність яких вона усвідомлювала або мусила усвідомлювати.

Також я переконаний, що у будь-якому суспільстві більшість його членів — люди непогані. Такого, щоб на деякій території проживали виключно негідники, не буває. Люди у більшості своїй намагаються по можливості дотримуватися моральних норм. І якщо, скажімо, 30, або, тим більше, 80 відсотків населення якоїсь території прийняли деяке рішення, то, наскільки б поганим воно не виявилося, звинувачувати людей у ньому я не буду. Тому що не можуть основну масу цих 80 відсотків складати цинічні виродки. А значить, більшість населення прийняло це рішення згідно зі своїми моральними нормами, і нав’язувати їм вину за це рішення безглуздо. Так, вони можуть потім досадувати за це рішення. Вони можуть картати себе, можуть жахатися за прийняте рішення, можуть як завгодно відхрещуватися на майбутнє від подібного, але відчувати себе винними вони не зобов’язані. Нікому не зобов’язані.

Рівно те саме відноситься до наших, радянських ветеранів. Навіть якщо завтра буде неспростовно доведено, що Сталін на сніданок полюбляв немовлят, а війну затіяв з метою геноциду власного народу, це ні на грам не зменшить моєї поваги до цих людей. Вони чесно йшли на війну за свою Вітчизну, діяли за своїми (і за суспільними, що важливо) моральними нормами, і винуватими себе почувати не мають ні за яких умов.

Те ж саме можу сказати про ОУН-УПА. Вони не були бандитами, хоча б тому, що їх підтримувало місцеве населення, а території, населеної бандитами, не буває. (До речі, рівно тому я не вважаю бандитами чеченців). Вони в роки війни взялися за захист вітчизни у тому вигляді, як вони це розуміли. І винними їх у цьому рішенні зробити не можна.

Підкреслю на всякий випадок — тут не йдеться про моральний релятивізм. Фашизм безумовно заслуговує різкого осуду. Злочини фашистів безсумнівні. Злочини більшовиків також серйозні, хоча комуністична ідеологія сама по собі є дуже людяною. ОУНівці зробили в роки війни досить, принаймі, суперечливий вибір — піднятися на боротьбу з тою країною, в якій вони жили. Однак зараз нам це легко говорити. В тій же ситуації люди робили вибір, виходячи з того, що бачили. І більшість робили чесний вибір. А значить, вини на них немає.

• «Одна смерть — це трагедія, тисячі смертей — це статистика».


• «Мета виправдовує засоби».


• «Пенсіонери, інваліди та хворі є нахлібниками на шиї нації».